Відчувши втому, тихо пройшов до ліжка й сів. Заснути б!.. Ліг, заплющив очі... Де там! Сон обминав його розбурхану думками голову... Із-за дверей доносився неквапний гомін вартових... Проте і він не міг приспати, втишити його всевладних роздумів... Таке було з ним в останню зиму в Санкт-Петербурзі. Що б не робив, куди б не йшов, стояла перед очима його земля, її статечні люди, які і в тьмі неволі світилися якоюсь дивною, що йшла з душі, шляхетністю. Він ніби був знайомий із усіма, знав їх давно... Й вони його стрічали без остороги, так ніби він не був із ними ну день чи два... Десь ще зимою раптом, — хто знає як, — відчув, що, тільки прийде весна, не зможе він жити тут, далеко від України. Ще покріпився трохи й подав прошення до Академії, щоб надала йому звання художника і видала квиток на виїзд на Україну та проживання там. Одразу став збиратися. Писав листи — короткі й нетерпеливі, робив запас паперу й фарб... І снив уже Вкраїною, її містами, селами... А ще — мандрівкою аж в Чорноморію, до Кухаренка. Страх як хотілося йому поглянути хоч краєм ока на запорожців, що там живуть, почути їхнє слово, сказать своє... То ж сила!.. Не втерпів і в день від'їзду на Україну послав листа до Якова, щоб ждав його під осінь...
Летів на крилах радості, в передчутті великих справ, жадаючи діянь та звершень в ім'я свого народу і волі всіх уярмлених. Ні милий, добрий Щепкін, ні потайний — і через те ще більше мудрий — Бодянський Осип, що просвітив його слов'янством, чехами, не зупинили його в Москві. Багно доріг, відсутність коней, муки поштових станцій і вічне зло — трагічна нестача грошей були не в силі збавити палкий порив єднання з землею, з родом-племенем, з самим собою врешті. Бо знав уже напевне, що тільки там, на Україні, він стане тим, ким має, мусить стати!..
У Києві знайшлося діло, що мов навмисне вигадане якраз для нього, їздити по Україні, вивчати пам'ятки старовини, змальовувати — що може бути кращого й зручнішого для сіяча свободи й правди! Знали б панове Бібіков і Траскін со Юзефовичем, у чому йому сприяють!..
Аж засміявся, як уявив у цій химерній сцені стовпів престолу, київських отців науки та просвіщенія...
І спохмурнів, згадавши свою наступну зустріч — в Яготині. Княжна Варвара, відколи він її не бачив, перемінилася, що ледве зміг впізнати. Смерть князя-батька й похорон його у Густинському монастирі біля Прилук допомогли їй справитися з останнім, може, порухом живого серця жінки. Лишилась тільки пані, княжна, яка не проти того, щоб поділитись з бідним та упослідженим шматком зі столу й мудрістю прожитих літ...
Зате Федот Ткаченко потішив його в Полтаві! Стрункий, високий, пещений своїм кирпатим сонечком отець сімейства і пан учитель малювання зробився схожим на аристократа. Поважні жести, мова — немов проціджена і перемита, новий сурдут... І тільки десь на дні очей ледь-ледь лукаво світиться отой Федот, колишній, з яким Тарас учився й жив. По правді, він аж позаздрив трохи його влаштованості й умінню так триматися...
У Полтаві ж він зустрівся із Котляревським. Вже неживим. Будинок його на кручі намалював. Вклонився його могилі. І проказав над нею, немов молитву, подумки, свій давній вірш...
...Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!..
Воно то так... А сумно було дивитися на вбогий хрест, на травку, що на могилі... Посмертна слава... Що воно? Коли тебе згадає хтось ненароком? Чи позіхне, читаючи твої творіння?.. А може, в тому слава, щоб злитися з своїм народом, бути йому потрібним, милим і після смерті?.. Треба прожити так, щоб смерть була лиш переміною, а не кінцем, щоб серце твоє, душа зосталися в душі народу, стали її набутком, скарбом, як і вона, нетлінним!..
Уперше це йому відкрилося, зійшло на нього як одкровення, коли стояв на кручі неподалік Монастирища і спрагло пив простори Дніпра, лугів за річкою удалині та сяйво церковних бань на обрії, де Переяслав... Мабуть, тоді й почав розкручуватися той поетичний вихор, що підхопив його, поніс!..
Десь брязнуло вікно чи двері... Стражі його притихли. Наговорилися чи задрімали... І тільки він не міг ніяк уговтати своїх думок, настроїтися на тихий сон... Лежав, дивився на тінь од грат... Не спалося... Пітьма довкруг стояла, немов вода... А думи були розбурхані, як горобина серпнева ніч...
...Над ранок буря вщухла, й умитий день світився, мов діамант. Земля, пригріта сонцем, пахтіла зелом, хлібом. Шпаки шугали зграями, готуючись у дальню путь...
— Минуло красне літечко... — провів Самойлов поглядом одну з таких невтомних зграйок. — Осені я не люблю...
— А я люблю всі пори року, — жваво сказав Тарас. — У кожній є своя краса.
— Й не дивно. Ви молодий. Це ж скільки вам?
— Уже звернуло на тридцять другий.
— Пора людської зрілості, вершина духу й сили!.. Чи так, Андрію Осиповичу? — поглянув на Козачковського. — Як лікар, ви підтвердите мої слова?
Поправивши тонкі ремінні віжки і вйокнувши на добру пару коней, Андрій (вони були з Тарасом, як давні щирі друзі, без церемоній) поважно мовив:
— Справді, життя людське виписує, як і природа, коло. У нього є своя весна, і літо...
— Ви в літі ще, а в мене — осінь, — сумно сказав Самойлов.
Він справді був якийсь прив'ялий, хоч ніби ще і не старий, цей власник третини села В'юнищ. Щось там його гризе всередині, якщо находять такі печальні думи. Вони з Андрієм приятелі, обидва — щирі душі... Бувають, — правда, рідко, — й такі між власниками кріпацьких душ.
— Ще не забув, як вариться із риби юшка? — спитав Андрій Самойлова.
— Мій прадід був на Січі за кашовара, — всміхнувся той. — Варив найліпшу щербу. Сам кошовий...
— А що це воно таке? — спитав Андрій, примружившись. Він, певно, чув уже не раз це житіє і брав тепер на кпини.
— Ну... щерба — густа пшоняна юшка з рибою.
— Була така, — прийшов Тарас старому на допомогу. — Я десь читав про неї. Смачнюща страва!
— Істинно! — підніс Самойлов палець. — Наука в ліс не веде. Як сказано ще у писанії.
— Тарас, гляди, подумає, що ти читав, Степане, святе письмо! — розвеселився нарешті лікар. Ударив коней віжками. Віз покотився швидше.
Невдовзі стали табором. Біля якогось озера чи то затоки. З гілля та сіна звели курінь, — збирались тут і ночувати, — дістали з воза снасті для риболовлі й розклали вогнище. Хоч риби ще не було й стояла тепла днина. Вогонь — це, власне, символ, немовби знак утвердження на певнім місці.
Ловити рибу Тарас не вмів, та й не любив дивитися на те, як ловлять інші. Пробачившись, побрів зеленим берегом між осокорів та верболозу. Гостро пахтіло листя, трави, що досягли вершини свого буття, осипали давно насіння і доживали останні дні. В траві стрибали коники, й здавалося, що та сама сахається його ходи. Отавою цибав лелека, кланяючись зустрічним жабам. У високості, в синяві ясних небес кружляв неквапно сокіл...
З болота чи рукава затоки знялася зграя крижнів, залопотіла крилами й розтанула в сліпучій зливі променів... Сплеснула на глибині рибина... І знову стало тихо...
Ліг на траву, лицем до неба. Сокіл уже кудись відлинув, і замість нього синявою пливла легка хмарина — немов чиясь невинна, свята душа... Який величний спокій, яка краса!..
Де не взялась сорока. Метляючи тонким хвостом, застрекотіла, мов на пожежу.
Звівся й пішов поволі лугом. Між верб на сонці зблискував старий Дніпро, вилискували піщані голі пагорби... Кружляли білі чайки...
І раптом йому відкрився високий правий берег. Осяяні навскісне сонцем гори стояли геть блакитні, жовтіло урвище, зелено-синім затінком — між круч байрак; мов діти в білих льолях, розбіглися хатки зеленим яром... А вище, ген на пригорі, чорніла вбога церква з похиленим старим хрестом... Ще далі — пішли такі ж обдерті, — немов торби жебрацькі, — похмурі хати... Господи! Це ж Трахтемирів, давня козацька слава!.. Й Монастирище, що добре знане було колись як січова обитель, останній прихисток борців за волю... Всує пропало все. Козацькі діти у кріпаках. Поникла церква сумно темніє лутками побитих вікон... Забуті сплять плечисті старі ченці — скалічені в жорстоких битвах лицарі... Несе Дніпро до Січі гіркі кріпацькі сльози...
День потемнів, померкло навіть сонце, й Дніпро зробився сірим і неживим...
Побрів назад, до вогнища і куреня. Дивився на зелень верб, на трави, в яких іще подекуди яскріли пізні квіти, а бачив сині гори понад Дніпром, а серце його тужило чайкою над тим безмовним пам'ятником козацькій славі... Що робить час, що роблять злії люди з тим, що повинне бути нетлінним, вічним!.. Такі були титани, орли свободи, духу, а ми на їхніх святих кістках посіяли покірно гречку й тішимося, що добре родить!..
— Тарасе, що з тобою? — спитав Андрій стривожено. — Образив хтось? Чи занедужав?
— Та ні... — махнув рукою.
— Не ловиться сьогодні риба, — сказав Степан Никифорович. — Ось тільки два підлящики й один линок...
— Спіймаємо! — гукнув Андрій.
— Чи можна перевезтися через Дніпро? — спитав Тарас.
— Гадаєш, там наловимо?
— Ні. Хочу глянути на Трахтемирів, Монастирище...
— Добре, — сказав Андрій. — Ви тут, Никифоровичу, господарюйте, а ми з Тарасом зараз...
— Ідіть, ідіть! — підніс Самойлов руки. — На вечір буде юшка. Ви ж не баріться!
(Продовження на наступній сторінці)