З минулих літ, із темряви, що панувала в камері, спливло обличчя Щепкіна, його сумні, глибокі очі... Коли вони з ним бачилися востаннє (та ще й раніше, у Петербурзі), Михайло вже не вірив у перемогу добра над злом, відчаявся. Десятки літ зі сцени звертався він до людей зі словом правди, щирості та милосердя, — а що від того перемінилося? Все, як було! Колись так само викуплений з кріпацтва, уболівав душею за в'ярмлений трудящий люд і прагнув щось зробити для визволення своїх братів по духу і по недолі. Тепер пригас, змирився з тим, що розсипати бісер перед свиньми — даремне, марне діло... Коли Тарас сказав, що треба гострить ножі на панство й самодержавство, лише махнув рукою. Помовчавши якусь часину, озвався тихо, крізь безнадію: "Сонний ножа не візьме. Збудити спершу треба, розбурхати, зробити так, щоб воля стала для нього всім..." "Сплячий — це ще не мертвий, збудиться!" — сказав Тарас словами Сковороди, які він чув іще в селі, в дитинстві. "Я вже старий, Тарасе, не доживу..." — зітхнув печально Щепкін... Бодянський теж не вірить, що є в народі сила піднести меч за волю. Помалу, мовить, треба, не поспішаючи, без суєти, піднятися усім слов'янським миром... Помалу, кажеш. Осипе? Коли ж те диво станеться, за сотню літ? Ти можеш ждати. Осипе, тобі воно не припікає... А як же тим нещасним (мільйони їх!), що роблять на панських нивах тяжко, що йдуть на муки в солдати, в лакеї, покритками попід тинами? Їм ждати теж, допоки ти просвітиш свинячі панські голови й примусиш їх засоромитися своїм суспільним станом? Не бути тому довіку, щоб пан, — насильник, деспот — сам дав народу волю! Її добути треба, в бою відбити, вирвати! Їй-богу, воля варта трудів і жертв!..
Чи то йому здалося, чи й справді вітер доніс із-за Фонтанки, із-за Неви ледь чутний дзвін курантів. Не розібрав, яку годину било, бо за дверима почувся рух, глухі команди, гупання. Переміняли знов вартових.
Ліг горілиць на ліжко й заплющив очі. Може, прилине сон. Думки його не стомлюють, не присипляють. Думки, думки!.. Єдине, над чим ніхто, крім нього, не має сили. Думка ширяє вільним соколом, і їй нема ні гратів, ні кам'яниць, ні відстаней. Порадниця і вірний друг самотніх... Злий геній тих, що впали, зламались духом...
— Мов наслання — прокинутися ніяк не можу! — долинуло із-за дверей. Звичайно, це Сидоренко.
— А що ти думаєш... Цей землячок твій... Запросто!..
— Можливо, він і характерник... — протяг Сидоренко. — Та насилати на мене сон йому нема потреби... Сам знаєш...
— Дивний він чоловік... Коли б мені лиш натякнули!..
— За всіх боліє серцем.
— Виходить, є ще люди...
— Як бачиш.
— Я зневірився, коли мене забрили.
— За віщо ж ти попав сюди?
— За бариню, — зітхнув солдат.
— Ударив чи не послухався?
— Та ні... — хихикнув. — Слухався і догоджав, як тільки міг... Не жінка, скажу тобі,— лошиця!..
— І так ото віддячила?
— Вона щоразу — біленьку мені за труд... Ще трохи — був би викупився...
— І що?
— Так пан, хоча і хирлявий, додумався чи хтось шепнув йому про те... Спіймали мене на шкоді, всипали і відвезли в Калугу, здали в солдати... От, брат, які діла!..
— Гірке кохання панське... — сказав на те Сидоренко. — Пограються, як кіт із мишею...
— І ти? — спитав зчудовано солдат з калузьких.
— Майже... Хоча моя пригода на інший кшталт... Я сам пішов у солдати...
— Вигадуєш!
— Їй-богу, сам.
— По п'янці, мабуть?
— З горя...
— Такого я ще не стрічав...
— Була в селі в нас дівчина... — не скоро почав розказувати Сидоренко. — Що гарна, що розумна!.. Не вздрів, коли на ній мені зійшовся весь білий світ...
— Вона ж любила іншого?
— Ні. І вона мене назвала судженим. Як не прийду якийсь там вечір, плаче...
— То сватав би!
— Пішов до пана... Каже: мала ще, трохи хай підросте. Вчащаю я до Ганнусі ще цілий рік, та й знов до пана, в ноги йому: "Віддайте!" — "Так припекло? — сміється. — Коли даси п'ятсот рублів, бери хоч зараз..."
— Леле, п'ятсот рублів?!
— Такої сили грошей не тільки я, ніхто не бачив у нас в селі... Поплакав я, потужив з Ганнусею...
— Із розпачу пішов сюди?
— Ні. Заробляти гроші. Сходив і Дон, і Чорноморію, трудився денно й нічно два довгих роки. Радий прийшов назад...
— З грошима?
— Ще й з подарунками!
— Завзятий.
— Я до дівчини, аж там не хата — пустка! Одна лиш мати, напівжива, в лахмітті, не злазить з печі... Я викресав вогню, до неї — вона ж мене не впізнає... Побіг я швидше до попа, приводжу, а мати вже й не дихає... Сусід мені все розказав... Пішла моя Ганнуся аж у Сибір... Панич накинув оком; взяли у двір, збезчестили... Як привела, втопила дитя в криниці...
— Ох ти ж!..
— Вогнем мені сипнуло в груди!.. Я взяв ножа і мовчки пішов до двору панського...
— І що, прирізав гадину?
— Ні. Не застав. Поїхав до школи в Київ... Хотів спалить палати й позбавити себе життя, та бог, як бачиш, не допустив...
— Поїхав би за ним, знайшов би!
— Він тут... Його до нас перевели недавно... Із армії, чи що...
— Наш ротний?
Довго стояла тиша. Підвівся хтось, пройшовся сюди, туди по коридору.
— Ну ось тепер і приколи!
— Не можу... Зотліло все у грудях, лишився тільки попіл…
— Підпомогти?
— Нехай живе...
— Ну й дурень!
— Коли б дійшло до діла... А так...
— Ех, всіх би їх!..
— Тихіше!
— Нема ж нікого...
— В'язні почути можуть. Тут же, окрім одного, нині усі пани.
Принишкли. Невдовзі знову загомоніли. Тихо, так, що слова зливалися і жебоніли, немов струмок напровесні.
Тарас не став вслухатися. Нехай собі. Нещасні... Понівечили обом життя. За віщо? В ім'я чого?.. Прокляте панське кодло! Хто право дав утоптувати в багно людину, нищити її під корінь, ніби це безсловесне дерево чи придорожній камінь?.. Нещадна влада сили, прикрита блиском церкви та лицемірством її отців! Як можна щиро вірити в Ісуса, сина божого, що мук зазнав за людство, за упосліджених, і мучити своїх братів беззахисних, висотуючи із них останні жили в рабській тяжкій роботі? Знають, що неправі, що кривдники, що кровопивці, бо навіть слово жахає їх!.. Що їм зробили злого він сам, всі інші, тихі, братчики? Осмілилися подумать трохи вголос, помислити для блага краю рідного, а вже — злочинці, таті, достойні тільки каторги!..
Устав, напився чаю, що залишився в кварті, й пройшовся тихо камерою. Нехай собі солдати погомонять... Спинився біля вікна, знайшов у теплій сірості світлішу смужку неба, на ній бліді та немічні, як іскри в попелі, північні зорі... Зоре моя вечірняя!..
Ні, не просив, аби вона зійшла над ним сьогодні, на тій небесній смужечці, що видно йому з вікна. Боявся, чи буде з ним хоч небо його Вкраїни, зорі її чарівні, коли його зашлють кудись на край держави, на край землі... Не знав чому, найдужче йому було шкода нічного неба його Кирилівки, отари зір на ньому й гайдая-місяця. Може, що він здебільшого, від холодів до холодів, спав під одкритим небом і зжився з ним... Веселим літнім зорям звіряв свої печалі, дитячі сльози, радощі, які також бували в його житті... А й справді, ніде нема такого неба, як над Кирилівкою!.. Його носило всюди, побачив світу й люду, а зір таких не зустрічав, і глибини, й прозорості, й такої... ніби дзвінкості нічних небес... Шелесне вітер гілкою — і вже вони відлунюють той тихий-тихий шелест... Скрикне спросоння пташка — й голос її полине світом, як благовіст... А тьохне десь соловейко в лузі — весь небозвід озветься на ті чарівні звуки, потроїть їх, забарвить... А як співалось дзвінко під тим високим небом, які пісні возносилися до тих тремтливих, мов очі, зір!..
Не знав, ба навіть і не підозрював, що він такий багатий, що стільки є на світі, межи людей, на рідній йому землі безцінного, якого жаль лишати й за чим страждатиме в чужому краї його душа. Власне, він зрозумів цю істину, коли приїхав ще раз на Україну, два роки тому. Перші його відвідини, — чи перше літо, як назвав у вірші цю неповторну зустріч із Україною, — були немовби святом, відновленням свого коріння, новим вростанням у призабуту землю дідів та прадідів. Було цікаво, дивно, сумно, а то й до сліз обидно за муки рідних йому людей, і він прийшов до тями аж в Академії, осмислив усе побачене в поемі "Сон". На другу зустріч вирушив уже зрілішим мужем, готовим взяти в душу й глибинну сутність, виявити добро та зло в борінні і твердо, дужо стати на бік добра. Ця боротьба, цей радісно-тривожний поступ до збурення німих рабів, до волі — також його набуток, його добро безцінне, яке йому до болю жаль покинути...
(Продовження на наступній сторінці)