Тарас злякався суми. І тільки те, що друзі його не дуже цим зажурилися, підбадьорило трохи і повернуло йому надію. Правда, у цій печальній певності (є панська згода й сума!) була і ще одна гірка краплина: йому ціна дві тисячі п'ятсот карбованців... Йому ціна... Мов хрякові або коневі!.. Його, нащадка волі й сина її степів, купують і продають!.. Дві тисячі п'ятсот карбованців — ось красна тобі ціна, Тарасе... Він, звісно, знав і бачив сам, як продавалися кріпацькі душі, та тільки зараз, нині, як сам попав у цей гешефт, збагнув усю ганебність такого торгу. Душу його живу, наділену великим вмінням мислити, писати вірші та малювати, виводять, мов худобину, і продають!.. Нехай на волю, в інше, нове життя, та продають!..
— Тарасе, ти не радий? — спитав його Мокрицький, що був уже напідпитку. — В такому ділі згода — половина справи. Тепер одне лишилося — добути гроші.
— Радий, — сказав Тарас, підводячись. — Я вже піду. Хазяїн буде гніватися...
— Скажи йому...
— Що вивели мене на торг? — спитав крізь сльози, різко. — А раптом він дасть більше?
У повній тиші вийшов. Дві тисячі п'ятсот карбованців!.. Це вам не жарт... Нічого собі загнув... Вторгує!.. А за самого ж, певно, ніхто не дав би і половини! Собача кров... Ножа б йому у груди, і по торгах!
Підходив до Академії, в якій, можливо, скоро і він не буде пасинком, а рідним сином. Це помогло розвіяти недобрий настрій. Скоро!..
...Великий Карл узяв на себе найважчий труд по визволенню його з неволі. Жуковський мав зіграти роль "сидячу", бо саме з нього вирішено було створить портрет для лотереї. Брюллов часу не гаяв, він добре знав, що вартий кожен день чекання для юнака. І раптом усе спинилося, коли портрет уже було закінчено. Спочатку пан зволікав (контракт з Ширяєвим ще не скінчився), а потім сталося таке, чого ніхто не міг усунути або хоча б переінакшити. В сім'ї царя дізналися про той портрет, — Жуковський, певно, комусь сказав чи похвалився, — і забажали мати серед своїх полотен і цей шедевр Брюллова. А може, просто царевич Олександр хотів дістати портрет Жуковського, свого учителя. То не біда, а лихо тільки в тому, що лотерея тепер залежала від імператора, коли він схоче, зможе чи повелить розважитись улюбленою своєю грою. А час збігав... Терпіння також зменшувалось, підупадало...
Брюллов не витримав тортури часом перший. Побачивши в очах Тараса сльози, коли зайшла (укотре!) мова про лотерею, він спаленів і кинув гнівно прямо в лице Жуковському, що позував для ще якихось дрібних поправок:
— Нащо було казати там, при дворі!
— Її високість Марія Миколаївна спитала в мене, над чим працює великий Карл Брюллов, і я сказав, що над моїм портретом... — знизав плечима Василь Андрійович. — Не міг же я збрехати!
— А жаль.
— Що — жаль?
— Що ти такий цнотливий. Якби сказав неправду або хоча б "не знаю", Тарас уже навчався б у Академії!
— Мені самому прикро, — зітхнув Василь Андрійович, — та що поробиш... Служба!
— Як там у Грибоєдова? "Служить бы рад, прислуживаться тошно..."
— Ти знаєш, Карле: я не прислужуюсь, — сказав Жуковський стримано. — А що служу, то, може, в цьому є вищий смисл... Нікому з нас не байдуже, яким колись зійде наслідник на престол...
— Даремний труд — метати бісер перед свиньми!
— Не треба так... — сказав Жуковський з докором. — Всі знають, ти людинолюбний, добрий, і раптом — бісер перед свиньми...
— Людинолюбний — може... Але не царелюбний, мій дорогий.
— Ти довго жив в Італії, одвик од наших звичаїв.
— Бридкі, ганебні звичаї! — не піддавався на вмови Карл Брюллов. — Вони, ці їх величності та їх високості, прагнуть мене зробити своїм придворним пачкуном. Накидали мені замовлень — на півжиття!
— Інший тому радів би...
— Інший, але не я!
— Одне тобі сказати можу, Карле, — промовив якось сумно Василь Андрійович, — тут не шанують гордих... Пушкін ще, може, жив би й жив би…
— Щоб я дозволив убить мене якійсь нікчемі у котелку чи в ківері?!
Цей патетичний вигук згас у рожевій тиші. Кімната, де творився портрет Жуковського, була суворо витримана в червонім тоні, який вражав усіх, хто вперше сюди заходив. І тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся — й здається, ніби заграва стоїть край неба...
І не помітив, коли ввійшов Василь Іванович Григорович, що також брав до серця його нещасну долю.
Він привітався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його "моделлю", прямуючи в куток, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.
— Ти теж хороший, пане секретар! — напав Брюллов на нього — Не можеш щось придумати, щоб твій земляк учився?
--— Ось визволимо його...
--— Ти ж знаєш не гірше мене, що вперлися в глуху стіну —-— скипів Брюллов. — До чого двір торкнеться, усе мертвіє!..
— Карле, прошу тебе... — скривився Василь Андрійович. — Ти ж тут не сам...
— Хай слухає! Принаймні буде знати, що цар не бог!
— Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, — сказав Василь Іванович. — Забув, що він із України?
--— То й що?
--— У нас не вірять в земних богів.
--— Ніхто?
--— Ну-у, може, трохи панства... — сів у глибоке крісло біля Тараса. — А люд простий... Земляче, ти чув хоч раз, допоки жив на Україні, щоб згадували царя або царицю?
--— Чув.
--— Хто й де?
--— Як їхав з Києва й заночував під лісом із чумаками...
--— І що ж вони казали? — спитав Брюллов.
--— Співали пісню.
--— Навіть?! А я вже був повірив!..
--— Не поспішай, — всміхнувся Василь Іванович, так ніби був присутній на тій ночівлі. — У нас пісні є всякі... Тарасе, ти не забув тієї пісні? Можеш нам проспівати або хоча б переказати?
Тарас зиркнув на конференц-секретаря, що в Академії був справжнім богом, і заспівав:
Катерино, вража німко,
Що ти наробила?
Степ широкий, край веселий
Панам роздарила...
— Здаюсь, — розвів Брюллов руками. — Оце молитва!.. Жуковський, слухай, ти прочитай її своєму учневі! — розвеселився великий Карл.
— А як спитають, де я її почув? — скривився Василь Андрійович.
— Я геть забув, що ти правдивий навіть серед розбійників, — сказав Брюллов. І посерйознішав: — Ні, треба щось придумати!.. Може, Михайло Юрійович там підштовхне? Він, кажуть, мастак такого діла. Гофмейстер же!
— Вже пробував, — зітхнув Василь Андрійович. — І Вієльгорський, щоб знали ви, панове, там не всесильний...
— Чесній людині скрізь не з медом, — сказав Василь Іванович.
— Панове, ми повинні, ми мусимо!.. — страждав Брюллов.
— Тарасе, чи ти не міг би сказать Сошенку, — озвався по довгій тиші Григорович, — щоб він зайшов до мене?
— Коли?
— Скажімо, сьогодні ввечері...
Тарас збагнув, що їм, цим трьом чудовим людям, щось треба тут обговорити без зайвих вух, і, попрощавшись, вийшов.
Хоча вже був початок квітня, весна ще тільки-тільки входила у скуте льодом місто. Нева, покрита кригою, як і тоді, коли її побачив уперше з набережної Двірцевої, була пустельна й сіра, мов нежива... І сірий камінь набережної, і сірі сфінкси біля води, і сіре хмарне небо, і сірий портик Академії навіювали йому журу. Шість років він бродить тут, довкола цього будинку, вже навіть трохи там малював таємно у класах гіпсових голів та гіпсових фігур, знайомий був з її найкращими професорами, а стати учнем ніяк не міг. На ньому було тавро невольника, а тут навчатись можуть, чи мають право, лиш люди вільних станів... Хто вигадав такий закон, щоб поділити людство на вільних і на рабів? Як можуть миритись з цим мислителі, митці та й просто люди, в яких є .серце в грудях? Чому їм тільки муляє, коли в неволі бачать талановитих, здібних, а люд простий, звичайний, що, наче віл, виконує важку роботу панську, їх не цікавить зовсім? Чому в неволі злої такі цупкі й нещадні руки?.. Міг би давно вже бути вільним, так щось стає щоразу на перешкоді. То пан, то цар!.. Всемилостивий, чадолюбивий, мудрий!.. Що там йому до мук якогось хлопа!.. Рік, цілий рік триває страшне чекання!.. Сам сатана не вигадав би тортури ще жахливішої!..
Сошенко "впав ще нижче" і жив тепер ледь не в підвалі. Мабуть, тому і він, Тарас, виною, бо користався часто його запрошеннями то на обід, то до театру, який любив нестямно, то на якісь прогулянки, що вимагали грошей. А нещодавно "викупив" його в Ширяєва на цілий місяць!.. Коли ж він вирветься з рук Енгельгардта й стане митцем, людиною, що може теж робити іншим благо!..
Торкнув ногою раму, — та не була защебнута, — й поліз вікном до хати.
— Свят, свят! — перехрестився лячно Іван Максимович. — Це ти, Тарасе? А я було подумав, що лізе чорт!
— Вгадав, Сохо. Я злий, як чорт, я лютий, як сто чортів!
— Що сталося?
— Не можу більше ждати! Піду спалю кубло паскудне панове, його заб'ю, собаку, а сам... а сам... Не знаю, що зроблю з собою! Як жити так, то краще вмерти! Мить — і по всьому, вільний собі козак...
(Продовження на наступній сторінці)