Хтось гомонить у коридорі... Міняють, певно, вартових... Пильнуйте, каже, добре... Гадає, що я тікатиму, що десь довкола бродять з ножами за халявами мої завзяті спільники... Гай-гай! Ніхто й не пікнув, шаснули одразу врозтіч, палять десь там книжки й рукописи... Ледь не два тижні їхали. Двох-трьох тих "спільників" було б достатньо, аби нехай не визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не говорили і ким лише не називали, а як дійшло до діла, а як спіткала його біда — і вусом не повели, зоставили його одного віч-на-віч із сонмом царських завзятих слуг і стражів самодержавства... Спокійно спи, мій враже в личині друга, визволити нема кому! Ми всі одні, самотні, позбавлені священних прав на дружбу і товариство, на ту велику єдність, що звуть народом. У полі один не воїн, кажуть. І не людина! Люди не можуть жити кожен сам по собі, тремтячи й остерігаючись усіх і вся. Це дикий, тваринний стан, який на руку тільки тим, хто при владі... Що там вони створили, братчики, якусь подобу єдності, ідею, дух, що тільки мав набрати форми, а їх луп, луп по головах — та в каземат, та під тортури страхом! І знову: ти врятуєшся, коли утопиш іншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!..
Схопився з ліжка. Рвучко ступив на тінь од рами й грат і відсахнувся. Грати!.. На душах наших грати... І ті стократ страшніші цих, віконних!..
Постояв трохи в мороці, як у воді, й, відчувши холод, тихо пройшов між ліжком та злою тінню до стільця. Зняв і повісив на нього верхній одяг, намацав ковдру й сторожко, мов у незнану річку, заліз під неї. Ось він, в'язничний затишок, пристанище тривожних дум і скорбних снів! У казематі навряд чи можуть снитися чарівні сни... Хто знає... Людська душа — вмістилище таких скарбів!.. Хто міг сказати тоді, наприклад, як він сидів, нещасний, під кабінетом пана і ждав наказів, що він, отой засмиканий і шмаганий "неоднократно" хлопець, колись поетом стане і що його прийматимуть у всіх маєтках панських на Україні?..
Зітхнув, зручніше вмощуючись. Тут не поніжишся, на цім спартанськім ложі!.. Згадав, як довго й трудно збирався він на Україну. Хтось, певно, думав, що він одвик і збайдужів, а він боявся, серце своє притримував, щоб там йому, зболілому за рідним, милим краєм, не розірватись з горя. А ще йому здавалося,— хоч соромно тепер признатися й собі самому, — що воля його лише для Петербурга, що там, де він сходив тернисті шляхи кріпаччини, вона розтане, "яко віск розтає перед лицем вогню", і він впаде в неволю, мов звір у яму, викопану й накриту хмизом на потаємній його стежині до водопою...
Сон не приходив. В місті, як у селі, озвався півень, інший його підтримав... Перші? А може, другі?..
Спочатку він послав гінців: "Кобзар" — свій трудний первісток — і "Гайдамаків"... Тільки тоді наважився ступити й сам на рідну землю, глянути в глибокі, журні очі своїх людей, з якими вкупі виріс і від яких пішов у світ. З чужої волі, спійманий в степу, бездомний, але не вільний...
Були там, правда, й інші — неситі панські очі. Він цих боявсь найбільше, як вирушав із Петербурга... Точніше, він остерігався панства — свого ж таки, "рідненького", — яке чомусь до нього стало липнути та родичатися, коли пішов по Україні його "Кобзар"... А може, то йому послала доля таке важке й химерне випробування?..
Почулася чиясь хода, різкі команди.
— Усе гаразд? Спокійно?
— Так точно, ваше благородіє!
— На місці всі "голубчики"?
— А де ж їм, бідним, дітися...
— Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер!
— Слухаюсь!
Поволі стихли кроки. Тінь од вікна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвін курантів... А може, те йому лише здалося...
Не спалося. А ніч була як море...
...Сповна відчув, що вдома він, на Україні, як з-за Дніпра побачив на горах Київ. Про цю святу, щасливу мить він мріяв довгі роки, вона йому ввижалася у вогкі, холодні ночі в Санкт-Петербурзі, коли найдужче праглося тепла землі, високого, ясного неба і сплеску крутобоких дніпрових хвиль...
— Заждіть, заждіть! — гукнув нестямно кучерові, стрибнув на землю, ніби зустрів тут батька рідного, й побіг до річки. Хвиля, хтозна-чому і де здіймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий піною та черепашками піщаний берег, спинялася на мить якусь, зітхала й відходила кудись униз, в глибини, щоб дати місце іншій. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, з блискітками, що вдалині зливалися в суцільне сяйво-марево, в якому плив вітрильник і тихо слались чайки...
Присів, набрав води у пригорщ і хлюпнув собі в лице. Заплющивши від щастя очі, слухав, як дихає старий Дніпро, як скочуються щоками сльози, змішані з його солодким плином...
— Ви, пане, що, давно води не бачили? — спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзі сів на візок.
— Ви тільки гляньте, дядьку, яка краса! — розвів руками, ніби були то в нього крила.— Дніпро! Дніпро!!
— Вода, та й годі,— буркнув.
— Козацький батько!..
Хурман спідлоба глянув на подорожнього, всміхнувсь у вуса й мовив смиренним голосом:
— Батьком тепер у нас Микола, російський цар...
— Та ви й самі чи рід ваш, певно, з вільних людей.
— Згадала баба, як була дівкою,— сказав нескоро хурман і хльоснув коней віжками. В'їжджали саме на наплавний дніпровський міст.
По той бік, вже біля гори, їх зупинила варта. Унтер спитав гранично коротко:
— Хто і куди?
— Учень Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Шевченко Тарас Григорович,— дістав Тарас папери.— А їду в Київ. Поки що...
Суворий страж махнув рукою. Коні взяли завзято з місця: збагнули, мабуть, близькість спочинку й торби з сіном або вівсом.
Тарас притих. Вдивлявся в горби обабіч, вкриті чагарником та дерезою, в хатки, притулені на латочках під кручею, на бастіони й вежі, що вимальовувалися на тлі ясного неба, й не міг собі простити того дурного "поки що...", яке сказав він унтеру. П'ять літ уже на волі, а й досі десь на дні душі лежить тремтливий острах перед усяким, що має силу й владу тебе як стій образити. Ну що йому до того, куди ти потім вирушиш?.. Самому бридко й сумно...
Фортеця, яку вже вкотре перебудовували, зустріла їх іще одним шлагбаумом, смугастою, в зріст чоловіка, будкою і вартовими. Правда, тут не питали, хто він, стояли так, для форми, бо хтось колись поставив. Ніколи ще, напевно, біля Печерського монастиря не скупчувалося стільки солдатів, му-ровщиків та землекопів. Здавалося, вже почалась війна і ворог обліг фортецю; ждали немовби тільки приступу...
Хурман спинив натомлених, аж мокрих, коней біля зеленого будинку з вивіскою "Трактир" і запитав:
— Тут зупинятиметеся?
Тарас мовчав вагаючись. Він їхав, власне, в Київ, а тут було щось... .
— Пане! — нетерпеливилося хурманові. — Ви що, спите?
— Ні, думаю.
— А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, є номери і де поїсти й випити.
— Чогось мені не хочеться тут поселятися... — зітхнув Тарас. — Немовби їхав, їхав та й опинився знову в Санкт-Петербурзі...
— Є ще трактир. Аж на Подолі, правда...
— Вези туди! Одержиш на могорич.
— Вйо, вйо, соколики! — підбадьорився вусань обіцянкою. — Ви гарно, пане, вдумали. Там тихо й мирно, поряд базар, притика й наша поштова станція...
— Трактир стоїть біля Дніпра?
— Коли висока повінь, то можна з вікон просто ловити рибу й смажити, — розговорився хурман. — А понад ним на кручі, немов на небі, сяє хрестами й банями золотоверхий собор Михайлівського монастиря...
— Я знаю, я вже бував колись давно у Києві, — розхвилювався Тарас, пригадуючи всю ту красу. Небавом він побачить знову диво старого Києва, вбере душею, — вільною від пут неволі! — вічність, що тут витає...
З пагорба йому відкрився раптом високочолий город! Не в первозданній своїй красі, а в ранах, викарбуваних віками, не у могутті й величі, а вже в руїні, в скорбнім напівжитті, де кожен камінь — спогад, та й той напівзабутий... Скільки його плюндровано!...
Віз покотився вниз, і стародавній Київ поволі став ховатися за височенним зеленим пагорбом. Ліворуч, вже в долині, проплив фонтан, з якого брали воду, як із криниці, й віз знову рушив яром, вже до Дніпра. Між віттям старих в'язків та кленів невдовзі зблиснула його гладінь, і там десь, у тому просторі з води та неба вихопився протяжний зойк пароплава. Дітище нових часів гучним залізним криком віщало світові про свій прихід.
— Реве — аж страшно робиться, — кивнув на річку хурман.
— Нового завжди страшно, — сказав Тарас. — І колеса колись боялись люди...
— Цього, що в возі? Ат, не смішіть! — нахмурився, гадаючи, що то його беруть на кпини.
— Вже наші діти думатимуть, що парова машина така ж звичайна, як кінь чи віл.
— Димить, смердить, гуркоче, — скривився хурман.
--— Мабуть, така натура в неї. Зате ж і сила!..
Виїхали на вільний простір. Зліва дорога йшла до Братського монастиря та контрактових торгів, праворуч, зовсім близько, плескалася у берег річка, далі, аж ген по той бік, зелено прослався острів, знову синів Дніпро затокою, за нею стінкою стояв старий високий ліс...
— Приїхали! — зіскочив хурман з воза, зняв чемодан і мовчки поніс у дім під вивіскою.
(Продовження на наступній сторінці)