— Припустимо... — всміхнувся криво слідчий. — Я вам повірив би, коли б не пан Андрузький, який, — і, мабуть, небезпідставно, — твердить, що ви були душею братства святих Кирила і Мефодія, його натхненником і, так би мовити, вождем духовним...
— Видно, ви налякали його до смерті і він сказав те, що хотіли від нього чути.
--— Та ні, зізнався щиро і добровільно, за що і буде винагороджений.
— Іуду теж нагородили, та він чомусь повісився...
— Чи не вважаєте себе месією? — спитав з лукавим усміхом.
— Ні. Я поет, художник.
— Е-е, не кажіть!.. Із ваших віршів видно, що ви берете вище. Признайтеся. Я не скажу Леонтієві Васильовичу. Цікаво просто. Все-таки я ж був колись учителем... Exegi monumentum aere perennius, як мовить нам Горацій. "Я знак безсмертя собі воздвиг..." Ви не вивчали латинську мову? Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, із грязі в князі...
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На, Вкраїні милій...
— Я був тоді смертельно хворий...
— Хіба здоровому спаде на думку писати такі рядки!
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
— У вас чудова пам'ять і вимова цілком пристойна. Ви часом не з України?
—.Ні. Просто часто мені доводиться займатись вашим братом. А як було б прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз і назавжди повикидали з голів химери і примирилися із тим, що є, що буде...
— Того, що буде, ніхто не знає...
— Знаю. Імперія, як і тепер!
— Вам легко жити: вірите! А іншим, бач, відмовляєте в потребі віри, в праві на власну душу.
— Вірте і ви в царя, в імперію, і в душах ваших буде мир та любов!
— У рабських душах?!
Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох літ".
— Хоч це вам здасться дивним, — мовив нарешті глухо, — я розумію вашу палку неприязнь до кріпосництва... Коли б ви паном виросли і мали душ, скажімо, двісті, то заспівали б іншої... Моя вам дружня рада: не зачіпайте цієї теми, принаймні тут, де в кожного є кріпаки, що теж не дуже втішені своїм становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його селяни... Тепер він чортом дише на всіх підбурювачів. Так що шануйтесь...
— Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду?
— Колючий ви, — всміхнувся слідчий. — Я з чистим серцем, а ви б'єте простягнену вам у біді достойну, дружню руку...
— А може, в ній безчестя?
— Безчестя в бунті, а не в розкаянні. Розкаяння і допомога слідству...
— Напевно, ви вважаєте, що я не маю честі, й тому пропонуєте мені таку бридоту?
— У кожного свої обов'язки перед Росією і государем...
— Ви ж не кріпак, самі такі обрали.
— Обставини бувають дужчі від нас самих... А потім, чом ви, борючись з самодержавством, не припускаєте, що хтось глибоко вірить у досконалість такої влади і відданий не тільки тілом, але й душею?
— Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством?
— Вірші. Найкращі свідки — вписані сюди поезії, — поклав на зошит руку. — Не кимось,— прошу відзначити, — а власною-таки рукою. Те, що сказав студент Андрузький чи ще там хтось, є змога і заперечити, довести, що все брехня та наговір, за щось там чорна помста, а тут, як кажуть, супроти факту не попреш. Бо що написано пером…
— Того не виволочеш волом.
— У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажіть, а де ваш перстень? — спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав на стіл.
— Перстень?.. — протяг, шукаючи найкращу відповідь. Пильнуй, пильнуй, Тарасе! Ця підколодна гадина кусає враз. — Я ж не панич, — всміхнувся, — щоб начіпляти перснів. Подумать можна, що ви мені колись давно подарували перстень... А може, й це чийсь наговір?
— Ви не носили цього святого знака?
— Не розумію...
Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит.
— Хотілось вам допомогти, — сказав нарешті тихо. — Порятувати вас од Сибіру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми ще в зародку, з малим гріхом. Колеги ваші, мабуть, відбудуться лиш переляком та, може, висилкою... А з вами діло гірше. Поет, який дерзнув супроти їх величності, — це вже бунтар, злочинець, і не якийсь — державний! — підніс покритий прозорим пухом палець із довгим гострим нігтем.
"Мов хижий кіготь... — зринула тривожна думка. — Вп'ється — не оддереш..."
— Я не дерзав... — промовив. — Все те саме писалося. Найде, як хмара, вдарить розлогим громом, блисне і — ллється, ллється, ллється!..
— Ви хочете мені сказати, — всміхнувся хитро слідчий, — що ви лише записували, яко Мойсей, нечутний для інших голос божий?
Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й нова підступна пастка.
— Отже, ви щиро віруючий і навіть більше — речник самого господа? Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б не два моменти. Один: для речника потрібна віра беззастережна, а ви в своєму "Exegi monumentum" замахуєтеся і на Всевишнього. Пригадуєте?
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
А другий момент — ще тяжчий для вас, оскільки він не приватний, а філософський чи богословський. Із ваших слів про "божий глас" виходить, що й вседержитель осуджує самодержавство і государя імператора, свого ж таки помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скоріше схоже на маячню!.. — Примружив білясті очі, смачно пошкрібся в баках і позіхнув. — То, може, будемо самі писати вірші й відповідати за них самі? Чи ви наполягаєте, що автором "Закону божого" були не ви, а теж господь?
— Я не писав такого вірша.
— Лише записували?
— Ні. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете мені євангеліє?
— Тарасе Григоровичу!.. — докірливо розвів руками слідчий. — Ми теж не ликом шиті... Якщо не ви, то хто? Гулак, Куліш чи Костомаров?
— Ви про таке питаєте, чого не знаю, — стримано сказав Тарас, хоча в душі вже закипала злість.
— Все ясно — ви бажаєте погомоніти із генералом Дубельтом... — сказав Попов не скоро.— Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки. Стосовно вас моє сумління чисте. Я щиро прагнув виручити вас із біди...
— Спасибі, — зітхнув Тарас полегшено. — Вже якось воно та буде. Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть...
— Язик — ваш ворог, — кивнув похмуро слідчий. — Унтер! — гукнув підводячись. В порозі виріс унтер.
— Я тута, ваше благородіє!
— У камеру! — зиркнув спідлоба на Шевченка. — Та накажи, щоб пильнували добре! Бо не дай бог...
--— Дозвольте йти? — заждавши, спитав жандарм.
Лише махнув рукою.
— Добраніч вам! — сказав Тарас, виходячи.
— Що? А-а... Ходи здоровий,— буркнув.
У камері було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок. Тільки серед підлоги ледь-ледь відсвічувалося вікно у гратах, вище і вужче справжнього... Життя й мистецтво... Дійсність і відображення його у творах... Звідки вони дізналися про "Закон божий", чи "Книги буття українського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примірник?.. Казав же їм: не треба документів! Витворили на власну голову та ще й, мабуть, розмножили... Розумні ж наче, професори та вчителі... Цей теж учитель ніби... Благопристойний хранитель трону й самодержавства!.. Котра уже година? За північ, певно... Чи то вже знають в Академії про злу його пригоду? Брюллов поміг би, може. Великий Карл велику має силу!..
Ліг на холодне ліжко, не роздягаючись. Такий був день, а не втомився. Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей єзуїт: не вирватися йому із їхніх залізних рук!.. Повимічали, бачив, у рукописній книжці місця, в яких правдиво мовиться про них — катів народу. Іч, закрутило в носі! Покайся, мовить, викажи своїх братів по мислі — і будеш, може, прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вділили дещицю, щоб викупити його з кріпацтва, — а хто ж його туди загнав, ще ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!.. Їх не цікавить правда, чужа душа,— турбуються лише про власну шкуру. В крові, в сльозах купаються і розпинають кожного, хто їм про це розкаже, ба навіть тільки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, — ні, затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашні, що мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Ісусові, що постраждав за істину, а потім з легким серцем йдуть розпинать, як Ірод, своїх ісусів!.. Господи, якщо ти бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в скверну?.. А може, ти, всеблагий, із ними радишся в ділах земних, бо стільки горя послав на люд простий, беззахисний і незлобивий?!
(Продовження на наступній сторінці)