Ночували біля корчми за верст п'ятнадцять од Києва. Пустивши коней пастися, повечеряли і полягали спати, хто на возах, хто на траві під липами. Ничипір стриножив коней, узяв попону і свій німецький сірий каптан, зимою куплений для нього паном, і пішов у ніч. Та ще не встиг Григорій влягтись на возі, як він вернувся, — вже без попони і без каптана, — прислухався і запитав неголосно:
— У Петербург поїдеш а чи залишишся на Україні?
— Ще не надумав, — зіскочив із воза Сковорода.
— Ну думай, думай... — проговорив Ничипір. — Може, в Чорну хах будеш, — додав, помовчавши, — провідай мою сестру в Кизлівці. Вона одна у мене...
— Зайду, провідаю.
— Скажи, що я поїхав шукати діда...
— Ви що, вмирати здумали? — подався вперед Григорій.
— Ще не одна хлібина помре до того часу! — засміявся якось сердито Доля. — Ну, будь здоровий, — промовив пошепки і відійшов. Вернувся зразу ж, обняв Григорія, притис до себе, поцілував у щоку і зник у темряві.
З завмерлим серцем Сковорода дивився йому вслід: земляк утне цієї ночі якусь добрячу штуку. Було тривожно і трохи сумно, що не одкрив Ничипір душу, не попрохав поради чи допомоги. Не довіряє, вважає його, Григорія, своїм лише наполовину, а може, й паном... Хотілося — нестерпно, до болю в грудях — гукнути Ничипора, порозмовляти одверто, щиро, як із братом брат, як із козаком козак. Але чи варто втручатися у плин життя і набиватися з своєю дружбою? Може, нехай усе йде своїм природним шляхом і нехай, як казали римляни, бог не втручається...
Ліг горілиць на возі, заклавши руки під голову, і слухав ніч. Цмокали на вогкім лузі коні. Біля ставка у вербах, що клубочились ген за корчмою, звеселяв свою маленьку любку соловейко, а на селі, по той бік ставу, грали музики то голубця, то горлицю, а то метелицю.
Згадались знову гучні студентські проводи Грицька й Миколи. Сказати щиро, він потерпав, що сам не їде в чужі країни, де, певно, стільки всього цікавого, нового, свіжого. Можливо, саме тому він опинився у місії пана Вишыевського, що їхала вивчати сади токайські і виноробну справу. Побачив Відень, Офен, порозмовляв із людьми, що славляться своєю вченістю. Але усі три роки з думок не йшла полита кров'ю, потом і розшматована своя земля, свої степи, байраки, міста і села і посполитство, яке з неволі рветься й не може вирватися, мов Прометей прикутий. Він марив ними, не міг діждатися, коли побачить знову, вдихне повітря рідне й поспить, як нині, під українським небом — під солов'їну пісню, під шепіт вітру, що пахне цвітом, ріллею, травами... Це треба мати в грудях не серце — камінь, щоб без кайданів жити не між своїм народом, не на своїй землі!
Музики стихли. На неозоре оксамитове поле повибігали вівці, що без числа, без ліку, й лише пастух загаявся: десь підгуляв або заснув у хмарі, що розляглась край неба, як чорне марище...
Й ось уже поле полем, а вівці вівцями... Окіп, левада і їхній ліс, що зветься Савиним. А Сава, батько, мантачить косу і, поплювавши на шкарубкі м'язисті руки, заходить ручку. Коса жихтить, зітхає, дзвонить, і соковиті, розкішні трави лягають весело на край покосу, іпе не підозрюючи, що то кінець, загибель...
Над цим усім у високості неба тріпоче жайворонок. Його не видно, а тільки чути пісню...
— Гей ти, філософе! Та прокидайся швидше! — поторсав хтось сердито.
Григорій сів, розплющив очі. Мов із туману, випливла розлючена червона пика гайдука.
— Де твій земляк Ничипір?! — узяв гайдук за груди і притягнув до себе.
Григорій перехопив нахабну руку і так рвонув, що посіпака панський упав на землю.
— А-а, ти такої!.. — процідив гайдук крізь зуби і, встаючи, дістав пістоля.
Григорій зіскочив з воза на другий бік.
Хто знає, чим це скінчилося б, коли б не збіглись хлопці й не захистили.
— Ви всі розбійники! — кричав лакуза. — Вас перевішати мало!
— Чого це він? — спитав Григорій, коли гайдук, усе ще лаючись, попрямував до пана. Полковник уже прокинувся і, Затуляючись плащем од вітру, спостерігав з карети цю веремію.
— Утік Ничипір. Забрав коня, сідло та шаблю і дременув, не залишивши й сліду! — пояснив веснянкуватий кучер, що віз вино. — На Низ подався, мабуть, до запорожців.
— Куди схотів, туди й подався... — пробурмотів похмуро інший.
Встромивши у черевики ноги й накинувши каптан на плечі, Сковорода пішов у поле: хотілося побути трохи па самоті. Уже давно розвиднілося, але було ще сіро, бо чорна хмара, немов зірвалася з свого припону, не йшла — летіла, розкинувши аж на півнеба крила. Все дужчав вітер. Зтинав дерева, куйовдив віття, встеляв ставок рожево-білим цвітом.
"Погожий вітер, — згадав Ничипора. — Якщо на Січ, то вже далеко досі..."
Він заздрив Долі. Йому також хотілося летіти зараз на вороному степом, вдихати свіжий передгрозовий вітер і відчувати всім тілом волю.
Ой кони мій, коню,
Золотая грива...
Упали перші краплі. Сяйнула блискавка. Орач, що бовванів неподалік у полі, перехрестився поспіхом, зиркнув на хмару і знову натис на чепіги. Воли ступали повагом услід за хлопчиком, що йшов попереду в надутій вітром білій сорочечці й прилиплих до ніг штанятах. Він не звертав уваги ані на вітер, ані на дощ, що припускав. Дивився спідлоба, важко кудись у далеч і міряв землю — за кроком крок, за сажнем сажень.
— Сократ... — промовив тихо Сковорода і став під липу, бо почалася злива. Усе частіше гіллясті блискавки пороли небо, усе лункіше бабахкав грім.
— Григорію, тікай скоріше в корчму! — гукали з шляху. — Григорію!..
Не одзивався. І зустріч із рідним краем, і милі спогади, і втеча Долі, і плугатар, і гуркіт грому — все поєдналося, злилося у щось єдине ціле, що розпирало груди і наливало силою. Немов жива, від блискавиць та вітру тремтіла дрібно ралата липа. Ще серпанкова, весняна крона промокла наскрізь, не захищала. А дощ стояв стіною, яка закрила і небокрай, і корчму, і селянина з волами й хлопчиком. Здавалося, крім липи, грому та блискавок, нема нічого в світі. Було і страшно, й солодко. Лякала густа самотність, а веселила душу та філософська, незрима єдність між ним і світом, яку збагнув допіру. Воістину, пізнай себе, і ти пізнаєш усе! Не пам'ятав, чия це мудрість, але був певен в її правдивості. Тремтіння липи було його тремтінням, удари грому в душі відлунювали, як у небесній бані, дощ одзивався якимось^ лоскітним передчуттям відновлення, немовби він, Григорій, був тим маленьким зерням, у якому сховано майбутнє людство, ліси, птахи і все, що згине і знов відродиться у тому ж образі...
Дощ перестав раптово. Сяйнуло сонце — й земля заграла блискітками, завирувала пахощами, все потяглося вгору. Орач стояв у полі і ждав, коли протряхне нива, воли ремиґали, а хлопчик стежив за ластівками, що вже черкали небо, мов чорні блискавки. Над полем, залитим променями, леліла пара. Опам'ятавшись після дощу та грому, загомоніло птаство. Дудукав одуд, вигравала, мов на сопілці, вивільга...
— Григорію! А йди, рушаємо!
Чув і не чув. Дивився, слухав, як розквітає після дощу природа, і далі й далі відходив серцем від суєти, від гонористих помислів і благ, якими його заманював у Петербург Вишневський. Що все це важить у порівнянні з волею, З життям, якого прагнеш, і правом мислити!
Відкинув із чола вологе пасмо чуба, узяв каптан на руку й попрямував до валки.
СІТЬ ДРУГА
Всього три роки не був Григорій дома, а скільки збігло води і сталося лихих та добрих перемін! Не попрощавшися з молодшим сином, померли батько й мати. У братової народилась донька. А хлопці виросли, уже пасуть худобу і виграють на конях незгірш дорослих козаків. І брат змінився. Не торохтить, як млин, а розмовляє статечно, стримано і гладить вуса, підносячи до рота чарку. Правда, коли сказав Григорій, що не збирається хазяйнувати і віддає йому весь грунт і все майно, нажите батьком, Степан засяяв радістю й гукнув: "Шатнись-но в стебку, жінко, там десь ще був кавалок сала!.."
І сумно, й весело стає Григорієві, коли згадає цю зустріч з братом. Сумно, бо вперше бачив свого Степана в цупких руках грунтів і статків, а весело, бо й цього разу на роздоріжжі людських шляхів він не пішов за старшим братом найвелелюднішим, який йому вготувала доля, а вибрав свій, нехай важкий, тернистий, але властивий його душі.
Два довгі місяці бродив Гетьманщиною. З книжками в торбі й журбою в серці. Як та билинка в полі, він залишився в світі. Нікому нема до нього діла, ні перед ким йому розкрити душу. У кожного своє життя, свої турботи, печалі, втіхи. От тільки друзі по Академії радіють завжди ного приходу, неначе молодості, що завітала до них у гості з минулих літ, із Києва. Ой скільки було за літо обіймів, споминів і навіть сліз! Хоч не легке життя студентське, та все ж приємніше од суєти, яка панує в світі, од вічних клопотів, хвороб і страху за свій добробут, за долю діток...
Зітхнув, поправив торбу, аби плеча не муляла, й зійшов З дороги, бо торохтів позаду якийсь візок. Втішався з того, що сам, як пташка в небі, на вольній волі, козак-нетяга, якому степ — домівка, трава — постіль, а шабля — жінка. Правда, у нього немає шаблі... Зате е книги, наука, мудрість, яку виковувало людство серцями кращих своїх синів від мудрих еллінів до Прокоповича. А що на світі сильніше од мудрості!
— Тпру! Тпру! — закричав хтось несамовито поруч. — Кого я бачу! Чи не мана це, Грицьку?!
(Продовження на наступній сторінці)