— Я це вже чув із уст самої імператриці, — промовив твердо Сковорода. — І ось, нічого... Живу, не каюся.
Вишневський махнув рукою и закрокував до килима, на якому вже ждав обід.
Григорій скинув каптан, прослав у затінку й ліг горілиць. Крізь негусте ще, жовто-зелене листячко сліпило сонце. Дзвенів комар чи, може, якесь незнане інше створіння боже, що причаїлося, — мале, невидиме, але живе, — десь у гущавині, у краплі світу, хтозна для чого, в ім'я чого... Правда, все на світі має сенс і логіку... Але пізнати натуру важко Як і себе... Проте можливо! Усе підвладне людському розуму...
Засміявся, згадавши свій диспут із німцем, який доводив, що світ непізнаваний. Суть метафізики...
— Григорію, ходи вже їсти! — долинуло здалеку, немовби З якогось іншого життя і світу.
Гукав Ничипір. ось він закрив собою сонце, розплився в усмішці.
— Ти ж бо не янгол, Грицьку, за святим духом не проживеш...
Як пообідали і валка рушила, обсіли душу вагання, сумніви. Хто там, у Києві, його чекає пині? Товариші-спудеї розлізлись досі по Україні або й по всій державі, від Запорожжя до моря Білого... Наставники не полюбляли його за різкість суджень і неповагу до букви, догми, перед якими вони схиляли голови... В Санкт-Петербурзі ж... Там Ломоносов. За кілька років туди приїдуть із Лейпціга колишні друзі Грицько Козицький і Миколай Мотоніс — куди ж їм ще податися...
— Вйо, вйо, соколики! — підганяє своїх мишастих старий Ничипір. Літами він не старий, а з виду вже майже дід. По бурій шиї в нього стікає піт. Брудну сорочку ворушить вітер, що підганяв валку і котить куряву кудись до Києва, де на далекім обрії чорніє хмара. Химерний вітер — дме не від хмари, а проти неї...
Поволі думки вертаються до Петербурга й Києва. Спокуса завжди зваблива... Хороми швидше впадають в очі, аніж убога хата... Та не в хоромах — у волі щастя! Козак — як вітер, куди схотів, туди й полинув степом!.. Та і кого він у тій столиці вчитиме? Синків дворянських. Кому віддасть свій многотрудний взяток, який збирав, немов бджола, на неозорім полі людської мудрості? Імператриці, панству... А гречкосії, смерди нехай покірно, як ті воли, стромляють в ярма свої чубаті голови, вже й не гадаючи, що є на світі, крім борозни, і степ, і воля, і гостра шабля, і філософія?!
Ой коню мій коню,
Золотая грива... —
заспівує Ничипір знову, бо він не може без пісні жити,
як без повітря.
Сковорода заплющив очі — і напливло дитинство...
...Так пахне грушами, пташками, хмарами. Достиглі дулімов золотаві краплі, звисають із віття. Кричать на цілий світ від радості, перепурхують із куща на кущ пухнасті пташенята. А ген високо в небі пливуть кошлаті копиці сіна...
Маленький Гриць бере сопілку в губи, і та співає, сміється, плаче. Співа про батька, що повернувся з походу в гори. Сміється з брата Степана, який учора заліз на батькового коня і гепнув з нього, гукнувши козацьке "пугу, пугу!". А плаче вона за Дідом, який цікаво й страшно розказував про напад шведів, про оборону Чорнух од ворога і смерть у полум'ї останніх мужніх захисників...
Гриць повертається у бік села і ніби бачить, як гоготить, палає церква, в якій закрилися напівживі, в бою порубані, але не скорені козаки. Бачить могилу дідову, і хрест на ній, і квіточки барвінку...
— Дивись, дивись! — гука Степан і пролітає мимо на вороному. Таки навчився! Сорочка в нього напнулася од вітру, в очах іскриться щастя.
Провівши очима брата, малий лягає долілиць і починає мріяти.
Трава густа, висока. Коли крізь неї дивишся на степ, на Многу, що де-не-де поблискує між очеретом, то уявити зовсім не важко, що ти дорослий, і на коні, і з шаблею... Або з бандурою... Неквапно їдеш полем і граєш, граєш... А запорожці слухають, а ковила хлюпочеться, неначе річка в повінь... Кінь під тобою не вороний, не сірий, а золотий, той самий кінь, що потонув десь там у річці, коли ще многа була глибока, чиста й по ній плавали козацькі чайки...
— Грицьку-у! Грицьку-у! — гукає мати з двору. — А йди обідати!
Гриць повертає голову, проте не бачить матері, а тільки дах і бусла в гнізді на хаті. Птах розправляє крила і щось виклацує своїм червоним дзьобом. Немовби теж гукає Гриця їсти. Він мудрий-мудрий, оцей бусько... А йти не хочеться. Вже так наївся солодких груш, що може тиждень нічого не брати в рот.
По траві поважно лазять якісь жучки, мурахи; то тут, то там стрибають пружно зелені коники. Рябенькі сонечка вихоплюються аж на вершечки стебел і враз знімаються й летять у безвість. А може, то тільки так здається, що в неокраю безвісгь...
Кричать на річці гуси. Гриць прислухається і раптом чує, як десь ірже протяжно й дзвінко золотогривий кінь. Це там, на річці, в плавнях!
Заховавши сопілку в пазуху, хлоп'я підхоплюється і навпростець городами збігає вниз, де причаїлася в очеретах і вербах ласкава многа.
Шалено б'ється серце. Колюче стернище калічить ноги, а він біжить, не чує. В ушах — саме іржання, яке то затихає, то знов розкотисте дзвенить над річкою, неначе туга струна.
Очерет встає стіною, лісом. За хвилину щезають небо, сонце і все на світі, крім колінчастих стебел, вузького листя й пухкої волоті. Довкола спокій, тиша. Навіть комар піде не писне, не обізветься тонко своїм високим-високим голосом...
Де не візьмись вітрець — і задзвеніли раптом, заграли очерети сопілками, яких би стало на цілий світ!
Хтось вдарив у бубон. І знову тихо. На глибині щось глухо чмокає, зітхає, стогне...
Він, він!
Гриць вибігає з плавнів, знаходить стежку до того плеса, де їхній човен, і мчить щодуху вузькою просікою в очеретах. Підошви приємно пестить холодна й вогка пругка земля. Злітають злякано очеретянки, крижні й, пеначе сонечка, щезають миттю у неозорім світі. Дідусь розказував, що тому світу немає краю, як зорям ліку.
Човни стоять, мов на припоні коні...
— Вйо, вйо, соколики! — гукає Ничипір весело, махає пужалном і повертається до Григорія: — Чого задумався?
— Згадав колишнє...
— Добре тому, у кого е що згадати! — зітхає Ничипір сумно, насовує на лоба гоанку і починає нової пісні:
Стоїть явір над модою,
В воду похилився;
На козака пригодонька:
Козак зажурився...
Григорій зручніше вмощується на возі і поринає знову в давноминуле.
...Господи, якими довгими були зимові ночі в Санкт-Петербурзі! Тільки смеркалося, з'являвся служка від капельмейстера й передавав наказ іти негайно на репетицію або на хори одного з палаців, де мав відбутися придворний бал. На світанку вертались хлопці (напідпитку, веселі) в свою співацьку бурсу, падали в одежі на жорсткі ліжка і засинали. Прокидалися десь аж надвечір, нашвидкуруч обідали і бігли знову втішати ясновельможних франко-німецьким музичним місивом, в якому так кохались імператриця, фрейліни і капельмейстер — голштииський німець.
Із цим німчаем була в Григорія справжня баталія. Якось Сковорода захворів і пс пішов па репетицію. Капельмейстер прислав йому додому ноти й звелів за вечір вивчити wunderbare kleine Pastorale. Григорій пробіг очима аркуші й жбурнув на стіл. От брехуни без сорома і совісті! Де вони бачили таких пастушок і пастухів, цих херувимчиків, які милуються, мов голуб'ята, на барвистих луках? А дощ, а холод, а по коліна твань! Бувало, гибіеш, накрившиск старим мішком, як цуценя на прив'язі... А то гасає степом різкий осінній вітер, несе курай, солому, листя...
Знявши з стіни бандуру, провів по струнах і затужив за полем, лісом і за своею Многою.
Ой не цвіти буііціїм цвітом, Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечір настале...
А далі другу, третю... Співав і плакав, і дужокрилим соколом шугав над рідним степом, не міг натішитися його красою-вродою, не міг напитися його цілющих пахощів...
— Оце по-нашому!
Григорій прикрив рукою струни і озирнувсь на голос. У порозі, схиливши голови, стояли мовчки лакеї, кухарі та машталіри. Розвівши руки, до нього йшов сусід чорнуський Ничипір Доля.
— Яким це вітром, дядьку?! — зрадів Григорій гостеві.
— Недобрим, Грицьку, — сказав Ничипір. Поцілувались тричі. — Для нас тепер що не подує, то все не з того боку!
— Ох правда, правда, — підтримали його ті горопашні, що не насмілювалися зайти в кімнату придворних півчих. У їхніх душах ще тліла іскра волі, слабенька, немічна, як передсмертний крик, і одночасно вічна, немов зоря вечірня...
— Заходьте, люди добрі! — запросив Григорій. — Чого ж ви стоїте в порозі?
Перезирнувшись, вони зайшли і знову притихли неподалік дверей.
— Ну як там наші? Живі, здорові? — спитав Григорій.
— Я вже три роки не був удома... — похмуро мовив Доля. — До смерті, видно, бурлакуватиму...
— Ви б одружилися.
— Навіщо, Грицьку? Аби плодити кріпаків?! Похнюпившись, сидів Ничипір, зітхали мовчки лакеї, кухарі та машталіри, яким ніколи не доведеться бачити своїх дітей на вольній волі...
— Заграй нам, Гпицьку! — подав бандуру Доля. — Та не сумної а веселенької!
— Якої ж вам? — спитав неголосно, бо вся душа його була мов рана. Не дочекавшись відповіді, почав тієї, яку любив співати його дідусь:
Дівка в сінях стояла,
На козака моргала...
Ничипір випростався і підхопив:
Ти, козаче, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє,
Серце моє!
(Продовження на наступній сторінці)