А на тій горі, де стояв Степан, зібралися його товариші. Махне котрийсь руками, розганяючись, і — вниз. На тому пагорбі, де злітав у повітря Степан, злітають і вони. Ніхто не падає. Спритні, сильні, мчать між старими деревами, прокладаючи нові сліди. З криком зустрічають їх у долині дівчата.
Пильно стежить за подругами Олена, але не бачить серед них Тетяни.
— Дівчата,— спитала вона,— а де ж ви залишили мою сестру?
Тільки тепер всі звернули увагу, що Тетяни серед них не було.
— Та вона ж собі крутішу вибрала. Он ту,— повела дівчина рукою у протилежний бік гори, що по ній росли рідкі старезні дуби і де-не-де чорнів на білім снігу підлісок з ліщини.
Глянула туди Олена і зрозуміла одразу, що сестра могла бачити її з Степаном. Проте ж, щоб не видати себе остаточно, гукнула:
— Те-тя-но-о-о!
Далеко лісом покотилася луна, але ніхто на той голос не обізвався.
Подруги докірливо глянули на Олену, і вона, зрозумівши їх, почервоніла. Всім стало незручно. Всі чомусь замовкли.
— Те-тя-но-о-о! — гукнула Олена, але у відповідь тільки завмирала у хащах далека луна.
— Немає її тут,— промовив Степан і рушив перший, а за ним усі хлопці. Гулянка була зіпсована. Особливо невдоволені були дівчата. Всі вони знали, що Степан проводить вечори тепер з Оленою, і їм не хотілося, щоб довідалась про це старша сестра.
Багатьом було шкода Тетяни.
Засуджували вони Степанову поведінку, дорікали й Олені:
— Даремно ти, Олено, з ним зустрічаєшся... Може, він і тебе покине...
— Сама не знаю, як воно сталося, а тільки без нього не було б мені тепер життя,— сказала Олена, вперше не побоявшись ні подруг, ні поганої слави, яка може піти по селу.
Дівчата притихли.
— Уже й сердишся,— сказала одна з них лагідніше.— Ми ж тільки тобі радимо, як краще. Щоб сестрі не так боляче...
— Сама знаю. Душа моя не з каменя... Але чим я можу їй зарадити? Не любить... і не любив її Степан... Товаришували тільки...
— Поїхали, дівчата! — промовила одна з подруг, щоб, припинити цю розмову.— А то відстанемо. Бач, уже де хлопці.
На снігу снувалися сліди від лиж. Нерухомі й величні стояли дерева. На зимовому дубі злегка шуміло сухе, неопадаюче листя. Там сварились між собою горобці.
Тільки надвечір повернулася додому Олена. Мати поралась на подвір'ї. Батько кудись пішов. У хаті біля вікна сиділа Тетяна. Цокнула клямка на дверях, і Олена переступила хатній поріг. Зустрілися очі, наче стріли. Вихором злітали думки в кожної. Першою одвела свій погляд Тетяна, і Олена зрозуміла одразу: Все бачила, все знає... Ну що ж, не треба брехати... Спитає — розкажу. Але Тетяна, нічого не спитавши в неї, почала сама розповідати:
— І трапиться ж таке лихо! Розумієш, зачепилася за кущ ліщини, упала та коліном об пеньок. І де він там узявся? Бачиш, який синець. То я вже тоді, щоб не турбувати нікого, повернулася додому. А ви далеко були?
Олена дивилась па сестру, а душу обдавав холод. "Може, не бачила? Може, й справді нічого не бачила?" Тетяна глянула в обличчя сестрі ясними очима і з помітним здивуванням перепитала:
— Чого ж ти мовчиш?
— А що?
— Питаюся, чи далеко були?
— Коло лісового куреня.
— Втомилася дуже? Сідай, я тобі дам обідати — І Тетяна витягла з печі горщик, насипала борщу в миску, поставила на стіл.
— Нащо ти?.. Я сама...
— Хочу тебе пригостити. Ти ж у мене сестричка он яка — спортсменка найкраща.
"Ні,— подумала Олена,— не бачила вона, як Степан мене цілував", І їй одразу стало легше на душі. Уголос же відказала:
— Хвалиш, а хто мене вчив? Ти у нас найкращою спортсменкою була. Ти навіть на районних змаганнях першість брала... 1 в область тебе посилали.
— Люблю лижі. Та щоб гора крута, та летіти так, щоб аж дух забивало. А сьогодні не довелося. Трапиться ж пеньок!
Олена переконувалась остаточно, що сестра нічого в лісі не помітила, але дивно, ні єдиним словом не згадувала вона більше за Степана.
Минуло кілька днів. Вечорами на вулиці гуляли дівчата, співаючи пісень. Тетяна залюбки їх слухала. Бувала у подруг, заходили й вони до неї. І тоді веселіше ставало в хаті. Посміються, пожартують. Та, бува, поставить на стіл патефон, вибере пластинку, і підуть дівчата до танцю.
А потім заспівають пісень, заспіває разом з ними й Тетяна. А там і мати підтягне. Та часом почне такої, що ніхто з молоді й не знає. А пісня гарна, старовинна...
— Навчіть нас; тітко, навчіть.
Посідають навколо матері, просять. То й заведе вона, а всі слухають, переймають ті слова і мелодію. Л потім з'явиться на столі самовар, почнуть дівчата чаювати.
Яких тільки— тут не наслухаєшся розмов: і про Мавзолей Леніна, і про Москву-ріку, і про чудесне московське метро, музеї та театри.
— Тепер люди молоді скрізь бувають. Все їм доступно. А я вік прожила, ніде не була, нічого по бачила.
— Ще побуваєте. Навесні до мене в гості приїдете,— озивається Тетяна,— я вам покажу, мамо, Київ. І в музеї поведу, і в театри.
— Добре. Ми з батьком приїдемо.
— А я в Кремлі була,— озивається одна з подруг. На сіренькій кофточці в неї сяє Золота Зірка і орден Леніна—нагорода за високі врожаї цукрових буряків.
Гарні подруги в Тетяни. Прийдуть, розважать, і тоді наче саме щастя завітає в хату. Весела й Тетяна. А розійдуться дівчата — засумує. І хоч матері нічого не ґоворить, та мати сама бачить: щось на серці у дочки лежить тяжким каменем. Особливо в такі хвилини боліло материнське серце. А вчора Тетяна, топлячи в грубці, сказала:
— Я, мамо, післязавтра вирушатиму з дому.
— Уже? — тільки й промовила мати і зів'яла одразу.— Ти ж казала — на два тижні приїхала, а сьогодні восьмий День тільки минає.
— Треба, мамо... У мене справи... Не можна довше гостювати.
І замовкли обоє.
Повернувся батько. Поскаржилась йому мати:
— Наша Таня збирається виїжджати.
Допитливо глянув на дочку, але вона, не сміючи подивитися йому в очі, промовила:
— Треба. У мене діла невідкладні... Дістаньте, тату, коней.
— Добре, дочко,— відказав батько і зажурився, замовк.
А через день ситі коні стояли біля двору. З слізьми на очах прощалася мати з дочкою, і сльози ті ятрили Тетяні серце.
— Ну, буде вже, буде... Приїду літом, гостинця привезу.
— Не треба мені гостинця. Ой донечко ж моя, та знову ж я тебе не бачитиму... Та знову ж буду журитися за тобою.
— Ну, годі, стара,— озвався, кашляючи, батько.— А то ми до поїзда запізнимось.
Мовчки стояла біля скрині Олена. Підійшла до неї сестра, глянула в очі, і та винувато схилила голову.
— До побачення, Олено! — промовила тихо.
Підвелися довгі вії, затріпотіли, як крильця пташині. Обвила руками сестру, затремтіла вся, заридала...
— До побачення, Олено... Не треба... Я все розумію... Бажаю тобі щастя, від щирого серця... як сестра.— І вона поцілувала її.— А тепер підемо, тату.
За кілька хвилин вони вже минали криницю, а потім виїхали за село. Праворуч від дороги залишились круті горби з старезними деревами, на яких чорніли грачині гнізда. А потім зникли гори. І ліс уже не виділявся окремими деревами, а чорнів вузенькою смужкою, оповитою туманом.
Мовчав батько, мовчала й Тетяна. В очах її була така глибока туга, що здавалось — от-от упаде вона на сани, і ридатиме, і кричатиме від болю, що вогнем пече зранене серце.
Швидко бігли коні. Скрипів під полозками сніг. Холодний вітер, немов голками, колов у щоки. Батько не повертався до неї, нічого не питав. Тетяна бачила тільки його широкі плечі, зігнуту спину. Вона розуміла — боляче йому і соромно перед людьми. Всі студенти гостюватимуть вдома ще кілька днів, а він уже ось одвозить її, наче вона чужа йому, не рідна...
Проїхали молоденький лісок — з'явились пристанційні осокори.
— Семафор відкритий,— сказала Тетяна,— поспішаймо. Батько цьвохнув коней батіжком. Поки доїхали, а тут уже й поїзд прибув.
Все ж встигла взяти квиток.
І чомусь так недоречно пригадалося прощання з Степаном, коли вона вперше вирушила до Києва. Зараз тут його не було. Лише стояв на пероні схвильований батько. Комір кожуха в нього посивів зовсім. На бороді й вусах понависали крижані бурульки.
— До побачення, тату! — І очі її мимоволі запливли сльозами.
— Я розумію,— сказав зворушений батько,— розумію, чого ти виїжджаєш раніше. Серцю не закажеш... Любить вона його... А ви обоє мої діти, обох вас шкода...— І він одвернувся.
— Прощайте, тату!
Тетяна відчула на своїй щоці холодні крижинки.
— Не забувай, дочко... є в тебе батько, є в тебе мати...
— Приїду. На літні канікули ждіть мене... Приїду... Вдарило два дзвінки. Пролунав над полями гудок паровоза, і поїзд поволі рушив від станції.
На пероні стояв батько, сумними очима проводжаючи поїзд. Ось за поворотом зник паровоз, зник останній вагон, і тільки виднілися ще густі клубки диму, що, припадаючи до засніжених обочин, танули й розвіювались непомітно...
Січень, 1941