«Сестри» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Сестри»

A- A+ A A1 A2 A3

— Трошки є. Та нічого, ми тебе за ці дні поправимо.

Батько засвітив лампу, мати завісила вікна перкалевими завісками. Увійшла знадвору Олена, щоки в неї — паче яблука рум'яні. Свіжа, здорова. Не боїться вона холоду, й не дошкуляє їй ніякий мороз. Глянувши на сестру, Тетяна подумала: "Розцвіла, хоч заміж віддавай".

— Уже попоралась? — спитала вголос і знову помітила, що сестра не витримала її погляду. "Чи вона мене соромиться? От чудна! За кілька місяців одвикла... Наче я їй чужа".

— Корову подою, а тоді вже й звільнюся,— відповіла Олена, беручи дійницю з теплою водою.

— Піду ж і я з тобою, подивлюсь па нашу Зорьку. Мабуть, вона мене забула.

Сестри попрямували до хліва. І тут, залишившись віч-на-віч, Тетяна спитала:

— Як же ти живеш, Олено? Як подруги?

— Та нічого. Ходимо на курси в агрогурток, та й у драматичному... Оце ставили "Наталку Полтавку".

Тетяні хотілося швидше дізнатися в сестри про Степана. Але незручно було про це питати одразу. Олена негарно про неї подумає. "Не встигла, мовляв, до хати зайти, а вже Степан їй на думці".

Тетяна підійшла до корови, почухала її під шиєю.

— Що, не забула мене? Ух ти, Зорька!

Корова простягала шию, а в дно дійниці било струменями тепле молоко, пінилося, парувало.

— Що я в тебе, Олено, хочу запитати...

— Про Степана... Він у селі,— сказала Олена, не припиняючи доїння.

— Я тебе дуже прошу... Сходи, скажи йому...

— Добре,— так само просто відповідала, навіть не глянувши в її бік.

Тетяна вийшла з хлівця. На заході ще жевріло небо, помережане голими вітами дерев.

Але вже засвічувались на ньому поодинокі зорі. Холоднішим ставало повітря.

Старі тополі стояли непорушні, а на самих вершечках їхніх вмощувались на ночівлю дві галки.

В кіпці садиби лягли гори, заметені снігом. То звисали вони рудими кручами, то випинались дивовижними горбами, то утворювали яри з чорними й колючими кущами терну.

Вечоріло швидко.

— Таню, іди до хати, а то замерзнеш! — гукнула від хліва Олена.

— Я не мерзлячка,— відповіла сестрі й подумала: "Це ж вона занесе молоко до хати, піде пройтися на вулицю, а там забіжить до Степана. Що він їй скаже? Може, одразу примчить до мене?"

Шкода, що Тетяна сама не зможе його побачити сьогодні, бо незручно якось перед батьками відлучатися з дому. Спитають: "А куди це ти, Тетяно?" Що вона їм відповість?

Вулиця була порожня. Пробіг собака з кудлатим хвостом, що в ньому ще з осені, мабуть, лишилися реп'яхи. Пройшла молодиця з повними відрами води, привіталася до Тетяни.

— До батьків у гості?

— На канікули...

— Та то треба,— промовила жінка; повертаючи коромисло з одного плеча на друге, і пішла собі вулицею далі.

Повз двір проїхало кілька підвід з хмизом. Хмиз волочився по снігу, залишаючи слід. І знову спорожніла вулиця. Тетяна постояла Ще трохи біля воріт та й пішла до хати. Розтопила грубку, аж загуділо в трубі. Задиміло на плиті, а мати, набравши у жменю піску, посипала ним по залізних кружальцях.

Олена внесла молоко, процідила його в глечики, а тоді почала переодягатися.

— Куди це ти збираєшся? — спитала в неї мати.

— До колбуду. У нас хоровий гурток..

— Посиділа б вдома сьогодні. Сестра приїхала, ще й не поговорили, не надивилися одна на одну, а ти вже біжиш. Обійдуться там без тебе. То драмгурток, то хоргурток, то агрогурток, та за цими гуртками й світлого вечора не бачить.

— Хай іде, мамо. Ми ще поговоримо з нею і надивимося одна на одну. Яка ж то буде робота, коли вона не прийде та ще хтось не прийде,— так же й гурток може розвалитися. Іди, Олено, йди.

І сестра пішла з дому. Цілий вечір її не було. Заснув батько, заснула вже й мати. Та не спала Тетяна. Хтось пройде вулицею, і лине звідти рипіння снігу. Тетяна прислухається: "Олена? Ні, не її кроки". А дійсно, людина минала дворище, і поволі завмирала хода у тихій вулиці.

Тихо було і в хаті. "Ну, що вона мені скаже? Напевне ж, бачила, розмовляла з ним. І де це вона так забарилась?"

Поволі минали1 години, і видавалися вони Тетяні довгими-довгими. Та ось, нарешті, рипнула хвіртка, гримнули сінешні двері, і до хати увійшла Олена. Повечеряла, не засвічуючи лампи.

— Олено! — стиха покликала її Тетяна.—Лізь до мене на піч. Тут так тепло...

— Зараз.— І Олена почала скидати чоботи. А через кілька хвилин лягла поруч сестри, принісши з собою надвірний холод.

— Ой, які руки в тебе...

— Я зараз їх нагрію.

— Бачилася з ним?

— Бачилася.

— Ну й що? Сказала?.. Як він? Що він тобі?.. Не питав нічого?

Олена помовчала, а потім, хвилюючись, зашепотіла:

— Нащо ти мене розпитуєш... Не треба... не можу я...— І на своїй руці Тетяна відчула її сльози. Вони вразили старшу сестру.

Що трапилося? Посварилася з ним? Чи він образив її негарними словами? Чи, може, почав зустрічатися з іншою дівчиною і Олені боляче сказати про це сестрі?

— Олено, я хочу знати все.

— Не можу я... не питай,..— І вона несподівано заридала.

Прокинулась мати.

— Хто це плаче? Це ти, Олено?

— Спіть, мамо, спіть,— озвалась Тетяна.

Мати одразу затихла, а Олена, тамуючи сльози, затуляла подушкою обличчя.

— Як дитя маленьке. Ось я зустрінуся з ним, я йому чуба вискубу,— пробувала пожартувати Тетяна, хоч в душі її знялася буря. Плутались думки. Важке передчуття стискало серце.— Завтра про все мені розкажеш. Добре?

Олена заспокоїлась. Мовчала й Тетяна. І вже згодом, обіймаючи сестру, спитала в неї:

— Аз ким же ти гуляєш, Олено? Хто твоє серденько зачепив?

Олена мовчала, тільки очі її, широко відкриті, пильно дивилися на старшу сестру.

— Соромишся мене? Я нікому не скажу. Ех ти! Я сьогодні як глянула на тебе, така ти стала гарна, аж заздрісно мені. Здорова, рум'яна, свіжа... Коли б я хлопцем була, закохалася б у тебе. Правду кажу.

— Будемо спати, Таню, пізно вже.

— Добре, але я хочу все ж таки знати, що він, як він, коли ти йому про мене сказала? Зрадів? Не помітила? Не сказав, де зустрінемось?

— Завтра ж до лісу ідемо... на лижах... І хлопці, й дівчата. Прогулянка у нас.

— І я з вами. Лижі мої збереглися?

— Є. Ми щонеділі на лижах їздимо. І переходи вже робили... Загартовуємо себе... А вечори великі, часу багато вільного, так ми гуртки різні відвідуємо, вчимося.— І, помовчавши трохи, сказала: — Ти з дороги втомилася, а я торочу тобі всяку всячину та заважаю спати.

— Ні, не заважаєш, Олено. Я залюбки тебе слухаю. Тетяна обійняла сестру, пригорнулася до неї, та й заснули обоє на печі.

Старі липи, могутні дуби, як богатирі, уквітчали собою круті горби. Синюваті тіні лягали від дерев на сніг, холодний, блискучий. Десь по-весінньому цвірінчали горобці. Глибокий заячий слід потягнувся до ліщини, обпетляв її, загубився на схилі.

У глибині лісу чути було виразний гомін, сміх, крики.

Раптом на крутому горбі з'явилася постать людини. Здалеку видавалася вона зовсім маленькою, і добрати було важко — чи то юнак, чи дівчина. На мить спинившись, людина махнула рукою, наче давала знак комусь, і враз, як вихор, зірвавшись з місця, помчала вниз. Дві яскраві смужки слалися на снігу.

Ось минає вона липи, минає дуб і ще один дуб, рогатчастий ясен, і тепер виразною стає дівоча хустка.

Та це ж Олена! Це ж вона, ловко петляючи між деревами, прокладає перший слід у долину!

А назустріч їй, з гори ще крутішої, зривається юнак у лижному костюмі. Ось перед ним горбок... злетів з нього в повітря, немов птах, з страшною швидкістю мчить до Олени, і спиняються вони обоє біля старої дупластої липи.

— Відстали наші,— сказав юнак, озираючись навколо.

— Таня звернула вліво. З цієї гори треба її виглядати,— промовила Олена.

Несподівано юнак обійняв її, поцілував у губи.

— Не треба, Степане!.. Тетяна може побачити...

— Хай бачить!

Не слухав, припав знову довгим поцілунком до вишневих губів.

Вирвалася з обіймів, рум'яна, сильна, молода.

— Не бійся. Я, може, сам їй про все скажу. Ну, зустрічався з нею, але ж я, мабуть, не любив її. Ти моїм серцем заволоділа... Ти дружиною моєю будеш. Не соромлюся я про це сказати всім хоч зараз...— І знову поцілував дівчину.

— Ой Степане, а вона ж тебе любить... знаю... Та як же я сестрі у вічі дивитимусь? Не треба... Не треба цього робити... Хай нічого про це не знає. Хай канікули проведе як слід, а потім ми їй напишемо.

Вирвалась з обіймів, засміялась:

— Лови! — І, забувши в цю хвилину про сестру, помчала, бистра, нестримна, як вітер. А за нею слідом Степан.

— О-го-го-го-го-о-о! — почувся з горба крик. І відповіла Олена звучним і сильним голосом:

— О-го-го-го-о-о!

Почули. Побачили. З'їжджають вниз, одна за одною. Хтось упав, зарившись у пухкий сніг, а хто саме — здалеку не вгадати.

(Продовження на наступній сторінці)