— Ти вже встала? Молодчина. Раненько. Ну, бери ж казанок та наклади з чавуна вареної картоплі, буряків. Не забудь висівками потрусити, як тобі вчора показувала. З хліва соломи кулик внесеш до хати. Знаєш, де солому брати?
— Знаю.
— Ну, швиденько ж, швиденько! Та потім підеш на річку, пелюшки дитині треба випрати, сорочку дядькові та Санькові штани.
Варка натягнула тітчину кофту, засукала рукава та й почала поратись по господарству.
У суботу звечора відпустив Лук'ян Іванович Варку додому.
Так бігла тільки вона вві сні, коли гнався за нею орел. Дивний сон! Варка розкаже його бабусі, а бабуся напевне ж зуміє відгадати сон. У Варчиних чоботях повно снігу, та не зважає на це дівчинка, аби до бабусі швидше добігти.
— Моє ж ти голуб'я, кралечка рідна,— говорила бабуся, скидаючи з онуки хустку.— Не замерзла, ні? Он який же сьогодні мороз надворі.
— А я скучила за вами, бабусю, дуже скучила.— Варка сіла поруч Одарки і дивилася на неї так, наче не бачилася з нею роками.
— Не обижають тебе, Варю?
— Ні, бабусю, не обижають. Тільки роботи в них багато. Встаю ледве почне світати — і до ночі. Важко, та я справляюсь... А мені сон снився. І часто-часто я про вас згадую... Отак заплющу очі і все бачу: як ви тут у землянці... одні... Бабусенько.— Варка ніжно обійняла старі плечі.— Знаєте, про що я думаю?
— Скажи.
— Як дасть мені Лук'ян гроші, я вам плаття наберу. І собі наберу. І куплю бубликів таких, як татко нам колись приносив. Він снився мені. І маму я бачила вві сні. А ви, бабусю, біля церкви милостиню просите? Холодно вам на морозі стояти. Коли б я мала грошей багато-багато, вам не треба було б просити. Я б купила борошна, і м'яса купила б, і пальто нове.
Бабуся слухала онуку, а в голові старої жінки роїлися невеселі думи. Сама Одарка замолоду наймитувала в багатіїв. Наймитом працював її син, і тепер ось онука, таке дитя, теж пішла заробляти для себе шматок хліба...
— І ще купила б я вам тоді, бабусю, знаєте що? Білої булки й молока.
— Прийшла ти, Варю, до мене в гості, а я не маю чим тебе й почастувати.
— Я не голодна, бабусенько. А ви їжте. Ви картоплі наварили, правда? — Варя взяла віничок, почала підмітати долівку, несподівано запитала: — Скажіть, коли уві сні орел серце хотів клювати... До чого той сон, бабусю?
— Хазяїна слухайся.
— Та я слухаюсь.
Варка довго звечора розповідала про роботу в Лук'яна.
— Не люблю його, бабусю. І ласкавий він, і годують мене добре, а коли я вийду свиням їжу давати, гляну на наше подвір'я, так жалко-жалко мені стане і нашої хати, і хлівця,.. За що він нас вигнав, бабусю?
— Не треба, Варю. Не думай про це. Того, що сталося,— не вернеш.
— А я думаю, бабусю, думаю...— сказала серйозно дівчинка.— Дивлюсь на хлопців Лук'янових. У них є і мама, і тато, а в мене немає. Вони в школу ходять, а я теж ходила б до школи, дуже хотіла б учитися.
Бабуся обійняла онуку.
— Вони, Варко, багачі. Куди ж нам до них рівнятись.
— А я вже букви знаю. Мені їхній Санько показував, і я зразу запам'ятовую... Коли б мені до школи ходити.
— На той рік, може, й підеш.
Та не здійснилась Варчина мрія. З осені знову найнялася "в строк" до Лук'яна. Не одна зима сипала снігами, не один раз зацвітали й одцвітали весною Лук'янові яблуньки, посаджені на сусідській садибі.
Виростала Варка, ставала з неї струнка дівчина, як соком налита. Задивлятися почав на неї Лук'ян Іванович. Таку дівку можна б у хазяйство до себе брати. Он скільки літ живе в них, звикли до Варки, як до своєї.
На Варчиних руках тримається все господарство. Навіть коня уже лінується сам запрягти Лук'ян Іванович: і запрягає, й розпрягає Варка.
У селі побували і гайдамаки, і німці, і Денікін. Скільки бідноти тієї полягло. Та вже як заступила Радянська влада,— не припало до душі Лук'янові життя нове. Все сподівався, все ждав, що знайдуться ж люди, прийдуть, проженуть комітетчиків. Але ніхто в село не приходив, ніхто їх не проганяв, і Лук'ян Іванович зрозумів: міцна влада, як віковий дуб... Ніякі сили її не зломлять.
Довелося в сільраді складати на Варку договір. Платню за тим договором давати більшу, і одежу доброякісну, і щонеділі призначено їй вихідний день, та ще й до школи неписьменних треба відпускати. Такого понаписувано, що не наймичкою Варці — баринею можна жити.
Аж за серце шкребло, та що зробиш — закон. Без наймички Лук'янові не обійтися, а таку робітницю пошукати треба. Сам підписав договір, розписалася на тому договорі й Варка'.
І тоді настирливіше почала мучити Лук'яна думка. Одружити сина. Взяти в дім Варку — тоді ніяких договорів не треба і ніякої плати.
Увечері Варка, упоравши скотину і птицю, сиділа в кімнатці за латанням тітчиної кофти. Хазяйки вдома не було, не було й дітей. Горіла лампа, горіли в грубі дрова. Тиха й журна пісня неслася по хаті:
Ой матінко, вишня,
Чи я в тебе лишня,
Що ти мене в строк найняла,
Де я непривишня?
Добре співала Варка. Лук'ян сидів у другій кімнаті і залюбки слухав. Шкода тільки, що вибрала вона таку сумну пісню.
А в неділю рано
Синє море грає.
Мати дочку молоденьку
В найми виряджає.
Варка підклала в грубу дров, знову сіла на стільчику, знову тиха й журна мелодія попливла по хаті:
Ти думаєш, моя ненько,
Що я тут не плачу,
За дрібними слізоньками
Доріжки не бачу.
Лук'ян стежив за Варкою. Його приваблював гнучкий стан дівочий, тугі груди. Тихенько відчинивши двері, підкрався до наймички, несподівано обійняв її за плечі.
Не скрикнула, не злякалась Варка. Тільки мовчки подивилась в Лук'янове обличчя, не випускаючи навіть з рук кофти.
— І вам не соромно? А коли я тітці Горпині розкажу?
— Не розкажеш. Я тобі кашемірове плаття наберу. Юхтові чоботи справлю. Таких ти ще зроду не носила.— Його рука міцніше здавлювала дівоче плече.— Ти не ступися з мене, Варко. Я, коли хочеш знати, я...— і він несподівано по-хижацькому зломив дівочий стан, хотів поцілувати, але відчув сильний удар в обличчя. Лук'ян, сахнувшись, випустив Варку. Люта, ображена, сповнена гніву й огиди, налетіла вона на хазяїна:
— Рощот мені, рощот давайте... Обіймати? Насильничати? Це вам не старі часи! Я пожаліюся в комнезам. Хай вас викличуть туди, поговорять. Що це воно за сім'я? Санько намагається обіймати, батько теж... Не хочу я, чуєте, не хочу!
Переляканий Лук'ян тільки кліпав очима. Дошкульно вдарила його Варка, але ще дошкульніші були її слова.
— Що ти, Варко? Я пожартував, а ти зразу "рощот". У комнезам жалітись. Не буду більше. От хрест святий, не буду.
Варка ні слова не сказала Лук'яновій дружині, не пожалілася в комнезам. Тільки зрозумів Лук'ян — не бути Варці його невісткою.
А комнезам "насідав" на Лук'яна, а сільрада обкладала його податками. "Уже продав пару кабанів, корову, а вони знову тягнуть і тягнуть",— жалівся друзям Лук'ян. Вечорами він кудись зникав і повертався додому мов та хмара.
Заходили до нього сини, заходила Горпина, зачинялися двері. Чути було тільки зрадливе шепотіння. Тієї ж ночі у хліві горів ліхтарик. Потай від Варки батько й сини закопували в землю хліб.
А на другий день на Лукьянове подвір'я зайшли незаможники і яму, що її засипали пшеницею, знайшли. Знову звечора пішов Лук'ян з дому і повернувся п'яний пізно вночі. Ліг спати. Може, годину, а може, й дві лежав, потім його сутула постать з'явилась в кімнатці Варки. Прокинулась дівчина, лячно стежила за хазяїном. Вона ладна вже була здійняти галас, але Лук'ян дістав під скринею сокиру і, крадучись мов злодій, тихо вийшов з хати.
"Куди він пішов? Що він робитиме?" Варка встала з ліжка. Стривожена недобрим передчуттям, вона тихенько гукнула:
— Тітко Горпино, чуєте, тітко! Прокинулась хазяйка.
— Вставайте. Лук'ян Іванович нащось взяли сокиру. Боюсь, щоб лиха якого не вдіяли.
Горпина перевернулася на другий бік.
— Хай що хоче робить. Він хазяїн...
Крізь подвійні рами знадвору долетів короткий крик кабана. Наче хто в серце вдарив Варку. Зробилося чогось страшно-страшно...
Сплять хазяйські сини. Не встала з ліжка й Горпина. "Якась змова в них",— подумала Варка. Невідома сила тягне її з хати подивитись, що робить Лук'ян.
Швиденько взулася, накинула на себе хустку, подалася з хати. Непорушними стояли засніжені яблуні. Попрямувала до хліва, та на півдорозі спинилась. Стежкою, що на ній Варка розтрусила звечора попіл, ішов Лук'ян. На нього страшно було дивитись.
Наче хто жменю снігу вкинув за комір Варці, коли вона побачила в руках хазяїна скривавлену сокиру. В хліві було тихо, і тихо в саду. Ясно світив місяць, виблискував в його сяйві холодний сніг.
Лук'ян на мить спинився. Змутнілий погляд очей пронизав наймичку.
"Уб'є",— промайнула в голові думка, але Варка не зрушила з місця.
Вона бачила, як глибоко пірнув у сніг хазяйський чобіт. Плюнув Лук'ян у долоні. Майнуло в нього над головою скривавлене лезо сокири, з розмаху вгризаючись в яблуню.
Варка стежила, як відлітали тріски, як з надсадним хеканням падав удар за ударом.
(Продовження на наступній сторінці)