Онуки посиділи трохи й почали збиратися.
— Ми, бабусю, до вас будемо навідуватись, як темнітиме надворі.
— І Лук'ян не знатиме.
— Ну, ну, приходьте. Діти пішли.
Так минав день за днем. Починали жовтіти Лук'янові яблуні. Ночі ставали холодними й вітряними. Глухо шуміла стара тополя, а Одарка все ще жила в хлівці. Вночі їй було холодно. Вона кутала своє тіло в свитину, але свитина куца. І коли видавався сонячний день, бабуся, спинаючись на палицю, виходила з хліва, сідала на стільчику проти сонця. Та осіннє сонце гріло мало. Заволікали його хмари, що брались невідомо звідки; розірваним клоччям вони низько пливли над землею. Часом сіяв з них дощ. Пролітали в теплі краї птахи, Одарка стежила за рухливим ланцюжком, доки не зникав він з очей.
І була остання ніч, коли Одарка вийшла з хлівця на подвір'я. Темно. Холодним блиском ножа відсвічувала річка, що помітно розбухла, розлилася й поширшала від дощів. Одарка ступила кілька кроків і раптом упала.
— Що ж це воно, матінко моя... Та невже у дворі смерть мені буде? Хоч би ж хто вийшов.
На подвір'ї нікого не було. У Лук'яновій садибі пробіг собака, задзеленчало по дроту коліща, але ніхто не цокнув клямкою, ніхто не вийшов з хати.
Шуміла тополя, налітав на яблуні вітер, зриваючи пожовклий лист. З великими труднощами Одарка, плазуючи на колінах, дісталась до хлівця, лягла па липові дошки. Чи, може, втомилась дуже, а тільки їй не вистачало повітря, наче хтось важкий навалився на груди і душить, душить...
Яблуневе гілля, метляючись, чіплялося за дах. Може, з годину, може, зо дві лютував вітер. Потім почав ущухати. Одарка добре почула, як упали зверху дощові краплини; швидко наростаючи, вони били в залізний дах гусго-густо. Збігала з даху вода. Захотілося пити. Простягла руку до залізної кварти, але пальці випустили її. Зрозуміла: надходить смерть.
Диким поглядом дивиться стара жінка в темний куток хлівця, і там виростає перед очима привид її сина. Він стоїть, високий, в довгій полотняній сорочці, й говорить: "Четверо дітей у мене, мамо, четверо... Куди з ними дінусь?"
Одарці стає страшно. Вона чує виразно його голос, бачить його перед собою, змарнілого, зажуреного. їй хочеться покликати когось на допомогу, але відчуває, що навіть поворухнути губами не зможе, і тільки стежить за ним. Ось він сів на дровітню. Крізь щілини в хліві пробивається знадвору місячне сяйво, мережить на ньому сорочку. Знову чує Одарка знайомий голос: "Ніч яка гарна — місячна, тиха... піду пройдуся трохи до річки".
І він підвівся, високий, ставний син, тихо вийшов з хлівця, не зачинивши за собою дверей. Одарка хотіла перехреститись, але не змогла.
— І прости мені всякі согрішенія, вольні й неволь...
Шумів дощ, метлялося гілля яблунь, прилипало до заржавілого даху пожовкле листя.
Ранок був на диво ясний. Лук'ян заніс на подвір'я перев'язані мотузком саджанці молодих яблунь, почав копати ямки. Він кілька разів зупинявся й оглядав хлівець і вже потім, без вагань, устромивши лопату в м'який грунт, зайшов до баби.
— Так я, Одарко, хлівець думаю ламати. Доведеться шукати вам у когось притулку. Воно й так он скільки часу тримав вас, а мені яблуньки треба саджати. Так, що... не гнівайтесь.
Одарка мовчала. Вона лежала з розкритими очима, закутана в драну свитину. Лук'ян ступив ближче.
— Кажу, Одарко, збиратися треба. Ламатиму я хлівець.
З-під свитини на щоку їй виліз павук і швидко зник за подушкою. Лук'ян здригнув, зняв картуз, перехрестився. Потім обшарив постіль, знайшов під подушкою вузлик з дрібними грошима й закам'янів... Не повертаючи голови, Одарка тихо промовила:
— Поклади... Ті гроші — на труну собі бережу.
З рук випала ганчірка з дрібними мідяками. Він підійняв їх з землі, поклав біля Одарки.
— Та хіба я беру їх! Нащо мені ваші гроші? Хлівець, кажу, думаю ламати, то ви не гнівайтесь.— Густий піт укрив Лук'янів лоб. Витер його рукавом,-лагідно спитав:—Може, до лікарні вас одвезти?
— Не приймуть... Ходив колись син, просив... Відмовили...
— То син, а то я попрошу.
Одарка нічого більше не говорила. Суха рука її з плетивом жил біліла на подраній свитині.
Тихенько, наче від покійника, вийшов Лук'ян за двері. Того ж дня на своїх конях одвіз стару до лікарні.
Не видно було в Озерянах і онуків. Може, просили милостиню на інших вулицях, може, проти зими, пішли на хутори розшукувати матір,— тільки не потрапляли сироти на очі Лук'янові.
Яблуньки були посаджені. День за днем ставало холодніше. Задубіла земля. Прикрив її перший сніжок, хоч річка ще не замерзла.
Берегом ходив Лук'ян, з дерев'яного совка розсипав зерно, приманюючи з острівка ситих качок. Ось уже кілька днів вони не з'являються до двору.
Над річкою неслося різке кахкання водоплавної птиці. По той бік річки прослався луг з копицями сіна, обкиданого снігом. Чорною смугою за ним простягнувся ліс, у якому де-не-де жовтіли окремі дерева зимового дуба, зеленіли поодинокі сосни.
Туди, звиваючись поміж берегами, лягла Ворскла. Та Лук'янову увагу привернула до себе стара верба. Під нею втопився його сусід. Оця глибока вода навіки закрила наймитські очі. Неприємно тут залишатись. Це місце навівало Лук'янові страшні спогади.
"Хіба ж я винен? Хіба я посилав його топитися",— думав він, оглядаючи воду. А вода спокійно текла між засніженими берегами і здавалася чорнішою, ніж завжди.
"Понесло ж його в таку глибину! Тут і дна не дістанеш".
У слобідській церкві задзвонили до ранньої. Лук'ян скинув шапку, перехрестився та й пішов швиденько геть від верби.
"Треба буде свічку поставити за упокой душі".
Церковний сторож старанно видзвонював на дзвіниці, і звуки пливли в найглухіші закутки села, віддавали луною в лісових хащах. До церкви, обсадженої деревами, ішли люди, вклоняючись "вратам", що над ними невідомий богомаз намалював двох апостолів — Петра і Павла.
Біля входу стояли в обідраній одежі жебраки, сиділи каліки, просячи милостиню в прихожан.
Спираючись на грушеву паличку, до церковної огради увійшла жінка. Потяглися до неї жебрацькі руки.
— На каліцтво — копієчку...
Жінка не зайшла в церкву, а стала поруч літньої жебрачки. Та, пильно оглядаючи її, сказала:
— Одарка? Боже мій, я вже думала, що й кісточки твої зотліли.
— Не дає мені бог смерті... Вигоїли мої пролежні та й виписали з лікарні. Нема куди мені податися.— Вона замовкла. Одягнена в драну свитину й старенькі чоботи, Одарка зовні не відрізнялася від решти жебраків.
Коли забрали її в лікарню, Одарка думала: надійде смерть, поховають її на кладовищі поруч каплички. Та смерть не надходила. Добрий догляд в лікарні не дав старій жінці померти.
Несподівано чиясь рука торкнула Одарку за лікоть, і вона відчула в своїй долоні копійку.
— За убієнного солдата Миколу.— Зажурена молодиця пішла до церкви, а Одарка широко перехрестилась, прочитала молитву "за упокой" і затиснула мідну монетку в долоні. Потім дав їй копійку чоловік у свитці, сказавши:
— За упокой Петра.
Одарка пригадала Петрика і Варку. Скучила за ними бабуся. Розпитувала вже й дітвору на вулицях, запитувала і в дорослих, але ніхто нічого не міг сказати їй про онуків.
Закінчилася рання. Спорожніла церква. Розійшлися жебраки.
Чи мороз надворі, чи вихрить метелиця — однаково, спираючись на грушеву палицю, ішла Одарка до церкви в суботу і в неділю. Ходила навіть і в будні дні — середу й п'ятницю, коли піп правив акафісти по убіенних солдатах на германській війні.
Одарка знала всіх сільських жінок. Більша частина з них купувала копійчані свічечки, ставила їх на підсвічник перед іконою великомученика Пантелеймона і гаряче молилась. Нещасливі матері, нещасливі вдови виливали свою тугу. У схилених постатях, в скорботних очах світилось незміриме горе, безнадійність...
Сьогодні холодно. Великі церковні вікна вкрилися візерунками. З самого ранку мете й мете сніг. По засніженій дорозі важко йти Одарці. Кілька разів спинялася. Перепочине трохи та й знову простує далі. Ледве добралася з церкви до землянки. Затопила в грубці, поставила у чавунчику картоплю, коли чує: стукнув хтось у двері.
"Може, вітер?" — подумала Одарка.
Ось уже третій тиждень, як живе вона тут, а ще й досі ніхто до неї не заходив. Та й нікому заходити.
Знову хтось стукнув знадвору. Підійшла до дверей, відчинила їх.
— Бабусю! — скрикнула дівчинка, і холодні рученята обвили бабусину шию.
— Варко!.. Ти... вернулася...— говорила схвильовано бабуся, обіймаючи онуку.
— А де ж Петрик?
Дівчинка скинула з себе пальтечко, поклала на лаві торбинку з шматками хліба.
— Нема Петра,— сказала вона.— Помер... Милостиню ми по хуторах збирали, а він занедужав... Там його над дорогою й закопали.
Бабуся нічого більше не розпитувала, сіла до грубки, підкладала дровця, а на руки їй падали рясні сльози.
— Пиріжка мені приносив м'якенького...
Варка обняла бабусю.
— Я така рада, бабусенько, така рада, що вас розшукала.
— Сідай же та грійся. Бач, ноженята червоні. Розповідала Варка, як вони з Петром блукали по хуторах, як погано їм давали милостиню, гнали з хат, не пускали ночувати, і восени не раз доводилося їм спати просто надворі. Може, тоді й застудився Петро.
(Продовження на наступній сторінці)