А на березі моря стояла зблідла Оксана. Не вперше вона бачить бурю та шторми. Два рази й сама потрапляла на баркасі у таку негоду, але вона знає, що не до берега, а далі в море потрібно втікати, бо там не така часта й не така бурхлива хвиля. Та цього не знає Мартин. Не зуміє вій добре правити баркасом. "А може, його вже нема? — виникає тривожна думка.— Може, хвилі перекинули баркас? І ніхто йому не допоможе. Поки змотається батько в село, подзвонить до Генічеська — буде вже пізно".
Оксана очей не зводить з Мпколая. Уже він напнув вітрило, і попутний вітер швидко жене його баркас далі й далі від берега.
Каменем тяжким лягає на душу чорна думка. "Відмовився допомогти... І мені не дозволив... не пустив... Щоб не було в нього суперника... Він хоче його смерті..."
Холодом огортається Оксанине серце. Та не знає amp;й не відає вона, як у цю хвилину Микола бере з днища вірьовку, один кінець її закріплює на баркасі, а другим обв'язує себе. Значить, на морі справжня буря... Значить, думає він, коли потопати доведеться, недовго його шукатимуть. Знайдуть баркас, знайдуть і тіло, поховають як годиться. Пильно вдивляється Микола в море. Праворуч, далеко від нього, залишилось судно "Комсомолець". Та не підвертає він туди свого баркаса, не стежить уже й за берегом, де ледве маячить Оксана, пов'язана білою косинкою.
Дужий вітер лопотить вітрилом. Накочуються гребені, їх розсікає баркас, і летять через борт теплі бризки. Уже одежа на Миколі мокра, вже на днищі хлюпає вода.
"Де ж він? Де його баркас?"
У ці хвилини забув про ревнощі. Єдине бажання оволоділо ним — розшукати і за всяку ціну врятувати орнітолога. "Він моря не знає",— пригадалися Оксанині слова. Навколо була тільки вода, вкрита білою піною.
— Нема... Не видно...
Микола змінив курс, повернувши трохи вліво. І яка ж то була радість, коли вдалині побачив те, що шукав.
— Єсть! — радо вигукнув шкіпер.— Знайшов...
Хотілося, щоб сильніше дув трамонтан, напинаючи вітрило, щоб швидше мчав баркас, переборюючи оцю шалену навалу хвиль.
Та радість його швидко згасає. На воді гойдається перекинутий баркас. Стає одразу душно. "Значить, потонув у морі... загинув..."
І перша думка, яка з'являється в цю хвилину, це думка про Оксану: "Що ж я їй скажу, коли спитає вона про Мартина?"
Чомусь саме зараз пригадалася остання зустріч з ним у Ганджиній хаті. "Недобре я повівся тоді з ним, навіть образив... Що ж робити? Де шукать? Невже чорну звістку привезу я з моря Оксані?"
Про себе в цю хвилину не думав, не думав про небезпеку, яка загрожувала йому самому в таку бурю.
Недалеко від баркаса помітив Микола солом'яний бриль. Мартинів бриль.
— Втопився...— промовив глухим голосом шкіпер, виймаючи з води знахідку. Вдарила у борт висока хвиля, розсипавши свій гребінь на бризки. І чи вчулося Миколі, чи таки справді долетів до нього слабий крик.
— Що це? — здивувався він, оглядаючи навколо себе воду.
Ніде нікого. На обрії маячить чорна смужка острова. Мабуть, жде там і досі його Оксана. Невеселу звістку привезе він їй з моря.
— Потопа... а... а... а...— долетіло збоку. І раптом на високій хвилі виринув Мартин і наче впав у провалля.
Та чи можна ж передати Миколину радість? Він круто повернув баркас, так круто, що мало не перекинула його потужна хвиля.
— Мартине! — закричав, не пам'ятаючи себе.— Мартине-е-е! Не озвався. Ще раз піднесла його на гребінь хвиля, але майнула тільки ослабіла рука над водою і зникла.
Не вагався більше шкіпер. Не скинув навіть з себе сорочки. Тримаючи в руках кінець вірьовки, так і кинувся з баркаса в .бурхливе море, впіймав майже непритомного Мартина під водою...
Лівою рукою тримав його, а правою загортав воду, підпливаючи до баркаса.
— Мартине, хватайтесь за вірьовку! Чуєте? Тримайтесь, поки я вилізу в баркас.
Той затуманеними очима глянув на свого рятівника.
— Сил нема...
Тоді Микола обв'язав у воді його вірьовкою. Попробував був і Мартин вхопитися руками за борт, але ослаблі руки його одразу ж обірвалися.
— Потопатиму... не жить мені...— промовив він тихо.— Оксані скажеш...
В обличчя йому вдарила хвиля.
— За вірьовку... За вірьовку тримайтесь!
Та не чув уже він нічого. Безпам'ятного втягнув його до свого баркаса Микола. Розплющив очі Мартин, подивився на шкіпера, хотів було щось сказати чи спитати, але заплющив їх знову. Не бачив уже навколо себе ні високих хвиль, що гойдали на своїх пінявих гребенях баркас, ні сизих хмар, що їх швидко гнав у височині буряний вітер.
З закритими очима, блідий, безпам'ятний, лежав він у баркасі, мов мрець. Шкіперу здалося, що орнітолог помирає.
— Мартине! — закричав він тривожно.— Це ж я біля вас, я, Ремез. Ну? — тряс його за плечі.
Чи від цього крику, чи від холодних бризок, що рясно падали на обличчя з могутніх хвиль, тільки прийшов до пам'яті Мартин, розплющив очі, пильно глянув Миколі в обличчя і, нічого не спитавши, знову знепритомнів.
Розсікаючи хвилі, до баркаса швидко мчав рятівний катер.
Наче сина рідного, виряджала Ганджиха свого земляка. І коржиків напекла йому добрих, і пирогів з яблуками, і білих паляниць.
А Ганджа змайстрував з дикту ящичок, дав Оксані.
— Ану, вибери винограду хорошого.
Оксана пішла в сад, зривала найкращі грона, дбайливо вкладала їх у ящик. Наче сон, промайнули два місяці. І вже ось він виїздить від них, і хто знає, чи коли-небудь приїде сюди знову.
— Не буде... Сьогодні вже його не буде...
Щось давить дівочі груди. Така глибока й виразна журба світиться в очах Оксани! І чомусь особливо пам'ятною лишається ніч, проведена біля Мартина, коли його, блідого як смерть і знесиленого, доставили на острів.
— Ти його врятував? — спитала вона, дивлячись в обличчя Миколі.
І він, одвівши очі, пояснив:
— Я тільки розшукав, а підібрав нас обох рятівний катер.
— Спасибі тобі, Миколаю! — Оксана при батьках обняла й поцілувала його.
Потім Микола пішов. У Мартина надвечір підвищилась температура. І вже нікуди від нього не відходила дівчина. Він марив. Вимовляючи її ім'я, говорив про своє кохання, а вона дивилася темними як ніч очима, припадала до нього ніжно, наче тяжко хворого брата, цілувала його, зрошуючи гаряче обличчя сльозами.
Не бачили цього батьки, бо вони були у хатині, а Мартин лежав у світлиці. Цілу ніч не спала.
А перед світанком проясніла в нього голова, і він здивувався, побачивши себе в ліжку.
— Тобі вже краще? — спитала в нього Оксана. Мартин незрозуміло глянув їй в очі, обдивився хату, наче хотів пересвідчитись, чи все це не сон.
— Хто мене врятував?
— Миколай...
І все це пригадується зараз Оксані, коли вона зриває грона фіалкового винограду.
"Не буде... не побачу... може, і не зустрінусь більше..." Тяжко стає в неї на серці.
— Оксано!—почула вона поруч себе голос. Сумний та зажурений спинився біля неї Мартин.
Затремтіли довгі вії. Руки обвили його за шию, іскристі й добрі очі, здавалось, зазирали в саму душу, щоб назавжди запам'ятати.
— Прощай! — сказала вона і лридзда гзрячдм поцілунком до його губ.
— Оксано... скажи... Ти дуже любиш його?
— Люблю,— відповіла вона тихо.— Люблю Миколая... І море це... і острів... Все тут рідне мені...— глянулд в засмучені очі Мартина, відчула, що назавжди, навіки, мабуть, з ним розлучається.
— Окса-а-ано! — почувся материн голос.— Де ти там? Неси вже виноград.
Причалив до берега баркас, а недалеко від острова на якорі стояло рибальське судію "Комсомолець".
— Можна вирушати,— сказав Микола замість привітання. Він одразу помітив заплакані очі в Оксани. Зажуреним був і Мартин.
Все упаковано. І Гацджиха підійшла до земдяка.
— Ну, сину,— назвала вперше вона його тш — коли про Ган-джиху не забудеш, приїжджай до нас іще на практику.— І вона поцілувала його в одну і в другу щоку.— Щасливої тобі дороги і побажаю успіхів у науках. Тепер новий час настав, таких учених зроду-віку не було, як зараз, з нашого народу.
Потім попрощався Мартин з Гапджею. І той, дотиснувши руку, глухо сказав:
— Приїжджай. Зустрічати тебе будемо, як сина.
— Спасибі... Спасибі вам,— промовив зворушений Мартин. Узяв чемодан. Деякі речі взяв Микола.
Вийшли з хати. Так двері й залишилися відчиненими. Уже в дворі ще раз Ганджиха обійняла Мартина, і в очах її виступили сльози,
— Може, доведеться тобі добувати в нашому селі, перекажи моїм сестрам, перекажи братові, що я цієї осені, мабуть, не зможу... Треба город поратц. А вже на той рік,— тдк їм і передай,— обов'язково приїду. Та ще розкажи, що живу я добре. Ні в чому не нуждаюсь, тільки сумую дуже з,а ними.
І Ганджиха, стоячи біля двору, витирала фартушком свої
очі.
— Хороший хлопець,— сказав Ганджа.
— А Миколай чим плохий?
— Ніхто Миколая не гудить. Обидва хлопці мов орли. Не бачила Ганджиха, як на березі спинилися всі троє.
— Ну, Оксано, прощай,-сказав Мартин, простягнувши їй Руку.
Смутні, зажурені очі підвела на нього.
(Продовження на наступній сторінці)