— Я від смерті її врятувала. Ішов якийсь чоловік з Кири-лівки до моря. А в нас тут лисиці водяться. Помчала Пальма за однією, а там їх виявилось кілька штук, накинулись на неї лисиці, покусали. А я з моря саме йшла. Чую, скавучить щось жалібно в кущах. Підбігла туди, дивлюсь, дядько стоїть над собакою. "Що з нею?" — питаюся. "Лисиці,— каже,— порвали... Пропала моя Пальма. Здохне тут". Та й пішов собі, а я забрала собаку до себе, рани загоїла, і тепер Пальма — мій нерозлучний друг. Куди б я не йшла, і вона зі мною... Навіть на баркасі плаваємо вдвох.
Затихла дівчина, знову подивилась на вогні, на Мартина, посміхнулась чомусь, одвела очі.
Шуміло море. Темнішала вода. На піщаній косі, що кинджалом врізалась у море, стояв маяк. Засвітився в ньому вогонь, засвітилось над островом небо, рясно всіяне зорями.
— Окса-а-ано!—долетів аж сюди звучний і сильний голос Ганджихи.
— Мати мене кличе.
І обоє вони пішли додому, а слідом за ними бігла рябенька, білолоба Пальма, нюхала Мартинові чоботи, лащилась до нього, махаючи пухнастим хвостом.
Страшний для чайок вітер трамонтан. Другий день він дме з півночі. І зеленкувате море геть-чисто вкрилося білою піною.
Біля хати на дерев'яному столику Оксана старанно прасує білу сорочку. Батько десь у степу, мати на баштані. У хаті й на подвір'ї нікого немає, тільки Пальма лежить у холодку і, виставивши малинового язика, важко дихає.
— Жарко?—запитує в неї Оксана.— А ти побіжи до моря, скупайся. Не хочеш сама? Ну то почекай, підемо вдвох. Ось я сорочку допрасую.
Оксана ставить утюг, бере Мартинову косоворотку, посміхається.
— Це ж його... Це ж він одягне, розумієш, Пальмо? Бережно згорнула, потім заходилась прасувати хусточки.
— І це для нього.— Дівчина озирнулась. Біля неї стояв Мартин.
— З ким це ти тут розмовляєш?
— З Пальмою.— І Оксана засміялась.— А ти звідкіля взявся, що я не чула, коли й підійшов.
— З неба впав... Це ти мені випрала сорочку? Ох ти ж, циганочко! Отак би взяв тебе й поцілував...
— Бач, чого захотів... Скажи краще, де так довго ходив? Чому вчасно не прибув обідати? — І тільки тепер помітила в ягдташі у нього чайку.— Нащо ж ти її забив?
— Треба довідатись, що ця пташина їсть, коли море вкривається піною.
— Зголоднів дуже? Признавайся.
— Дуже.
Оксана насипала йому в полив'яну миску борщу, а сама сіла проти нього.
— Сьогодні на острові я бачив червоних горобців... Є солов'ї, малинівки... рожеві шпаки...— розповідав Мартин. Потім, глянувши на Оксану, несподівано запитав: — Циганочко, а як же твої сердечні діла? Коли в гості приїде Миколай?
Метнула на нього очима, і в очах тих засвітилось невдоволення й досада.
— І приїде... Може, завтра приїде. Тобі що?
— Сердишся, циганочко, сердишся. Зачепив, значить, твоє серденько Миколай. Ну що ж, хлопець він хороший...
— Хороший...— підтвердила Оксана.
— Може, я ще й на весіллі у вас погуляю? Мати ж ладнає тебе за нього заміж.
— Не мати... Сама.— І враз похмурніло чомусь обличчя із Оксани.
— Оце так,— озвалася мати, ідучи з садка. В руках у неї виблискували два рябих кавуни.— Я на баштані собі пораюсь, а вони на обід гукнути мене полінувались. Хай він забув, але ж ти, дочко, знала, куди я пішла.
— Мамцю,— сказала винувато Оксана,— ну, як же гукати, коли він такий голодний прийшов!
— Ух і голодний! — підтвердив Мартин.— Усе сам поїм — і борщ, і кашу молочну.
— Не вгадав... Сьогодні каші не варили.
— А що ж варили?
— Вареники з сливами.
— Давайте їх сюди!
— Зараз дам.
— Оце взяли ми собі столувальника,— засміялася Ганджиха.— У збитки нас уведеш. Ану, Мартине, злий мені водички.
— Єсть!
— Буде вже, буде,— говорила вона,— всю воду з відра вихлюпаєш.
— А що, вам шкода? Сам принесу.
Пообідавши, Мартин узяв з тарілки червону, як жар, скибку.
— Ох і кавун! — говорив він, позираючи на Ганджиху.— Такі кавуни тільки у нас на Полтавщині бувають.
— Бувають!..— передражнила його Ганджиха.— Та це ж і є полтавські кавуни. Як виїжджала з дому, у торбинку насіння взяла. Полтавські, наші кавуни. Все оце тут, як удома. І садок насадили: груші, сливи, вишні. Тільки винограду в селі ми не мали, а тут уже Іван дістав... Миколая не було? — несподівано запитала вона в Оксани.— Чи не розсердився? Щось довго його нема.
Оксана нічого на це не відповіла матері.
— Ну, циганочко, а тепер давай подивимося, що снідала сьогодні чайка.
— Зажди, ось тарілки помию.
— Без тебе помию,— озвалася мати.
Мартин узяв скальпель, пінцет, і разом з Оксаною пішли під яблуню. Там він змайстрував собі столика, на якому провадив свої досліди.
— Почнемо... Тримай за крильця. Скальпелем орудував Мартин бездоганно.
— Ну, от маємо: в підручниках написано, що чайка головним чином харчується рибою і цим шкодить рибальству. Так і зазначено, що шкодить. А це ж ми знайшли ось лугового метелика, сарану, довгоносиків. Комахи є. Отже, можна зробити висновок, що чайка може бути корисною і в сільському господарстві.
— Мартине, скажи мені,— запитала Оксана,— ти маєш дівчину там, у місті?
— Аякже,— жартома відповів Мартин.— Є, звичайно, є. Така білявенька, в кучерях...
— Не жартуй. Я серйозно питаю,— сказала Оксана.
Ще не бачив її такою Мартин. Брови насупились, очі горять дивним, не баченим досі блиском. Така вона приваблива в цю хвилину} Отак узяти б її, обійняти, поцілувати в повні рожеві губи і ні слова не сказати їй. Та не сміє цього зробити Мартин, бо знає: любить вона молодого шкіпера. І йому дивним видається зараз запитання Оксани, і погляд, і оце помітне, але незрозуміле хвилювання.
— Ти любиш? — знову спитала вона, випустивши з рук своїх довгі чайчині крила.
— Аякже... люблю... Є в мене така дівчина. Очі в неї темні... вії в неї довгі, носить вона коші з рибою, плаває в морі добре... Сорочки прасує,— і, підроблюючись під Океании голос, проказав: —Це ж його... Цс ж він одягне...
Засміялась Оксана. Засміявся Мартин.
— Хочеш, я покажу тобі, циганочко, пташиний базар? Сьогодні натрапив на колонію сріблястих чайок. На невеличкому острівці знайшов до п'ятисот їхніх гнізд. Гамір там стоїть неймовірний. Хочеш, підемо туди завтра?
— Добре,— тихо промовила Оксана.— А ти нехороший... Ти смієшся з мене.— І вона побігла з садка, залишивши здивованого Мартина з скальпелем у руках.
...Завжди, коли до берега наближався Миколин баркас, назустріч йому вибігала Оксана, спинялась край бережка і, приклавши до лоба руку, гукала своїм звучним і сильним, як у матері, голосом:
— Швидше пливи-и!.. Чуєш, Миколо-о-о...
Він обертався на той голос, сильніше налягав на весла.
Хрустіли під днищем черепашки, коли баркас з усього розгону врізався в берег/
Виходив з баркаса молодий шкіпер, простягав сильні, такі ж загорілі, як у неї, руки.
— Скучала за мною?
— Скучала.
— Дуже?
— Ой, дуже...— І очі примружувала, обвивала руками його шию, цілувала в уста, обвітрені морськими трамонтанами, як чайка до води, так вона припадала до нього.— Дуже... дуже скучала за тобою.
Він брав свій кошіль, і, обнявшись, вони йшли потім до хати.
І зараз пливе його баркас. Уже до берега наближається, та не вибігає назустріч йому Оксана. Безлюдний берег.
"Не бачить... Мабуть, не жде мене сьогодні,— думає Микола Ремез.— А може, ще вийде, може, з'явиться".
Даремно стежить він очима за садибою Ганджі. Не вибігає до нього Оксана. Тривожне почуття стискає йому серце.
"Може, захворіла..."
Але одразу відкинув цю здогадку. Он скільки він уже знає її, а Оксана ніколи нічим не хворіла. Здорова дівчина.
"А може, вона з оцим Столярепком, що я привіт передавав...— майнула несподівана думка, і незнане досі почуття ревнощів ворухнулося в його душі.— Він хлопець, здається, хороший, молодий, учений..."
Микола попрямував до хати Ганджі.
Серце як навісне билося в грудях. Ще ніколи не йшов він до цієї садиби з таким хвилюванням, як зараз.
Майнула між яблунями біла хустка — аж у серці кольнуло.
— Оксано! — в ту ж хвилину між яблунями почувся голос Ганджихи.— Де ти пропадав, Миколаю? Не з'являєшся зовсім. Розсердився на нас, чи що?
— Та ні... Чого ж сердитись? Роботи багато... Бички добре ловляться... Здрастуйте,— привітався він, підходячи ближче.
— Здрастуй,— відповіла господине, помітивши одразу Ми-колин настрій.— Ти чого такий зажурений чи сердитий?
— Не знаю... Нема причин для журби,— посміхнувся, ставлячи кошіль на стіл, де нещодавно провадив свої досліди орнітолог.— Змайстрували?
(Продовження на наступній сторінці)