Вийшов з хати Еркі Густавсон, а за ним з'явилися дружина і мовчазний син Даглес.
Зупинився Густавсон проти Пекки і, гостро дивлячись йому в очі, сказав:
— Я так і знав, що ти прийдеш...
— Не помилився, хазяїне. Додержав свого слова: як бачиш, прийшов.
Нічого більше не сказав йому господар.
— Громадянине Густавсон! — звернувся до нього Сандер.— Ви не сплатили індивідуального оподаткування.
— Не сплатив і сплачувати не буду! Що ви мені зробите? Майно переписувати? Моє майно? Хто дав право?
— Радянська влада і рибальський колектив,— відповів спокійно Сандер і, глянувши на товаришів, так само спокійно запитав:
— Почнемо?
— Не дам, не пущу! — закричала Енсо, кинулася до Сандера виривати книгу.— Хазяїне, чого ж ти дивишся? Чого мовчиш?
Розлючена, підбігла потім до Пекки.
— Ти, голодранець!.. Ти прийшов нас грабувати? — кричала Енсо.— Ти поверни спочатку борг моєму хазяїнові. А ти, Лео... ти теж прийшов? Я твоїй дружині подарувала піми, коли вона хворіла на цингу.
— І за ті піми я заплатив рибою вдесятеро дорожче. Не дешево даруєте ви, Енсо, свої речі, не дешево.
— Та що ж це таке, Еркі? Візьми рушницю, вижени їх з двору.
— Той час уже минув, Енсо, і ніколи не повернеться. Не вижене твій хазяїн нас з двору,— озвався старий Кенралі.— А тобі, Густавсоне, доведеться скоритися. Іншої ради для тебе нема. Ми всім селом записалися до колективу.
— А хіба я проти колективу? Хіба не можна було б працювати нам разом? У мене рибальське судно й снасті.
— То вже не твоє судно і не твої снасті,— сказав Кенралі.— Артіль рибалок тепер ними володітиме. Пиши, Сандере... "Дерев'яний будинок..."
Енсо притихла. Енсо не розуміла нічого. Господар її мовчить, немовби це вже не його добро, а справді їхнє.
— Еркі... Що ж ти дозволяєш їм, чуєш? — і зазирала в його примружені очі, ждала, що хазяїн захистить своє майно, не дасть на поталу рибалкам.
Пішли до хліва, а слідом за ними Даглес. За спиною в Даг-лесових руках — гранітний камінь.
Він чекав нагоди, щоб ближче підійти до Сандера і сильним ударом звалити його з ніг.
— Пиши: "Оленів..."
— Хазяїне! — гукнув старий Кенралі.— Скажи, велике в тебе стадо?
— Стій! — закричав Пекка, піймавши Даглесову руку. Камінь упав додолу, а рибалка з усього розмаху вдарив Даглеса в обличчя. Потім знову налетіли один на одного і обоє впали на землю.
— Ряту-у-у-уйте! Сина мого вбивають! — закричала Енсо. Побіг до хати Густавсон, а рибалки заходилися розчіплювати
цупкі Даглесові руки, що люто вчепилися в горло Пекки.
Вибіг з рушницею Еркі Густавсон. Зблід увесь, тремтить...
— Геть з двору! Геть, а то стрілятиму, як собак,— і пальці його дрижали біля зведеного курка. Може б, і забив Пекку Густавсон, та відчув, як його спини торкнулося холодне дуло нагана.
— Це ми передбачали,— сказав Сандер.— Покинь рушницю! Старий Кенралі підійшов до Густавсоиа і забрав з його рук
зброю.
— Заспокоїшся — поверну назад. А тепер будемо продовжувати. Скажи, хазяїне, скільки маєш оленів...
— Не скажу!
На крик Енсо збіглися з сусідніх хат жінки й діти. Енсо лаяла рибалок, загрожувала поїхати до столиці і там знайти на них управу.
Довідавшись, у чому справа, жінки шкодували, що Пекка мало провчив Даглеса. Давно пора віддубасити його, бо залицяється він не тільки до дівчат, а зачіпає й молодиць, коли чоловіки їхні попливуть у рейс.
Все переписали на подвір'ї Густавсоновому і, виходячи з двору, попередили хазяїна:
— Що записано в книгу, те вже не твоє. А коли щось продаси або знищиш — під суд віддамо!
Засміявся Еркі Густавсон злим, одчайдушним сміхом, і то була його остання відповідь рибалкам. А коли увійшов до хати, то вже тут дав волю своєму обуренню.
— Ти, Енсо, квартирантка тепер. Ти не до своєї, а до колективної, до їхньої хати зайшла. І олені вже не твої, і йола, і снасті рибальські — все їхнє, все у нас заберуть.
Еркі Густавсона душив нервовий, нестримний сміх, а Енсо здивовано дивилася на нього й боялася, чи, бува, не збожеволів її чоловік.
Ховалося сонце за Хібінські гори, спадав над Імандрою білий північний вечір. Заплакана Енсо сиділа біля Густавсонбвого ліжка і, коли прокинувся він, тоскно заголосила. Той плач, сповнений скарги й болю, неприємно вразив чоловіка.
— Не віддавай їм, хазяїне, добра свого... Не віддавай. Я худобі підсиплю отрути — поздихає вся, а ти іншим добром попорядкуй.
— Шкода тварин.
— Не твої вони тепер. Не шкодуй! Домашніх оленів я сама, а стадо наше... Невже триста голів колектив забере? Важенки 1 у нас хороші, хори 2 гарні, невже віддаси? Сам мені говорив, на сплаві лісу колишні господарі працюють, розпитай у них, як вони свою худобу винищували.
— Ні, Енсо, ні в кого питатися не буду. Сам усе зроблю. Сам! — Підійшов до вікна Густавсон, подивився на невеличке кюле.
— Ми вам покажемо колектив... Ми вас нагодуємо оленячим м'ясом,— і сварився кулаком до низеньких, почорнілих від часу рибальських хат. Тієї погрози ніхто з сторонніх не чув.
Пригадався день, коли біля озера зустрівся з Сандером, і зараз його дошкульні слова печуть Густавсонове серце: "Оте біле вітрило буде наше". А що, хіба не так? Прийшов він з Червоної Армії і став сильнішим за нього, Густавсона. Простий рибалка, наймит став сильнішим за хазяїна! Ненавидить його і боїться Густавсон. Так-так, боїться! Сандер не кричить, як от він, не загрожує, а його слова б'ють, наче молот. Спокійні, прості слова, їх не кидає Сандер на вітер, а що скаже — те й робить.
Хіба повірив йому Густавсон тоді біля озера? А от прийшов Сандер з рибалками на його подвір'я, і Густавсон відчув, що він уже тут не хазяїн. Не схилить перед ним своєї голови Сандер, як схиляв колись його батько. Закипає в серці кров. Вогнем пече голову думка, що з'явилася недавно, і від неї немає спокою. "А що, Густавсоне, так буде, як сказав Сандер. Ні йоли тобі, ні оленячого стада — нічого. Все заберуть до колективу. Нові хазяїни прийшли — колективні хазяїни!"
Раптом Густавсон спиняється біля вікна. Очі горять. Голос стає хрипким від скаженої люті.
Підійшла до нього дружина.
— Колись у Мурманську я дістала сильний камінь, отруйний. Довго лежав без діла, а тепер у пригоді нам стане. Я не пошкодую. Не наше воно, то нехай уже і їм не дістанеться!
Стара Енсо знайшла у льоху вкритий порохом і павутинням паперовий ворочок, внесла його до хати.
Всі троє чекали ночі. Мертве, якесь безлюдне стало кюле. Еркі Густавсон, озираючи порожні вулиці, сказав:
— Сину, пора!..
На подвір'ї ходили олені. За огорожею лежала корова, свині.
Все виздихає від отрути, і хай пропаде, бо дужче болітиме серце Енсо, коли побачить вона, як виганятимуть з її двору худобу.
Не поживляться рибалки молоком з її корів. Хай краще ті одубіють до ранку!
*1 Важенки — самиці.
2 Хори-— самці.
Бачив Густавсон, як труїла дружину їжу для худоби, але не говорив ні слова.
У комірці нащось узяв сулію, сховав під плащ і разом з Даг-лесом вийшов з двору.
Не зупинила їх Енсо, не спитала, куди йдуть вони опівночі й коли повернуться. Дивилася довго услід, поки не сховала їх гора, всіяна великим і малим камінням.
Біла ніч. Легенький вітер шумить у кронах дрібношаруватої ялини. На високих верхів'ях гір відсвічує тверда порода пісковику й граніту.
Тихо над горами пливуть невеличкі хмари. Падає від них на воду Імандри тінь, така ж рожева й холодна, як промінь північного сонця.
Завертає Густавсон відразу до лісу, обійти горами хоче кюле, щоб не зустрітись, бува, з ким дорогою. Трісне під ногами трухлявий сук, або звалиться камінь і, б'ючись об інше каміння, покотиться вниз. Густавсон спиняється, жде. Та навколо ніде ні душі.
Тільки журно шумить ялиновий ліс. Ідуть мовчки. Старий ледве встигає за сином. Вже видно озеро, видно йолу і рибне сховище. Але чому Даглес, що йде спереду, спинився? Когось побачив?
Еркі Густавсон зупиняється й собі, напружено стежить за сином і ставить сулію на землю.
— Тату, бачите? — стиха говорить Даглес.— Вони перехитрували нас.
Батько підійшов ближче, і його розкосі очі угледіли поблизу сховища людину.
— Вартують... Ах ви ж гади! Йолу забрати? Боїтеся, щоб не втік і не забрав її з собою?
Людина сиділа непорушно біля каменя.
— Спить... невже спить?
— Пекка... Авжеж, він,— придивляючись, говорив Даглес.— Це добре... Ми його, тату, прикінчимо... Тепер однаково не залишатися нам у кюле.
— Тільки тихенько, сину, щоб не встиг і крикнути. Ти молодший, спритніший... Іди!
Вартовий не ворушився. Тепер не було вже сумніву — він спав. Мов хижаки, батько й син підкралися до наміченої жертви.
— Ти бий, щоб оглушити, щоб крові не було,— навчав Густавсон сина,— а потім ми його в озеро вкинемо.
Даглес мовчки слухав батькову пораду і бистрим поглядом вибирав каміння.
— То важкий, покинь, візьми менший.
(Продовження на наступній сторінці)