— От бачиш. У мене тут усе записано, коли й скільки чого взяв. Я люблю чесність. Я тобі допоміг — ти мені відроби. Чи не так я кажу? Або ти, Лінго. Недавно брала твоя дружина мішок картоплі і гроші брала, і я давав. Я не відмовляв, а ви отого старого дурня Кенралі пожаліли, послухали Ейно. Сором бере мене за вас. Ти кожному добро роби, а він тобі капостить. По-божому це?
Нічого не відповідали йому рибалки. Мовчки носили вони на сильних плечах важкі коші з рибою й одвертали свої очі від гострого хазяйського погляду.
— Закінчите роботу, могорич поставлю. Дружно житимете, то й вам, і мені добре, а почнете слухати Сандера — не доведе він вас до пуття, і я роботи не дам. Посидять голодними ваші діти. Прийдете по картоплю до мене чи проситимете грошей позичити — не дам! Нікому не дам. Так і знайте.
До обіду розвантажували.
Могорич Еркі Густавсон поставив. Відмовився пити тільки Пекка. Але йому хазяїн грошей не дав, бо Пекка ще в один рейс має попливти, тоді тільки відробить борг.
— Чув я — збори якісь скликає Сандер. Підеш, розкажеш, що там вирішуватимуть, половину боргу тобі збавлю.
— Подумаю.— І Пекка, не прощаючись, вийшов, залишивши рибалок пити могорич. Частував їх хазяїн міцним напоєм, говорив:
— Не слухайте Сандера. Не йдіть до колективу. Колектив — петля для вас буде. Маєш хату, маєш якесь добро — не твоє тоді воно, і господар уже не ти на своєму господарстві, а колектив. От, приміром, я, він, третій, десятий прийде до тебе і різатиме твого оленя, а ти спинити не зможеш, бо не твій олень, а колективний. Або дичину приніс з полювання — не твоя дичина. Все відбере колектив.
Туманіли голови, плутались п'яні язики рибалок. Ворожим і чужим здавався їм колектив, що його організовував Сандер Кенралі.
— Говорив я з деякими людьми, що працюють тепер на сплаві лісу. Хто вони? Найкращі господарі, а запитай їх про колектив, яку правду вони розкажуть. Позабирали їхню землю, а працювати на тій землі нікому. Я за тебе а чи ти за мене підеш на роботу? Незасіяна лежить земля. Розвалюються колективи. Останню сорочку з кожного з вас здіймуть.
— Не піду! Хоч убийте, скажу, а до колективу не підуі
— Сам не підеш, Лінго, і других відмовляй,— навчав Еркі Густавсон і підливав у склянку рибалці хмільного напою.
Ходить Густавсон по великих просторих кімнатах, ходить схвильований, не помічаючи дружини Енсо. Чекає він на Пекку. Пішов той на збори до сільради, де мають вирішувати питання про колектив, та ось і досі нема.
Еркі Густавсон у халаті, в пантофлях з оленячої шкіри. Не чутно навіть, як ступає його йога. Еисо стежить за чоловіком, і його тривога передається їй. Вона теж не може спати.
Еркі спиняється, перебирає руденьке волосся бороди, і косі повіки мружаться. Густавсон іде в другу кімнату.
— Нащо ти будиш сина? Хай спить! Не займай його і сам ляж, відпочинь. Прийде Пекка — я розбуджу тебе. Я не спатиму. Вже пізній час. Ляж, Еркі!
— Енсо, не заважай мені.— І знову Густавсон ходить по кімнаті, мружить повіки, і від того під очима в нього лягають тоненькі й густі зморшки.
Пекка мусить прийти й розповісти йому про збори. Мусить, бо винен два пуди борошна, мішок картоплі і п'ятдесят карбованців грішми.
Великий у Пекки борг — повинен розказати про все. А може, прийде Лінго? Він хоч і сп'янів, а теж обіцявся піти на збори. Цілу ніч отак ходитиме Густавсон, а діждеться когось із них.
Енсо тихенько вийшла у другу кімнату, сіла край вікна.
Надворі біла ніч. Крізь шибки видно гірські шпилі, забарвлені відсвітами сонця. Цілу ніч його червоне сяйво холодним відбитком горітиме на кронах лісу, на верхів'ях гір.
Скоро буде ранок.
Скоро сонце почне підійматися з обрію, настане новий, такий тривожний, неспокійний день. Крадучись по гірських схилах і чагарниках з низькорослої берези, в напрямі Густавсонової садиби швидко йшла людина.
Еркі пильно стежив за нею. На добру звістку надій було мало. Та замість Пекки прийшов до свого хазяїна рибалка Лінго.
— Завтра переписуватимуть ваше майно. І Пекка з ними, хазяїне, і він проти вас говорив... за колектив. Усі рибалки за колектив, хазяїне!
— І ти?
— Що ж я? У мене великий борг. У мене дружина... Самі знаєте... Треба два рейси вам відробляти.
— Один рейс, та й усе. Я чоловік добрий... Я почекаю... Лінго помітив у хазяїнових очах тривогу й розгубленість.
— А ти, Лінго, не чув, коли вони за мною прийдуть? Не говорили, ні?
— Не чув, хазяїне, про це не говорили.
— Я тобі ось іще червінця дам. Я знаю, в тебе дружина хвора, то зайва копійка пригодиться. Порядній людині даю. Бери, відробляти не будеш, і в рейс не треба їхати, скасовую твій борг. Ніхто, бач, не прийшов до мене, а ти один... Ти не забув господаря свого, а я хіба звір? Чи мені людей не жаль, а чи серце в мене з каменю? Ховай гроші! Енсо! — гукнув він дружину.— Дай нам вина. Не горілки, а вина, справжнього, вистояного.
Ніколи й нікого з рибалок так не частував Еркі Густавсон.
— Пий, Лінго, пий іще. Я добрим людям завжди відповідаю добром. У рейс поїдеш, то вже найкраще тобі заплачу, а ти дивись там, слухай, про що говоритимуть,— мені потім розкажеш. На тебе покладаюсь. Ти не забув... Ти цінуєш, а всі... всі відвернулися... Для всіх я ворогом став, га? Ну який я ворог їм? Завжди давав підробітки. Завжди виручав з біди. В кого дитина хвора, в кого яке горе — ішли, просили, і я допомагав... А зараз проти мене?
— Тепер тільки бачу, хазяїне, пе знали ми вас... Золоте серце, добре серце у вас... Ну чого ж плакати, хазяїне?
П'яний Лінго, наче товариша, обіймав Еркі Густавсона, а той скаржився:
— Не було Сандера — тихо, мирно й хороше було в кюле, а повернувся він, і отаке пішло — каламуть одна. Ти, Лінго, бачиш, який я... з дорогою душею радий рибалкам допомогти. Винні там мені... хай пропадає. У мене є й без того, аби мирно, аби знов у згоді жити. Ти, Лінго, пий! Ех, Лінго, багато було в мене рибалок. А тепер нікого нема, хто б міг за хазяїна заступитись.
— А я? Я... Лінго...
Нахилився до нього Еркі Густавсон, зашепотів таємниче:
— Я б тобі багато червінців дав. А хіба важка справа... На полювання ходить, простежив у лісі...
— Це щоб я Сандера...— Лінга поставив на стіл недопиту склянку з вином, підвівся на ноги.
— Сядь, Лінго, сядь! Ну який же ти нерозумний! Та хіба ж я сказав тобі щось лихе? Я крові не люблю. Я боюся навіть дивитися, як оленів ріжуть. Наче я душогуб який.
Зрозумів Еркі Густавсон, що дав маху, що Лінго може розповісти де не треба, і за наслідки змови боявся.
— Куди збираєшся, сідай! — обійняв він рибалку.— Енсо, принеси ще вина. Сьогодні в мене свято. З сьогоднішнього дня я з рибалками — як брат рідний. Бачу, далі так жити не можна. Інші часи настали. То хіба ж мені залишатися таким, як раніше? Не хочу я, щоб проти мене рибалки ремствували. Я хочу в згоді з ними жити, щоб і мені було добре, і їм. Принеси, Енсо, вина, а ти, Лінго, сідай, ще вип'ємо... І в колектив підемо разом. У мене йола і снасті рибальські! У мене крамарі в місті, знайомства великі, разом будемо багатіти.
— Що ж це ти? Не хочеш чарки вина з хазяїном випити?
— Ні, Густавсоне, коли ти мене проти Сандера на таке діло намовляєш... Не вип'ю!
— От голова! Ти ще казна-що про мене наговориш. Хіба ж я тебе намовляв проти Сандера? Що ти, Ліпго? Ну, він там видумує якийсь колектив — і хай собі. Нащо мені його життя? Його життя — як вода в Імандрі або камінь отой. Лежить, і хай лежить. А ти мені такі слова! Недобре, Лінго.
— Піду...
— Ідеш? Ну йди, іди! Бач, я до тебе — як брат. І червінця дав, і боргу відробляти не треба, а ти отаке говоритимеш десь, наче мені й справді хтось заважає.
Лінго мовчки поклав на стіл червінця, вийшов з хати, а Гус-тавсон довго дививсь, як рибалка натикався на каміння, падав, підводився і, спотикаючись, ішов далі.
— Голову б розбив собі, сучий син, дурно вина стільки випив!
І знову залишився сам. Знову ходив по кімнаті. Тепер іще більше думок, болючих і неспокійних, хвилювало його.
Не вгамувати того болю нічим. Даремно Густавсон пив вино. Заспокоїтися він уже не міг.
Невже заберуть усе, і він, колишній господар, буде тільки дивитися, як рибалки попливуть у рейс, але жодна рибина з йоли не потрапить до його сховища?
Та й сховище заберуть... усе заберуть. Вранці вони прийдуть... Так сказав Лінго. Що ж, хай приходять!
Не спав Густавсон. Коротенькими кроками міряв велику, простору кімнату, пропахлу вином і сосновою деревиною.
Вже ранок надворі, а Еркі Густавсон все ще не лягає спати, все ходить, все думає:
"Заберуть йолу, заберуть оленів. Треба сказати пастухові, щоб загнав оленяче стадо далеко в тундру". Боїться Густавсон із багатія зробитися старцем. А своєї йоли він не віддасть колективові.
Цілу ніч думав, аж голова болить. Очі в Густавсона зробилися блискучі, сухі; обличчя зблідло, холодний піт укрив невисоке чоло, посічене зморшками.
Намочив водою рушника, міцно перев'язав ним голову, почув схвильовану Енсо:
— Прийшли... Вони вже на подвір'ї. Густавсон сів на ослінчик, тихо сказав:
— Бачу... Я зараз вийду до них...
Надворі стояли Пекка, Сандер Кенралі, його батько та інші рибалки, У Сандера в руках книга й олівець.
(Продовження на наступній сторінці)