Олімпіада скам'яніла від здивування, щось хотіла сказати синові, але він пішов геть, навіть не глянувши в її бік. І всі ті, хто ще недавно бажав Олімпіаді смерті, тепер співчутливо стежили за нею.
— Яка наволоч! Матір, рідну матір садить під арешт! Олімпіаду повели, а гайдамаки брали з шеренги кожного
другого і, незважаючи на те, хто був перед ними,— чоловік, жінка чи дитина,— били батогами. Така ж доля спіткала й Македона. Ні єдиного стогону, ні крику не почули від нього вороги. Стиснувши зуби, він витримав двадцять п'ять ударів.
Підійшла до нього Македониха, підставила своє плече, і він, обнявши її, пішов до муру.
— Ніколи я їм цього не прощу,— сказав тихо Македон. Там же, біля муру, на розісланому піджаку лежав дід Михей. З очей його текли сльози, але він їх не витирав. Поруч стояв
Терень. Серце його стискалося від болю й пекучої образи. Ніхто не знає, які думи визрівали в голові колишнього добровольця. Коли почали шмагати діда батогами, Терень рвонувся було до катів, але Македон вчасно схопив його за руку, стримав і, можливо, цим врятував хлопця від смерті.
Тереню дуже шкода діда. Він не міг дивитися на його сльози. Вони обпалювали йому серце, породжували в душі ще більший гнів.
Закричала раптом дівчинка. Македониха сполошилась, пізнавши одразу голос Тапі. Гайдамака схопив дівчатко за руку, але батько, який стояв поруч, став на захист своєї доньки.
Наче зграя хижаків, гайдамаки налетіли на нього, беззахисного інваліда, звалили, почали жорстоко, нещадно бити.
Перелякану дівчинку теж взяли на розправу, поклали на землю, тримаючи її за ніжки. Маленьке тільце звивалося в гайдамацьких руках, а плач її був до того жалібний, що навіть ката примусив спинитися в нерішучості.
— Що, може, стомився? — підскочив до нього розлючений Безсалий і, вихопивши з рук батіг, з усього розмаху стьобнув ним по оголеному тільцю.
Від страшного болю й неймовірного переляку дівчинка завмерла на секунду. Зате другий удар примусив її так скрикнути, наче в спину їй всунули гострий ніж. Оченята її дико блукали, шукаючи батька, але його не видно було біля муру. І раптом погляд Тані, сповнений відчаю й благання, зупинився на Македонисі.
— Бабусю! Бабусю...
Не встигла навіть опам'ятатися Македониха, як Андрій Степанович рішуче вийшов наперед. Ні стримати, ні спинити його вона вже не могла. Старий Македон любив Таню, як рідну дочку, і зараз бачити її катування, чути її одчайдушний крик було понад його сили. Він не думав про наслідки й небезпеку, які загрожували йому. Бажання відняти дівчинку, припинити жорстоке катування, захистити її оволоділо ним у цю хвилину з такою силою, що він готовий був піти на все.
— Не смій! — закричав Македон, схопивши занесену для удару руку з батогом.— Не смій бити дитя!
Олександра це так вразило, що в перші секунди він не зміг навіть вимовити слова. Його обличчя спотворилось від скаженої люті, яка, мабуть, затьмарила йому розум, очі звузилися в щілинки, гарячі, мов вогонь, сповнені нестримної ненависті й злоби. Хто знає, що могло б трапитись далі, коли б у цю хвилину не підійшов до них Пимон Базалій.
Забруднений грязюкою, з підбитим, грізно блискаючим оком, він став поруч Македона. Всі гадали, що Пимон візьме зараз врятовану дочку, одведе її до муру, але несподівано Пимон підняв милицю і, розмахнувшись вдарив нею Олександра по плечі. Зойкнувши, той метнувся бігти.
Пимон погнався за ним, намагаючись ударити його ще, але Олександр, оволодівши собою, швидко вихопив з кобури на-ган, вистрілив.
Куля пробила Пимону груди, трохи нижче від георгіївського хреста та медалі, що їх він одержав за геройські подвиги па війні. Захитався Пимон, упав. У куточку губів з'явився, стікаючи на пишну бороду, червоний струмок теплої крові.
Нікого більше не били батогами. Пішов звідси німецький офіцер, пішли слідом за ким слобідські багачі. Ніхто нічого не сказав людям, що стояли досі біля муру, і вони, боязко озираючись, почали розходитися по домівках"
Нікуди не хотіла йти тільки Таня. Стоячи на колінах біля батька, вона дивилася в його розкриті очі, тормошила, кликала додому. Але він був глухий до її слів, до сліз, до її невтішного горя.
Підійшов дідусь Македон, взяв дівчинку за руку.
— Ходімо, Таию. Ходімо, дитинко, я одведу тебе до мами.
— Мами нема... Мама пішла на хутір до тітки.— І дівчинка знову заходилася тормошити батька.
На вулицях стояли німецькі патрулі... Вони знали, звідки повертаються слободяни, і посміхались, спостерігаючи, як катованих, ослаблих людей вели під руки родичі та сусіди.
41
Олімпіада ждала, що зараз прийде гайдамака, звільнить її з-під арешту. Не буде ж Саша тримати її тут до ночі.
Але минали години, а ніхто не з'являвся. За ці кілька годин багато чого передумала Олімпіада. Ніколи не забуде вона сьогоднішньої розправи над слобідською біднотою, ніколи не забуде образи, завданої їй сином. Матір, рідну матір заарештував, наказав під конвоєм одвести до холодної, при всіх людях насміявся з її старості! Ніколи не простить вона цього Олександрові, заради якого прийняла стільки мук.
В душі зростало недобре почуття до сина. Все більше й більше переконувалась нещасна мати, що Олександр став їй чужим, зовсім чужим. Та коли б хтось інший вчинив таке лиходійство, вона перша прокляла б ту людину!
"А це ж мій син..."
З далекого минулого поставав образ ясноволосого жвавого хлопчика. Тоді він був для неї єдиною втіхою в її безрадісному житті. Але цей образ тепер затуманювавсь, і вона бачила перед собою тільки зле обличчя, міцно зціплені зуби, гадючий погляд очей.
"Хіба це мій син? Хіба міг мій син підвести руку на дівчинку?"
І коли через ґратчасте вікно долинув одчайдушний дитячий крик, Олімпіада, закривши обличчя руками, впала на брудну солому, гірко ридаючи. Вона не знала, що було далі, але постріл примусив її звестися на ноги, знову підійти до вікна, і те, що вона побачила, приголомшило її остаточно. На землі, розкинувши руки, лежав Пимон Базалій. Вона все зрозуміла і з жахом промовила:
— Убивця!
Порожньо раптом стало в материнській душі: вона втратила Олександра назавжди. Немає в неї більше сина. Не хотіла Олімпіада цю люту, жорстоку тварину називати своїм сином. Хай прокляття лежить на ньому за всі його чорні діла і вчинки! Як вона гляне тепер в очі людям? Скрізь вони проводжатимуть її недружелюбними поглядами, вказуватимуть на неї пальцем, ненавидітимуть за те, що породила на світ, виростила на горе бідним людям такого ката!
Опівночі почулися кроки, загримів зовнішній засув, розчинилися двері холодної, і гайдамака випустив її на волю.
Хоч облогу знято, але слобідські вулиці зовсім безлюдні й тихі.
Голодна, змучена, Олімпіада ледве дійшла до свого двору. Хвіртка була защепнута. У крайніх вікнах світилося, значить, чоловік дома, а може, дома й син.
Олімпіада постукала. У вікні піднялася занавіска. Мати побачила Олександра.
— Дома,— промовила вона ослаблим, безрадісним голосом, і їй чомусь стало страшно зустрітися з сином. Невідомо, чи усвідомив він свою провину, чи розкаявся в своєму вчинкові? Що він скаже їй? Як гляне на неї, ображену матір, коли вона, повертаючись з холодної, переступить через хатній поріг?
— Відчиніть!
Син різко опустив занавіску.
Олімпіада стояла біля хвіртки, але з будинку ніхто не виходив.
"Що це значить? Не почули хіба, що хтось стукає, чи, може, Саша не хоче пустити мене в дім?" Від однієї лише такої думки матері стало недобре. Стислося в грудях серце. Знову постукала — ще сильніше, але з будинку так само ніхто не вийшов. До сусідів проситися на ночівлю — соромно. Та, можливо, й не пустять тепер вони її. Ночувати під відкритим небом холодно.
"Що ж робити? Де знайти притулок?"
Олімпіада стояла біля воріт, поки не погасло у вікнах світло. Коли б була молодшою і вистачило сил, вона перелізла б через паркан, переночувала б у хлівці. Там є солома, є деяке дрантя — можна б укритися і заснути.
Але зараз про це нічого було й думати.
Почав накрапати дощ, посилюючись з кожною хвилиною.
Олімпіада стала під навісом крамниці, чекаючи, поки злива вщухне.
Ніч ставала темнішою. Якась жінка швидко йшла вулицею. Придивившись, Олімпіада пізнала Македониху.
Де вона була? Чому поверталася додому так пізно? Запитувати про це було зараз незручно. Можливо, що Македониха не захоче з нею навіть розмовляти, зневажаючи її за сина-гайда-маку. Але як же Олімпіада здивувалася, коли Варвара, зупинившись, першою підійшла до неї, співчутливо запитала:
— Олімпіадо, це ти?
— Я.
— А чого ж тут стоїш у таку негоду? Чому не йдеш спати? Адже пізно.
— Защепнута... Хвіртка защепнута...
— Не пускають, значить?—догадалася Македониха. Олімпіада нічого їй не відповіла.
— Ля за примочкою ходила... до фельдшера. Спасибі, дав ліки. Каже, повинно допомогти. Спина у мого Андрія вся в кривавих смугах. Дивитися — і то страшно. Правда, Андрій у мене терплячий, але я бачу, як він мучиться...— І замовкла, збагнувши невчасність такої розмови. Безсалиха може подумати, що вона завела цю розмову навмисно, аби зайвий раз нагадати їй про сина і цим завдати болю. Тому Македониха почала заспокоювати Олімпіаду.
(Продовження на наступній сторінці)