Мовчазна, тиха, Олімпіада, вставши рано-вранці, звично виконувала свої господарські обов'язки: готувала їжу, прала білизну, прибирала кімнати, але ніхто в домі, здавалося, її не помічав. Гнітюча туга краяла їй серце. І коли Олімпіада лишалася на самоті, все своє горе, увесь невисловлений біль, розпач, журбу вона виливала в сльозах.
Олімпіада рада допомогти Македоиисі, але те, що почула вона зараз про Сашеньку, засмутило матір, викликало в ній непевність і зневіру. Олімпіаді шкода Якова. Не розуміла тільки одного: як це він, такий розумний, досвідчений солдат, міг потрапити до їхніх рук. Адже вони будуть його мучити... А може, ще й розстріляють.
"Невже його справді розстріляють?" І Олімпіада жахнулася навіть такої думки. Ні, цього не трапиться. Вона попросить Сашеньку, він повинен вислухати її, рідну матір, повинен все зробити, щоб таку хорошу, /іобру людину, як Македон, випустили з-під арешту.
Олімпіада добре пам'ятала той день, коли Яків з товаришами захистив її від чоловіка, який нещадно бив її, глумився
8 Неї.
.Як же не виручити Якова, не відплатити йому за добро добром саме зараз, коли потрапив він у таку біду?
У світлиці сиділи батько з сином. Олександр, зірвавши пожовклий листок фікуса, м'яв його тонкими нервовими пальцями, слухав розповідь про те, як Олімпіада разом з лісником Мефодієм допомагала червоному розвідникові, як дізналися згодом про таку подію слобідські багачі, і йому, Трохиму Івановичу, було соромно за свою дружину. Син вислухав усе це мовчки, а потім, дивлячись батькові в обличчя, спитав:
— Чому ви не вигнали її з дому?
— Вигнати? — здивувався навіть Трохим Іванович такій жорстокості, наче мова йшла не про рідну матір, а про якусь зовсім сторонню жінку.— Куди ж її виженеш?
— Хай іде... куди хоче... Не пускати в дім! Хай пропаде десь під парканом, як жебрачка, як остання собака!
— Що ти? Хіба можна таке говорити про матір? — перелякався навіть Трохим Іванович його слів.
Молоде обличчя зробилося лютим, очі примружились, стали холодні, колючі.
— Мені соромно, що в мене така мати,— заявив Олександр, розриваючи листок фікуса на дрібні шматочки. В цю хвилину увійшла до них Олімпіада. Обоє — чоловік і син — замовкли.
— Сашенько, я до тебе, рідний... Хочу попросити...
— Ну, що там іще? — роздратовано спитав Олександр, ігевдоволений появою матері і уже зовсім зірвав зелений листок фікуса.
— Ти, Олександре, спокійніше... Фікус... Навіщо ж його псувати. Він гроші коштує,— зауважив батько, і Олександр скипів, обрушивши всю свою лють на матір:
— Що вам від мене потрібно? Ну що? Дайте мені спокій! Чуєте?!
— Синку, чому ж ти кричиш на мене?
— Я не кричу. Я дуже втомився,— сказав уже лагіднішим тоном Олександр. Йому стало трохи соромно. Він помітив, як мати зблідла і її простягнута до нього рука опустилася, мов нежива. Страх і розгубленість світилися в її очах. Щось давнє, ніжне раптом прокинулося в його душі. Треба було сказати матері ласкаве слово, але хвилинна слабість минула, і знову став він суворий і недоступний для неї.
Олімпіада повинна була з ним поговорити. Вона навіть не уявляє собі, щоб Якова, єдиного сина Македонів, розстріляли німці. Адже це був би найтяжчий удар для батьків. Та хіба тільки батькам він дорогий? Яків багато хорошого зробив для слобідської бідноти, і люди ніколи б не простили цієї смерті не тільки німцям, але й тим, хто допомагав у цьому вбивстві.
Олімпіада дивилася на Сашеньку, не знаючи, якими словами переконати його, аби він допоміг звільнити Якова з-під арешту.
— Сашо,— почала вона, явно торопіючи перед сином,— Сашенько, ти був колись добрим до мене, і, я сподіваюся, матері ти не відмовиш.
— Хіба ви мені мати?
І знову побачила Олімпіада злі примружені очі, з яких вїя-ло на неї холодом і відчуженістю, очі ті лякали її більше, ніж крик.
— А хто ж я? Мати. Я тебе виняньчила, виростила. Я за твоє здоров'я богу молюсь.
— Що ти хочеш, Олімпіадо? — встряв у розмову Трохим Іванович, який досі мовчки спостерігав цю незручну і неприємну для нього сцену.— Скажи йому одразу, що ти хочеш, і йди собі. У нас секретні розмови.
Чоловік і син — чужі для неї люди. Це відчула вона особливо гостро зараз. Наче змовники, вони бояться сторонніх свідків, про щось радяться між собою, а вона — дружина й мати — не знає і, очевидно, ніколи не дізнається про їхні таємні плани. Ну що ж, вона зараз скаже, що їй потрібно, і вийде, не стане їм перешкоджати.
— Заарештовано Якова Македона. Я прошу тебе, Сашенько, допоможи його звільнити. Ти цим зробиш добру справу.
Син, що не чекав такого прохання, кілька секунд дивився на матір, кліпаючи повіками, потім голосно розсміявся. І цей непристойний, злобний сміх образив матір.
— Ви, матусю, наївна женщина... Простота! Та чи ви розумієте, що значить випустити таку рибину? Матусю!.. Хто вас навчив? Хто послав вас до мене з таким проханням?
— Сама я... 1 ти не смійся... Недобре сміятися, синку, з чужого горя. У нього є мати. Вона Тут... за дверима... Чекає на відповідь.
— Невелика птиця, почекає та й піде туди, звідки прийшла. Передайте, їй, матусю, нехай забирається звідси, поки не пізно. Звільнити Якова не можна.
— Сашенько, для мене зроби, для матері твоєї... Я прошу... благаю тебе.
— Відчепіться!.. Чого ви до мене пристали? Хочете, щоб я зараз же пішов з дому? Не можу я і... не бажаю. Розумієте? Не ба-жа-ю!
Олімпіада більше його не просила. Мовчки вийшла за двері, де чекала на неї Македониха. Та, певно, чула всю цю розмову, бо з явною безнадійністю сказала:
— Не знаю, куди мені тепер іти, у кого шукати допомоги. Нічим не могла її заспокоїти Олімпіада.
Другого дня Якова посадили на віз. Обабіч стали вершники. Двоє солдатів сіли поруч арештованого. Рушили в путь. Був базарний день. Люди з острахом розступалися, даючи дорогу підводі, на якій везли кудись Якова Македона під посиленою охороною.
— Що то за людина? — запитували хуторяни.
— Добра людина, наша, слобідська... Депутатом був... Мабуть, не повернутися вже Македону до слободи. За бідноту він горою стояв. За бідноту і голову свою покладе.
— Куди ж його везуть?
— Відомо куди... до яру... Там ото й порішать.
— Врятувати б його,— сказав хтось непевно і боязко.
— Коли б зброя була... а з голими руками рятувати...
— Така людина пропаде. Ой Якове, Якове... Чому ж ти не вберігся?
За кілька кроків від охорони, слідом за возом ішла Македониха, тримаючи кошика, в якому приносила вона синові передачу, але вартові тієї передачі не прийняли від неї і навіть не дозволили матері попрощатися з сином. В очах Македонихи не було сліз, в них світилася холодна лють і зневага до озброєних охоронців. Але кожного разу, як тільки погляд її зупинявся на синові, очі Македонихи одразу світлішали, випромінюючи теплоту, ласку, безмежну материнську любов.
Люди давали їй дорогу, співчували її горю, щиро шкодували за тим, що сталося. А коли підвода минула базар, їздовий стьобнув сірих коней батогом, і вони помчали швидкою риссю.
Гнатися за підводою Македониха не могла. Вона зупинилась, важко дихаючи, і бачили люди її гордо підняту голову, її палаючі гнівом і відчаєм очі, чули її голос, що звучав у цю хвилину твердо й непохитно.
— Якове, сину мій, не здавайся їм!..
Він, мабуть, почув її наказ, бо махнув привітно рукою, прощаючись з матір'ю.
Підвода скоро зникла за рогом вулиці, а посеред дороги все ще стояла Македониха з кошиком у руках. Оточили її слободяни і люди з сусідніх сіл та хуторів, які з'їхалися сюди базарувати. Хтось необережно сказав:
— А повезли його на вірну смерть.
І одразу ж почувся інший, докірливий голос:
— Мовчи... Хіба не бачиш — мати стоїть.
її намагалися заспокоїти, але вона, здавалося, нічого не бачила перед собою і нічого не розуміла з того, про що говорили навколо неї люди. В цю хвилину їй захотілося бути дома. Разом з чоловіком вони, може, придумають що-небудь, зроблять все, аби тільки врятувати сина. Македониха відчувала неймовірну втому. У неї підкошувались ноги. Хтось обережно взяв її під руку. Це великодушне й співчутливе ставлення до неї простих людей, їхні щирі слова зворушили серце Македонихи, розжалобили її до сліз.
— Наш Яків за бідних... Багачі його не любили. Багачі його з світу зведуть...
40
їх приводили до кам'яного муру, ставили в шеренгу. Ніхто не знав, навіщо зігнано стільки людей, навіщо їх оточили вартовими. Тут були чоловіки, жінки, діти. Тут було зібрано бідноту, яка допомагала в роботі більшовицьким Радам.
У цій же шерензі стояли й Македони, а поруч з ними —-Пимон Базалій з своєю Тетянкою. Дівчинка горнулася до батька і боязко стежила за всім тривожним поглядом.
— Тату, а що ми тут будемо робити?
— Мовчать! — загримів хрипкий голос гайдамаки, і дівчинка завмерла від страху.
Трохи далі стояли дід Михей з Теренем. Дід почував себе погано — ноги в нього підкошувались. Він у себе вдома лежав на тапчані, коли до хати увірвалися гайдамаки.
— Підіймайся, діду, підеш з нами,— наказав старший, грубо схопивши Михея за шорстку гарячу руку.
— Куди ж я піду? Не можу... Старий я... Ноги хворі... Залиште мене, ради Христа... Я і так скоро помру.
(Продовження на наступній сторінці)