— Будній день, батюшко... Навіщо ж?—здивовано спитав дзвонар, який добре знав усі церковні порядки. Але це запитання тільки розсердило отця Віталія. Суворо насупивши брови, він грубо крикнув:
— Не твоє собаче діло. Виконуй!
Ображений дзвонар піднявся вузенькими східцями на дзвіницю, і через хвилину над слободою попливли великодні передзвони.
Люди, спиняючись на вулицях, позирали на церкву, хрестились, запитували одне в одного:
— Що таке? Будній день, а так дзвонять?
— Може, архієрей приїжджає?
— Коли архієрей приїздить, тоді дзвонять у всіх слобідських церквах. А це ось тільки в одній.
Закривалися крамниці. Торговці, одягнені по-святковому, йшли до церкви. Знаючи якусь таємницю, вони ретельно приховували її від слобідської бідноти.
З кожною хвилиною людей збиралося все більше. В новій чумарці, у наваксованих чоботях прийшов сюди Лук'ян із сином. На підносі, застеленому вишиваним рушником з яскравим написом "Ласкаво просимо", лежав рум'яний коровай і стояла сільниця, доверху наповнена білосніжною сіллю. Весь сяючий і, вдоволений, Лук'ян люб'язно вітався з багачами, висловлював їм свої думки, не боячись, що його може почути біднота.
— Діждалися нарешті. Кажуть, учора німецьке військо захопило Богодухів. Далекувато доведеться нам іти, та нічого. Це легше, аніж терпіти більшовицьких комісарів.
— Усі повтікали. Жодного не лишилося в слободі.
— Це ще невідомо, чи всі. Може, хто й зостався...
— Знайдемо! — сказав упевнено й погрозливо Лук'ян.— Все одно знайдемо. Від нас нікуди не сховаються.
— Німців збираємося зустрічати, а хто знає, може, при них буде ще гірше,— обізвався дрібний крамар-лоточник. Лук'ян, оглянувши його презирливим поглядом, розсміявся.
— Гірше? Та німці ж — господа! А Яків Македон хто? Мужик. А Кузьма? А Метелик?.. Та всі вони, всі — пройдисвіти й шахраї. Всі хотіли б горло нам перегризти. Ну, слава богу, не вийшло. Тепер є кому нас захищати. Гірше не буде. Ні, не буде.
З'явився піп, і Лук'ян спитав:
— Батюшко, наші всі вже зібрались, значить, можна йти?
— Можна. Благословляю!
Багачі посунули до церкви і за кілька хвилин винесли звідти корогви, ікони, хрести.
— А ти, Трохиме Івановичу, чому ж не взяв ні корогви, ні ікони? — спитав у Безсалого якийсь крамар. Трохим Іванович, взявшись за груди, охаючи й присідаючи, відповів:
— Слабий я став насерце. І ноги в мене теж слабі. Брат Лук'ян іде, а я вже побуду вдома.
— Боїшся? Гадаєш, вони повернуться, більшовики?
— Чого ж мені боятися? Я поганого нічого їм не зробив. А ждати мені їх... Навіщо ж? Від них тільки клопіт один. Живеш, як на вулкані...
Трохим Іванович замовк, боязко озираючись на каліку-солда-та, що підійшов до них. З цікавістю оглядаючи корогви та ікони, солдат спитав:
— Куди це вони збираються?
— Німців зустрічати.
— Німців? — здивувався солдат і, пробурмотівши лайку, пішов собі далі, спираючись на милиці.
Трохим Іванович якийсь час стежив за ним. "Угадай, що в нього на думці? Ходить ось так, до всього приглядається, прислухається, а потім, коли повернуться Совєти, він тут як тут — все їм і викладе. Ні, треба помовчати. Час ненадійний. Ще невідомо, чия візьме. Життя тепер, мов картярська гра. Або виграв, або програв. Ні, вже краще я буду собі осторонь стояти, так воно буде спокійніше. До всього треба придивитися гарненько".
Трохим Іванович дійсно став зараз дуже обережним. Німців стрічати він не піде, як не пішов би зустрічати й комісарів. Що йому, хіба життя не миле?
Трохи осторонь стояла Олімпіада з лісником Мефодієм.
— Кажуть, немовби надвечір до слободи ввійдуть німці. Правда це чи брешуть? Живу в лісі, мов той відлюдок, нічого не бачу, нічого не знаю.
— Може, і будуть! — відповіла Олімпіада.— Тільки відчуваю я — добра від них нічого ждати.
— Це ж вони зустрічати їх ідуть?..
— Ідуть.
— Та-ак. Ну що ж, хай зустрічають. Тільки коли б не дове-
лося їм розплачуватися потім за цю зустріч,— сказав Мефодій,
дивлячись на урочисто радісні обличчя багачів. *
Чекали на отця Віталія. Ось він з'явився, нарешті, з вівтаря, облачившись у великодню ризу.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа! — перехрестився піп, і замелькали руки багачів, розмашисто описуючи хрести.
Молебства не було. Дорогий час не можна витрачати даремно. Вирушили в далеку путь. Лук'ян, несучи на блюді коровай, віддавав останні розпорядження синові Терешкові.
— Доглядай за господарством. Не покладайся ні на кого з наймитів, сам давай усьому порядок.
— Добре! — і Терешко, перехрестившись, поцілував ікону, став осторонь.
Дзвони не замовкали ні на хвилину, і це надавало процесії ще більшої урочистості.
Дивлячись на ікони й корогви, побожно хрестилися жінки. Дехто з чоловіків приєднувався до процесії, але, дізнавшись, куди йдуть багачі, спочатку відставав, а потім спинявся біля якогось двору і довго стояв з непокритою головою, дивлячись, як розмірено погойдувалися над натовпом корогви, як вигравало на них у промінні сонця майстерне шитво з золота й срібла.
Трохим кудись зник. Олімпіада поверталася додому сама. Догнав її лісник Мефодій, пішов поруч. Вона чекала, що він заговорить з нею про німців, а лісник завів раптом розмову про молоді літа.
— Пам'ятаю тебе дівчиною, Олімпіадо. Красива ти була, здорова. Та не в добрі руки потрапила. Суворий у тебе чоловік.
Сумно посміхнулася Безсалиха.
— Чоловік... Ти повіриш, Мефодію, скільки років з ним прожила, а щастя й остілечки не зазнала. Все життя як наймичка у нього живу. Коли молодість проминула — не помітила. А скільки разів він дорікав мені батьками. "Жебраки,— каже,— вони в тебе. Ти повинна мені ноги цілувати за те, що я з тобою, такою біднячкою, одружився". І ти гадаєш, не примушував він мене? Бувало, нап'ється десь, прийде додому п'яний, роздягну його, покладу в ліжко, а він мені ногу тиче: "Цілуй!" Ой настраждалась я з ним. А як він мене бив... Худобу так не б'ють. І на подвір'я виганяв босу на сніг. І душив мене... Тільки я все мовчала. Кому скажу? Хто допоможе? Трохи легше стало жити, як ото ми, пам'ятаєш, депутатів обрали. Голосувала я тоді за солдатів. Прийшла додому, накинувся на мене Трохим: "Ти мені дружина чи наймичка?" А я на нього дивлюсь, не розумію, що він хоче. "Уб'ю!" — кричить. Та як упіймав за коси, як почав гатити кулаками в спину, в груди... Пролежала я ніч, уся побита, змучена... Живого місця на мені нема... Куди не доторкнуся — скрізь болить. Але все-таки пішла вранці до Якова Македона, розказала йому всю правду. Допомогли мені Ради. Викликав його Яків до себе у волость. Був іще там Кузьма Сука-чов, і Пимон Базалій теж був... Про що вже вони говорили з Трохимом — не знаю, а тільки після того вже він мене більше не займав. Лаятись лається, а вдарити не сміє. А тепер знаю: німці прийдуть — і знову мене битиме.
— А дивися, Олімпіадо, що то воно за вершники?
З глухої вулиці з'явилася група червоноармійців. Один з них, відокремившись від товаришів, крикнув їм услід:
— їдьте, я вас дожену,— і він завернув коня до Олімпіади. Це був боєць років вісімнадцяти. Голубі очі його тьмяніли. Відчувалося, що в нього паморочиться голова, але він, переборюючи біль і втому, міцно тримався рукою за луку сідла, щоб не впасти. З-під околиша старенького картуза виднівся селянський рушник, наскрізь просочений кров'ю.
— Скажіть, у слободі... аптека... є?
— А ось, через два будинки, третій — аптечний. На ньому й вивіска є.
Затуманеними очима глянув боєць уздовж вулиці і, не побачивши, очевидно, ніякої вивіски, смикнув за повід коня, поїхав собі далі.
— Провести б його. Поранений...— сказав Мефодій, жаліючи хлопця, мов рідного сина.
— Молоденький... Зовсім ще підліток. Давай допоможемо. Сам він, мабуть, не злізе з коня. Ослаб... Бачиш, яке обличчя в нього — ні кровиночки.
Раптом боєць, не доїжджаючи до аптеки, хитнувся в сідлі і, не втримавшись, звалився на землю. Одна нога його застряла в стремені. Розумний кінь одразу спинивсь. Мефодій з Олімпіадою підбігли до вершника. Він був непритомний. Лісник швидко звільнив із стремена його ногу, розстебнув комір гім-настьорки.
— Я ж дивлюся — блідий він, блідий як смерть,— говорила перелякана Олімпіада, не знаючи, що їй робити.— Мабуть, крові багато втратив... Боже мій, невже він помре?
— Допомагай мені,— сказав діловито Мефодій.— Ми його піднімемо.— Червоноармієць застогнав, розплющив очі.
— Чого ж ти, хлопче... Сказав би... "Допоможіть, мовляв, погано себе почуваю"... Хіба ми чужі... Не розуміємо... Ну, клади руку на моє плече, тримайся... Зараз аптекар зробить тобі перев'язку.
Олімпіада квапливо розчинила двері. Боєць з тривогою оглянувся на коня.
— Прив'яжу... Не турбуйся. Нікуди твій кінь не дінеться. Себе рятуй.
Пахло ліками. Мефодій посадив бійця на дивані, але той, здавалося, погано розумів, де він знаходиться і що з ним тут збираються робити. Очі його тьмяніли, а обличчя ставало все блідішим.
— Погано йому... Допоможіть...
(Продовження на наступній сторінці)