— Що ж я вам скажу, солдати і солдатки? Я темна, неписьменна жінка. Важко мені з ученими людьми сперечатися. Але хочу я розповісти всім, як жили ми, солдатки, без своїх чоловіків і як допомагав нам батюшка Віталій,— передихнула Марина, підвела голову, і очі її засвітилися рішучістю.— Довго мовчала я, а тепер скажу! Хай усі солдати знають. Ось біля трибуни стоїть молодиця,— повела Марина рукою в бік красивої, але бідно одягненої жінки.— Чоловіка її забито на війні. До кого піти за порадою? Пішла до попа — отця Віталія. Він головою значився тієї комісії, що повинна була б допомагати сім'ям воїнів. Прийшла, плаче, просить панахиду відслужити, а піп що їй запропонував? Ну, вийди на трибуну, молодице, не соромся, скажи сама. Хай тебе всі люди послухають...
Але солдатка, згоряючи від сорому, не знала, куди подітися.
— Не піду на трибуну... Що ти, Марино, я боязка...
— Тоді я за тебе скажу, а ви послухайте. Замість того, щоб утішити молодицю, допомогти їй чим-небудь, батюшка почав запрошувати її до себе на ніч... "А панахидку,— каже,— навіщо служити? Грошей у тебе нема, платити нічим, а убіенного із землі все одно не підіймеш".
— Бреше вона! — вигукнув піп, багровіючи від сорому і злості.— Не запрошував її до себе... Вигадала... Все сама вигадала.
Сколихнувся, загудів майдан голосами:
— Хіба можна так батюшку ганьбити?
— Грішнице, побійся бога, твоїми устами говорить диявол.
— Випустили бабу... На все життя себе осоромить...
— Нічого, хай розповідає... Хай знає народ, які вони, оці пастирі божі, розпусники...
— Вони можуть... Вони такі... Що ченці, що попи, з жиру казяться. На бабів вони дуже ласі.
Марина не розгубилась і не зійшла з трибуни.
— Не брешу я. Все було так, як оце вам розповідаю. Не пішла молодиця до нього на ніч і панахидки не відслужила по убієнному чоловікові. А натерпілася вже потім лиха з малими дітьми — не доведи господь! Та хіба вона одна? Всі ми, солдатки, знаємо, які багачі добрі до нас, бідняків. І ми, батюшко, не хочемо так більше жити. Перед богом ми всі рівні — і багаті, й бідні. Так нехай же і на землі буде така ж рівноправність. Якщо діти багачів їдять білі пироги, то нехай і наші діти покуштують булочки. А то Софія Ізарова собаку котлетами годує, а ми дітям нашим по шнурочку хліб одміряємо. А скільки їх померло за цю війну? З голоду пропадали діти, а хто нам допоміг? Ніхто. І не допоможуть нам багачі, а допоможуть Ради. Хай там будуть і не вчені люди,— вони навчаться потім,— але всім заправляти повинні наші люди, бідні люди, ті, хто трудиться. Вони добре знають, що таке горе і злидні. Всі гуртом ми будемо боротися за те, щоб нам краще жилося, щоб перестали так часто носити маленькі гробики на кладовище.
І далі Марина не змогла говорити. Голос її затремтів. Кінчиком хустки вона витерла сльози, що несподівано набігли їй на очі.
— Що ти, Марино? Кріпися... Хіба можна? — шепнув їй Кузьма.
Він був гордий за свою дружину. Он скільки їх, солдаток, зібралося на майдані, а жодна з них не відважилася виступити перед народом. А Марина виступила і так складно говорила.
Він провів дружину з трибуни ласкавим, люблячим поглядом і вже потім заглянув до списку. На черзі був Лук'ян Безсалий. Не чекаючи, поки Кузьма надасть йому слово, він вийшов на трибуну, зняв картуза, широкою долонею витер спітніле обличчя.
— Коли послухаєш ось таких солдаток, як Марина, так просто бери мішки, іди в свої засіки і насипай їм крупчатки, бо вони теж хочуть їсти білі пироги. Тепер, мовляв, воля і рівноправність. Народ, можна сказати, в основі захитав монарший трон, скинув царя, забрав поміщицькі та монастирські землі. Все це так. Але хто дав право у будь-кого відбирати його труд? Хіба ми, багачі, заважаємо вам теж стати багатими? Ми зуміли розбагатіти, і ви багатійте, якщо, звичайно, зможете. Правильно я кажу, граждани? — звернувся Лук'ян до своїх прихильників і однодумців, але несподівано натрапив на розлючену відсіч слобідської бідноти.
— Ти грабіжник. Скільки солдатських наділів захопив? Скільки солдаток скривдив?
— Повний двір коней.
— Та хіба в нього тільки коні? А корови, а свині, а вівці? Поміщиком став.
— На сльозах наших та на горі нашому своє багатство нажив.
— А хто ж вам заважає наживати? — огризнувся Лук'ян, злобно оглядаючи бідноту.— Зумійте й ви... Спробуйте, а ми подивимось, що у вас із того вийде. Тільки я скажу — не піл силу вам такий розмах... Надірветесь... Еге ж! Для великого діла кмітливість потрібна, капітал... Правильно я кажу, граждани? — знову метнув Лук'ян очима до своїх, сподіваючись на їхню підтримку.
— Вірно, Лук'яне4 Івановичу, вірно! — почулися звідти дружні голоси, які надали Лук'янові ще більшої сміливості й нахабства.
— А так що ж виходить? Ви хочете на шармака чужим добром поживитися. Ні, ти зароби. Ти своїм горбом зароби собі капітал, тоді я тебе поважатиму. Тоді я перед тобою навіть шапку скину. Ось тут кричать різні... "грабував, мовляв, наділи солдатські". А спитайте їх, солдаток, хіба не давав я їм хліба чи пшона, картоплі? Давав... Завжди давав... Не відмовляв нікому.
— Як павук, обплутував їх своїми сітями. Адже ти шахрай! Ти землю в мене забрав? Кажи, забрав?
— Я не шахраював. І ти мене такими словами не ображай. Я все робив законно. Маю бумаги.
— То був царський закон, а тепер ми свої закони встановимо.
— Ні, громадяни, помиляєтесь, такого права вам ніхто не давав.
— А ми у тебе й питати не будемо. Хіба ти людина? Хіба в тебе є совість?
— Вовк ти, а не чоловік.
— Розкажи краще народові, як розпутничав у Софіїному домі.
— І про сторожку... Адже там теж гульбища влаштовував.
— Це до справи не стосується. Баба є баба, що з неї спитаєш? А нам тут треба вирішувати державні справи. Правильно я кажу, граждани?
— Знаємо тебе. Досить. Злазь з трибуни!
— Не заважайте йому. Тепер свобода слова. Говори, Лук'я-не Івановичу.
— А ми не хочемо його слухати. Ми, жінки, не хочемо бачити його поганої морди.
— Чуєте, яким він тут добрим прикидається. "Завжди давав... Не відмовляв нікому..." А потім за той нещасний пуд картоплі працюєш так, що сіль на тобі виступає.
— Глитай!
— Куркуль!
— Кровопивця!
Лук'ян ще трохи постояв на трибуні, слухаючи скривджених ним жінок, а потім не витримав, плюнув з досади:
— Сороки безхвості, слова не дадуть сказати.
— Молодиці, гляньте, та він ще й плюється!
— Злазь з трибуни, злазь, а то ми тебе стягнемо звідти самі.
— Розпусник!
— Глитай!
— Хапайте його, жінки!
На трибуні з'явився Метелик. Ploro поява була такою несподіваною для Лук'яна, що він розгубився, похапливо одягнув свого картуза і, кліпаючи рудими віями, занімів одразу. В Лук'янових очах спалахнув такий страх, наче він чекав, що ось зараз Метелик розмахнеться і з усієї сили вдарить його кулаком просто в обличчя. Але всі чули, як Метелик, дивлячись Лук'яиові просто у вічі, спитав:
— Бумаги, кажеш, у тебе маються? А яку ти мені бумагу покажеш? Яку даси відповідь?.. Навіщо дружину мою занапастив?
— Вона стріляла в мене... Я два місяці пролежав у лікарні... Я міг померти... Я...— і Лук'ян лякливо позадкував до сходів, що вели з трибуни.
Хтось з натовпу погрозливо вигукнув:
— Бий його у потилицю, бий!
Але Метелик стримався, не вдарив. Давня драма, про яку майже забули в слободі, раптом постала в пам'яті слободян. Бачили люди, як Метеличиху одразу ж після суду відправили стражники до повітового міста. Багато було тоді різних чуток, розмов, щирого співчуття солдатці, навіть сліз. Але минали дні, і нові події заступили в пам'яті людей Метеличиху та її сипа, що пропав без вісті. А сьогоднішня несподівана зустріч Метелика з Лук'яном воскресила минуле, нагадала людям про велику кривду й несправедливість, що їх вчинили слобідські верховоди солдатці. Люди з жадібною цікавістю чекали, що ось зараз Метелик почне розповідати їм про свою дружину і вони дізнаються, чи жива вона, де відбуває покарання, чи скоро повернеться додому. Але Метелик кілька секунд стояв на трибуні з пониклою головою. Тисячі очей стежили за ним, розуміючи його хвилювання, яке не в силі він був одразу перебороти. Це хвилювання мимоволі передалося багатьом людям, що добре знали його, і воно викликало в їхніх серцях жалість до солдата і співчуття.
Але ось Метелик хитнув головою, наче скинув з плечей важкий тягар. Зволоженими очима глянув на майдан, де було стільки знайомих, добрих облич.
— Є правда на світі, але є і кривда,— почав він.— Я цілував хрест і євангеліє, приймаючи як воїн присягу. Три роки сидів в окопах, був поранений. Чому, спитаю я вас, товариші солдати, ми кров'ю своєю поливали далекі галицькі поля? Та тому, мабуть, що куряча сліпота заважала нам бачити правду, темнота наша, відсталість. І тут аптекар Лякін правий. Але вилікували нас не таким способом, як лікували від курячої сліпоти жінку її сусідки. Революція розкрила нам очі, і ми побачили, зрозуміли, де наші справжні друзі, а де закляті, смертельні вороги. Ану, підніміть руки, у кого Лук'ян Безсалий відібрав землю за борги.
Десятки рук підвелися в ту ж хвилину над головами. Загомонів народ:
(Продовження на наступній сторінці)