Він слухав її, а в пам'яті зринало минуле, таке привабливе, чисте, незабутнє...
Як він любив колись її — просту, роботящу дівчину. З яким хвилюванням чекав її у вечірній час біля річки, на горі чи в лісі. Коли не бачив день-другий, Яків не знаходив собі місця, сумував за нею, чекаючи повернення з Харкова, куди їздила вона іноді разом з братом Трохимом по товари для бакалійної крамниці.
І кожного разу, зустрічаючи її, він розкривав сильні руки, мов крила, а вона, бистра, спритна, любима, летіла до нього в обійми, і солодкими були їхні поцілунки, взаємні пестощі й ніжність.
Обоє щасливі, вони не помічали, як пролітала ніч, і новин день займався на сході рожевим світанком, а вони, закохані, бувало, не надивляться одне на одного, не намилуються одне одним.
Все те юнацьке, світле і чисте, що сповнювало його душу, лишилося тільки в спогадах, як прекрасний сон.
І ось зараз вона стояла перед ним, але вже інша — чужа, далека, ворожа йому. її білі руки, що обіймали його, її шепіт, мов гадюче сичання, жалив Якова, викликаючи в ньому обурення, лють і гнів. Ось так би схопити її за білу шию й задушити...
А вона все ще по-котячому лащилася до нього, намагаючись викликати в ньому жалість до себе і співчуття.
— Я збожеволію. Мені страшно, Якове, подумати, що ти розлюбив мене. Невже у твоїй душі не лишилося нічого святого, ніяких почуттів до мене? А я ж знаю, як ти мене любив. Якове, рідний ти мій, ну, обніми, пожалій мене хоч трошки. Адже я так знудьгувалася за тобою. Ну, не муч же мене.
Грубо розняв її руки, одірвав їх від себе, рішуче надів свій вилинялий під сонцем та дощами солдатський картуз.
— Ідеш?
— Іду.
— Невесело тобі, значить, зі мною?
— Різні ми тепер люди. Адже я прийшов до вас просити за Пимона... Не винні люди в тюрмі сидять. Недобре... Ну що ж, коли ви відмовляєтесь листа писати, ми інші шляхи знайдемо. Прощайте!
— А я не пущу тебе. Я знаю... Я догадуюсь, хто твої порадники. Артем Черкашин? Ніна? Вона... твоїм серцем... заволоділа?.. Не віддам! Нікому тебе не віддам!
Нестримна, дика від пристрасті, що охопила її знову, вона обвила руками його шию.
— Пожалій мене, не йди!.. Прошу тебе... Адже ти, напевно, скоро виїдеш... Правда ж, виїдеш? І хто знає, коли ми знову побачимося з тобою. Можливо, повернешся з війни, а мене вже не буде на світі. І хто-небудь розкаже тобі, як злі, безжалісні люди розтягли моє добро. Ти не хочеш, щоб мене забили?
— Пустіть! Я хочу піти.
Але вона начебто й не чула його слів, не помічала його холодної неприязні. Віддавшись цілком буйній пристрасті, що затуманювала її р@зум, Софія сама не тямила того, що говорила, намагаючись затримати його.
— А може, де-небудь у старій хатині я, вдова, колишня багачка, доживатиму свій нещасливий вік... Але знай, Якове, навіть і тоді я тебе не забуду...
Різким і сильним рухом вирвавшись з її рук, він, уже не зупиняючись, вийшов з кімнати.
Від паркана на другий бік дороги перебігла висока худа постать, одягнена в чорне пальто.
Мимоволі глянувши на вікно, Яків побачив у ньому Софію. Стояла вона непорушно, прихилившись до холодної шибки. Якову здалося, що вона покликала його, але він, не обертаючись, пішов безлюдною вулицею до мосту.
Ковзалися по грязюці солдатські чоботи. Яскраво горіли в небі зірки, а перед очима поставав образ Софії, що, скам'янівши, стояла біля вікна, але вона вже не викликала в його душі ні жалощів, ні співчуття.
У слободській церкві сторож відбив дванадцять годин.
ЗО
Софія більше не бачилася з Яковом. Чи виїхав він з слободи, чи ще гостює, того вона не знала.
З вікна її кімнати було видно невелику хату з трьома вікнами на вулицю, обгороджену парканчиком, за яким росли кущі акації та молодий берест.
Часом з хати на вулицю хтось виходив, сідав на лавочці біля паркана. Софія брала тоді бінокль, подарований їй покійним Ізаровим, і пізнавала одразу Македониху. Софія майже ніде не бувала. У неї зібралося багато всяких справ, вона писала листи до інтендантства, яке чомусь не переказувало їй грошей за договорами. Ця довга мовчанка офіцерів з інтендантства починала її серйозно турбувати.
Непокоїв і Яків Македон. Якась порожнеча лишилася в душі після зустрічі з ним. А сьогодні захотілося знову його побачити. Це бажання переслідувало її майже цілий день, і Софія, переборовши в собі гордість і образу, все ж відважилася написати Якову записку. Покликавши служницю, вона наказала:
— Піди до Македонів, віддай оцей конверт Якову, і тільки йому в руки.
— Якову? — перепитала здивовано солдатка.— Так його ж немає в слободі. Він уже три дні, як виїхав. Чула я, бідняків збирав, про щось з ними розмовляв перед від'їздом...
Ця новина вразила Софію.
— Як же так — виїхав...
Одразу стало душно, наче вся кров ударила їй в обличчя. Софія розірвала конверт на дрібні шматочки, грубо крикнула на солдатку:
— Чого стоїш?
Солдатка покірно вийшла з кімнати. Софія лягла на диван, її охопила раптом болюча журба. Саме тепер, коли не можна було повернути Якова, особливо гострим ставало бажання побачитися, поговорити з ним іще хоч раз. Але Яків уже, напевно, далеко. І затримати чи повернути його неможливо.
— Не любить він мене більше... Не любить...— гарячково шепотіла вдова, сама не розуміючи того почуття, яке нахлинуло на неї. У коридорі почувся голос служниці.
— Не можна. Софія Іванівна веліла не пускати вас в дім.
— З дороги, хамка! —закричав Трохим.— А то я тобі... Софія здригнулась, пізнавши голос брата.
Іще не знаючи, що трапилось, але передчуваючи якусь біду, вона прислухалася до його квапливих кроків. Ось він уже підійшов до дверей, ось, не постукавши, розчинив їх і зупинився біля порога. Очима, в яких світився страх і розгубленість, він дивився на неї.
— Застав тебе вдома... Добре... Ти не проганяй мене... Ти вислухай...
— Говори, чого прийшов? — спитала Софія, суворо нахмуривши брови, готова до всякої несподіванки.— Знову що-небудь трапилося з Олімпіадою?
— Га? З Олімпіадою? — перепитав він, дивуючись з того, як могла прийти їй в голову подібна думка.— 3 дружиною, слава богу, все гаразд. А ось на твоїй землі господарюють комі-тетчики.
Софія підвелася з стільця. Незвичайна вість ужалила її в саме серце. Обличчя зблідло, в очах спалахнула лють.
— Не розумію... Як це... господарюють...
— Яків Македон організував їх, навчив, що треба робити.
— їдьмо!
— їдьмо, Софочко. Бачу — непорядок. Твоє добро хочуть забрати. Як можна таке допустить? Коли б ти була чужою... А то ж рідна сестра. У тебе беруть — моя душа болить.
Софія звеліла негайно запрягти тройку, і через кілька хвилин разом з братом вони вже мчали до місця небувалої події.
Трохим Іванович сидів мовчки, тримаючись обома руками за сидіння, щоб не випасти під час цієї шаленої їзди. "І навіщо вона так жене коней?" — думав він, не наважуючись сказати про це вголос. Софія, зрозумівши небезпеку, була гнівною, як ніколи. Вона зуміє зараз розправитися з тими, хто наважився посягнути на її власність.
Але раптом їй сяйнула несподівана думка. Може, брат навмисне придумав оцю пастку, аби витягти її з дому і здійснити, нарешті, свій давній злочинний замір. Ця думка, з'явившись, уже не давала їй спокою. Спочатку Софія непомітно зиркала на сутулувату постать брата. Холодний вираз його обличчя пе обіцяв нічого доброго. І вона все більше переконувала себе в тому, що вся оця поїздка є не що інше, як хитро задуманий, підступний хід, який загрожував їй неминучою смертю.
Вона різко зупинила тройку. Здивовано глянув на неї Трохим.
— Ми ще не доїхали, Софочко.
— Вставай! — суворо і владно наказала сестра.— Вставай!
— Що ти, Софочко, жартувати надумала? Не час. Поганяй коней, зараз кожна хвилина дорога.
— Вставай, тобі кажу! — закричала Софія, втрачаючи самовладання. Трохим зрозумів, що з ним не жартують, покірливо зліз з фаетона, спитав:
— Але чому, Софочко, чому ти мене гониш? Що трапилось? Чим я тебе образив?
Не відповідаючи братові, вона знову пустила тройку в галоп, а Трохим Іванович стояв на дорозі, дивився вслід, не розуміючи її поведінки.
Софія скоро переконалась: брат говорив правду. На сіножаті вона побачила великий натовп слободян. Чоловік у столярському фартусі дерев'яним сажнем відміряв ділянки. Час од часу він зупинявся, і тоді дід Михей старанно забивав у землю заздалегідь приготовлений і добре обтесаний кілочок. До нової, небувалої справи завзято включилися жінки. Залишивши дітей і всі свої домашні клопоти, вони теж вийшли ділити Со-фіїну землю.
Деякі жінки починали сваритися за ділянки, але їх швидко мирив чоловік у столярському фартусі.
Софія здалеку стежила за всім, що діялось на її землі, і була так приголомшена, що не вірила своїм очам. Люта злість захльостувала серце, запалювала гнівом очі, туманила розум... Вона вже знала — у всьому цьому самочинстві винен Яків
Македон. Це він організував бідноту, він навчив, як треба діяти, і ось зараз слободяни порядкують на її землі.
(Продовження на наступній сторінці)