— Вип'ємо за нашу зустріч і нашу... любов! — невпевнено сказала Софія, дивлячись Якову в очі. Вона сподівалася, що Яків відповість їй теплим, дружнім словом, але він навіть не взяв чарки.
— Якове, ти мені віриш? — тихо спитала вона. Рука її зрадливо здригнулась. Вона"поставила чарку на стіл.
— Софіє Іванівно, мене дивує...
— Ах, Якове, нехай тебе ніщо зараз не дивує. Ти у мене в гостях. Ні про що стороннє не думай.
Вона подивилася йому просто в очі і тихо, але сміливо сказала:
— Якби ти знав, який ти мені дорогий.
Вона, знудьгувавшись за ласкою, поривалася зараз до нього, простого солдата, і, наче в забутті, губи її шепотіли слова, підказані серцем, шепотіли гаряче, переконливо, правдиво:
— Бачити тебе — для мене щастя. Я так боялась, що ти не прийдеш. Я б, здається, померла від туги й образи. Повір, я люблю тебе, Якове... Люблю!.. І ти це знаєш...
Надворі вже були вечірні сутінки, але Софія не запалювала світла. її очі впивалися в обличчя Якова, ловили його погляд, і ображене почуття затьмарювало радість зустрічі, породжувало в її душі тривогу.
— Якове! Яшо! Ну, поглянь же мені в очі.— Взявши його теплу, сильну руку, вона притиснула її до своїх пружних грудей.— Поцілуй мене.
— Софіє Іванівно, не треба... Ні до чого це все.
— Я знаю,— спалахнувши вся від сорому й образи, Софія різко відсахнулася від нього, і важкі коси, мов гадюки, впали їй на спину.— Знаю. Ти сердишся на мене за Черкащина. Вгадала? Але я ж тут ні при чому. Це справа політична, а я ні в яку політику не втручаюсь. Мені, скажу одверто, самій було його шкода. Якове, милий мій, не хочу я зараз згадувати про минуле. Я бачу тебе, і більше мені нічого не треба. Ти не поїдеш тепер нікуди. Ми відгуляємо весілля, і ти станеш моїм чоловіком. Всі мої гроші, все моє багатство буде тоді нашим. Я думала... Я весь час думала про тебе. І ще думала знаєш про що? — Вона, забувши про недавню образу, знову обняла Якова за плечі, пригорнулася до нього молодим жадібним тілом.— Хочу, щоб син був у нас... на тебе схожий, і дочка... Як би я любила наших діток. Адже час, Якове, час нам мати свою сім'ю. Ми будемо жити щасливо. Правда? Скажи. Хочеш сина? Він буде обіймати тебе маленькими рученятами, буде вимовляти тобі: "Тато". А сам він чорнявий, і очі твої... Ти вивчиш його грати на гармонії. Ну, що ж ти мовчиш?
Різко загриміло шибками розчинене навстіж вікно. Софія здригнулась. За вікном зашуміло листя старої тополі, і, наче далекі вибухи снарядів, долинуло гуркотіння грому. Наближалась весняна гроза. Софія підійшла до вікна, закріпила віконні рами гачками.
По небу швидко пливли сизі хмари.
Безперервно налітав вітер на сади, на стару тополю, десь гримів одірваним листом дахового заліза. Свіжі вітряні струмені вривалися до кімнати, і, як живі, ворушилися тюлеві занавіски.
— Маленькою я страшенно боялася грому і блискавок. А тепер, коли наступає отака ніч, я встаю з ліжка, підходжу до вікна, милуюся грозою.
Висока постать спинилася проти будинку. Софія схопила Якова за руку.
— Стоїть, бачиш? Це мій брат Трохим.
Софія розказала Якову про те, як Безсалий душив свою дружину і як він завжди, немов хижий яструб, стежить за нею, блукає під вікнами її дому.
— Ось так і з'являється завжди несподівано. Я догадуюсь, чому він тут бродить. Він жде моєї смерті... Він готовий навіть сам мене забити. Я знаю, рука в нього не здригнулася б, і мені страшно буває лишатися в кімнатах самій. Бачиш його, бачиш?
Трохим перейшов через дорогу, зупинився біля паркана, постояв там хвилин зо три, а потім несподівано зник.
— Удень він торгує в бакалійній крамниці, а як настає ніч, так і маячить перед вікнами, так і блукає тут, страшить мене.
— А що трапилося з Пимоном? — несподівано спитав Яків. І це запитання неприємно вразило вдову. Вона зрозуміла одразу, що йому, напевно, відома вже історія вбивства, про яку, очевидно, встиг розповісти синові старий Македон. Софія відчула ніяковість. Треба було відповідати, але сказати правду не наважувалась.
— Я чув, що Пимон не винний і його Поля теж не винна,— продовжував допитуватись Яків.— Навіщо ж їх посадили до тюрми?
Софія, глянувши на Якова, зрозуміла, що він догадується, хто справжній убивця, і, можливо, зараз назве ім'я її брата.
— Не треба, не розпитуй мене, таке нещастя трапилось... в оцій кімнаті.
— І доля Пимона залежала від вас, Софіє Іванівно?
Цей явно недоброзичливий допит починав сердити вдову. А за вікном міцнішав вітер, частіше спалахували блискавки, гуркотів грім. Софія, вдивляючись у темряву ночі, говорила:
— Я знаю всю правду, але скажу її тобі, може, колись, потім. А зараз не розпитуй мене, Якове, не треба. Хіба нам з тобою більше немає про що говорити?
— Я чув,— продовжував він уперто,— що солдатку забив ваш брат Трохим. Це правда?
Наче серце її оголили і боляче стьобнули по ньому нагайкою. Догадка підтвердилась. Яків назвав ім'я справжнього вбивці. Кілька секунд, нічого не відповідаючи, Софія стояла біля розчиненого вікна, дивлячись на Якова переляканими очима. Він бачив її хвилювання, що його не могла вона приховати, як не могла й припинити оцю неприємну для неї розмову.
— Ти, Якове, мов слідчий, допитуєшся, а я не хочу зараз про це говорити. Я ждала тебе... Я думала про інше... Обніми мене.
Не обняв. Наче зовсім чужий чоловік, а не Яків, стояв поруч, і радість, що виникла в її душі при зустрічі, померкла.
В душі Софії народжувалось почуття роздратування і досади на себе за те, що дозволила йому говорити про речі, для неї не тільки неприємні, але й такі, що загрожували недобрими наслідками.
їй раптом захотілося в цю хвилину лишитися на самоті. Яків своїми розпитуваннями викликав до себе неприязнь, навіть лють.
"Я ж люблю його, люблю",— намагалася впевнити себе Софія, але пристрать, що спалахнула в ній раптово, швидко почала згасати. Яків, якого вона з нетерпінням ждала і так невимовно була рада його появі, зараз уже не хвилював її серця. Почуття холодної байдужості насувалося на неї з такою нестримною силою, що вона не могла ні протидіяти йому, ні збороти його. Може, тому, роблячи останню спробу привернути Якова до себе, вона рвучко обняла солдатські плечі.
— Пропаду я без тебе... Голубчику мій... Яшенько! Від журби за тобою помру...
Але це вже були брехливі слова. Не просила вона його залишитися, не говорила про розкіш і багатство, про щасливе подружнє життя. Не нагадувала вже більше ані про сина, ані про дочку, що їх дуже хотілося б їй мати від нього.
— Навіщо ці слова? Адже я не маленький, все бачу, все розумію.
Короткі спалахи блискавиць освітлювали її строгий профіль, її спокійну холодність. Удари грому були часом такими дужими, що від них дрижали віконні рами й шибки.
— Ви мусите написати листа куди слід, написати правду, звільнити з тюрми Базалія і його дружину.
— Я? Щоб я написала? — вона засміялась, але в цьому сміхові вже відчувався ледве стримуваний гнів.
Яків узяв картуза, попрямував було до дверей, але Софія заступила йому дорогу.
— Куди ж ти? Ще розмова не закінчена. Побудь зі мною. Та й чого йти, адже надворі гроза. Зостанься, Якове.
Перші дощові краплі забарабанили по дахах сусідських будинків, застукали в шибки вікон. З шумом наближалася злива.
Гроза тривала недовго. Затих вітер, свіжим стало повітря, чорна смуга хмар, поступово відпливаючи на схід, відкривала широкий простір неба, усіяний зірками.
Яків мовчки стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Дзюркотіла каламутна вода, стікаючи до річки. Заспокоїлась тополя, але чути було, як з верхніх гілок на нижні падали останні дощові краплі, б'ючись об зелені глянсуваті пластинки листків.
Софія рвучко обняла Якова, наче назавжди прощалася з ним.
— Може, ти розлюбив мене за те, що я буржуйка? — спитала вона, і в голосі її забриніли нотки образи.— Якове, зрозумій же ти, що я нещасна жінка. Ні вдень ні вночі не маю спокою. За мною, як мисливець за звіром, полює рідний брат, щоб забити мене і потім заволодіти моїм багатством. Кожної ночі я відчуваю страх за своє життя.
— Якщо багатство завдає вам стільки клопоту і неприємностей, хто ж заважає вам його позбутися? Роздайте своє багатство бідним солдаткам, вдовам, сиротам...
— Роздати? — і вона засміялась.— Солдаткам, вдовам... Ой, який же ти смішний, Якове! — але сміх її швидко урвався.— Та хіба можна людині, що зазнала такого життя, як я, хіба можна так просто своє добро... Ні! Буду збільшувати його, стану ще багатшою. І тоді, можливо, ти сам до мене прийдеш.
— Ні, не прийду.
— Останешся з ними?
Він зрозумів її натяк і спокійно відповів:
— Зостанусь.
— Проти нас, багачів, підеш?
— Піду!
— Зламаємо... Все одно зламаєм! Де багатство — там сила. Запам'ятай. Більшовиків — жменька. Слабкі вони. Переловлять їх, запроторять: кого до Сибіру, кого в тюрму... Я б не хотіла бачити тебе за ґратами. Мені боляче, що ти злигався з ними. Для чого? Адже я пропоную тобі сите, розкішне життя. І коли б я могла,— Софія нахилилася до нього і, виблискуючи очима, майже пошепки докінчила фразу,— я б тисячі дала на будівництво нових в'язниць... Тоді б інші боялися, були б покірливими... Якове, рідний мій, загублять вони тебе, доведуть до тюрми або до Сибіру.
(Продовження на наступній сторінці)