Лежав із заплющеними очима, під пахвою грівся термометр – не пам’ятаю, як він туди потрапив, – здається, мати продовжує біля мене сидіти. Ну, звісно, досить привідкрити повіки – і видно сумну й суху її постать; лежав і відчував, що світ мій розколено на три частини. Мій світ – це три великі білі кулі. В першій – біла земля, але це не сніг, бо в ній росте біла вишня. І хоч пелюстки тієї вишні вкрили всю землю під нею, вишня продовжує цвісти. До тієї вишні злетілося безліч бджіл, і вона гуде від бриніння їхніх крил. У другій кулі цвіту нема, в другій кулі не росте дерево – стоїть наш дім. Сидить на порозі його загорьована мати, химерний будівничий цього дому. Так, це вона звела його стіни, накрила його червоним дахом, побілила зовні і зсередини, вимела сміття і вимила підлогу, спорудила ложе й заслала його білими простирадлами, подушки пошила і заклала їх у білосніжні пошивки, ковдри сховала в так само білосніжні наковдреники; розпалила в плиті вогонь і приготувала вечерю; розклала на столі із білосніжною скатеркою білосніжні тарілки й чашки, молоко скип'ятила і налила в ті чашки, а тепер сидить на ганку й чекає. У третій кулі – дорога, і по ній бреде, опустивши голову високий гарний чоловік із очима, в яких світяться сиві вогники; попереду в нього грають міражі й привиддя, попереду – долина, і сонце освітлює білостінний дім. І він спиняється раптом, адже подумав, що і той дім – міраж. Міряє відстань очима і від напруги в нього двоїться в очах, і він уже й справді не знає, де його справжній дім, а де міражний. Розгублено озирається, бо навколо біла пустеля, бо дорога його покривається білим снігом, бо за ним усього одна вервечка слідів, в яких стоїть мала його тінь. Але я не тінь. Я всі оті три кулі, три частини, на які розколено світ, і місія моя неабияка. Місія моя – послати погук у білу пустелю і скерувати батька до справжнього дому, а не до міражного.
Місія моя – привести його до того дому, на порозі якого сидить моя мати, а не подоба її; місія моя – посадити біля того дому білу вишню; місія моя – вчинити так, щоб не сніг покривав землю біля дому, а цвіт. І я гукаю в білу пустелю, посилаю свій погук та клич; а в очах у мене розростається три сонця, три кулі, на які розколено мій світ – хай там що, а все намислене я таки здійсню! Бо в мене сили в грудях – не переміряти, в мене любові в серці – не вихлюпати, в мене впертості духу – не подолати!
– Що тобі, синку? – схиляється мати і кладе мені на лоба холоднющу долоню.
– Я, мамо, вже його покликав, – шепочуть мої вуста. – Завтра, мамо, він до нас повернеться.
– Повернеться, синку, повернеться, – печально каже мати. – Був би він нелюдом, щоб не повернувся.
Я розплющую очі й дивлюся на свою матір. Вона смутна, але спокійна. Всовує мені до рота якусь таблетку і дає залити рештками молока.
– Все добре, – кажу я їй лагідно. – Іди спати!
– Ще трохи біля тебе посиджу, – відповідає мати.
– Мені ріже від світла очі, – мовлю я, і це правда.
Вона зітхає, встає, іде до вимикача, і ми поринаємо в темряву. "Коли батько й досі стоїть біля наших вікон, – думав я, – він зрозуміє, що стояти отак далі годі. Треба або постукати, або йти геть".
Я надто впертий і звик все замислене виконувати. Батько рушив від нашого дому геть, а я вже не можу влежати – аж перегрівся в цьому ліжкові. Мати пішла спати, отже, можу тихцем вибратись із дому і майнути батькові вслід – вмію виходити з хати так, що за мною і двері не рипнуть. Я в майці і трусах, і мої босі ноги зовсім не відчувають студені снігу, по якому ступаю. Дме крижаний вітер, і мете віхола, але моє оголене тіло від того ще більше пашить, ніби віє це не зимовий, а тропічний вітер. Батько швидким кроком іде під Чуднівську. Біля високовольтної будки, якраз там, де водогінна колонка, він звертає в бік базару. Підіймається на горбок і озирається. Але мене він не бачить, віхола засліплює очі. Він, здається, також змерз, тому йде швидко, майже біжить. Мені, роздягненому, бігти за ним зовсім легко; ні, не позбудеться він переслідувача й вивідника. Він простує повз зачинені кузні і повз дім, де до війни була міська вбиральня. По війні якийсь дядько переробив її на хату, і вже зараз навколо того дому–вбиральні пишно росте сад. Цей сад цвіте, бо віти яблунь, слив та груш білі. Батько пробігає підтюпцем повз будку, де продають гас, біля цієї будки я не раз і не сто простояв у довжелезних чергах. Батько перетинає простір між базаром і критим ринком і виходить до вулиці Шолом— Алейхема – тут і зараз працює механічний млин. Чути, як стугонять жорна, і в повітрі висить тонкий запах свіжопомеленого борошна. Мені здається, що сніг, який мете мені в лице, і є розсіяним борошном. Батько збігає крутою вуличкою на Поділ і спішить до хати, котра стоїть на болітці. Довкола тієї хати влітку виростає буйна трава й очерет, а зараз болітце під кригою. Батько минає ту хату і майже вибігає під гору у вузький завулочок. Я вже знаю, що його шлях напевне до Трипільської вулиці, і цей мій здогад правильний. Батько захекався, він уже біжить не підтюпцем, а щосили. Хоче втекти від тіні, босої, в трусах та майці, але йому це не вдається. Я мчу за ним, не торкаючись землі ногами, і не відстаю ані на крок. Біля Трипільської батько переходить на ходу – повітря зі свистом виривається з його грудей. Зупиняється, щоб заспокоїтися, і я зупиняюся також.
– Пішли додому, – кажу йому я.
– Ні, – відповідає батько дихавично, він ще не відсапався. – Вона мене образила.
– Все одно ти повернешся, – кажу.
– Може, й повернуся, а може, й ні, – відповідає.
– До кого це тут пристав? – питаю.
– До такої, котра мене не обража, – відповідає.
Заходить у двір і стукає у темне вікно. Вікно відразу ж спалахує світлом. Він підіймається на ганок і чекає, поки йому відчинять.
Я стою босий у снігу й мовчки чекаю. Риплять у глибині дому двері і брязкотять засуви. Світло проливається в щілини, а коли двері розчиняються, я бачу в сінях жінку, як дві краплі води схожу на мою матір.
– Чого так пізно? – каже вона зовсім таким, як у моєї матері, голосом. – Уже думала, не прийдеш.
– Вибач. Маріє, – сказав мій батько винувато. – Я таки справді сьогодні у тебе не ночуватиму. Річ у тім…
– Річ у чім? – питає строго жінка.
– Річ у тім, що за мною прийшов син…
Батько повернувся через два дні, в неділю. В мене й досі стояла висока температура, але вже не марив. Почув, як вдарили сінешні, затим і хатні двері – хтось зайшов. Мати була вдома, але до того, хто зайшов, не подала й звуку. Той, хто зайшов, роззувався, я почув, як грюкнули об підлогу чоботи, і тої хвилини мені почулося: по хаті розійшовся знайомий, трохи терпкий запах батькового тіла. Захотілося зірватися на ноги і вискочити до вітальні, але мусив лежати, прикутий до ліжка, бо таки справді був до нього прикутий.
– Що там у вас сталося? – нарешті заговорив батько.
– Чи тобі не все одно, що у нас сталося? – відказала мати.
Зависла пауза. Відчинилися мої двері, і в них постав батько. Але якийсь чужий, бо нижчий од того, котрого я знав, винувато усміхнений, з неголеними щоками, з очима, біля яких висіли капшучки – ці очі зупинилися на мені, і я раптом задихнувся, скільки було в них болю, співчуття й любові.
– Що, Віталику, – тепло спитав він, – захворів?
– Це нічого, – спробував усміхнутися я. – Застудився трохи.
– У нього температура сорок і один, – суворо проголосила мати, стаючи у прочілі.
– Господи! – зітхнув батько і сів на моє ліжко. Взяв мою руку, дивна якась стала та рука, прозора, маленька – не моя рука. Від батька пахло свіжим повітрям, морозом, снігом, тютюном, терпким духом його тіла, від батька пахло рідним домом, трохи шкірою, а трохи ацетоновим клеєм, від батька пахло миром, який знову прийшов у наш дім; він сидів на ліжку такий зморений, такий винуватий, такий покірний. Мати все ще нерушно стояла в прочілі, на її обличчі застигло строге торжество, яке вона щосили намагалася приховати, бо він – цей бог нашого дому, сидів повергнутий у моїх ногах, бо й цього разу перемогла його, здолала з моєю нещасною допомогою, але як він довідався про мою хворобу?
– Мені приснився сон, – тихо й трохи хрипко сказав батько, не випускаючи моєї прозорої, синьої руки. – Приснилося, що хтось мене гукає. Довкола біла снігова пустеля, і хтось у тій пустелі гукає мене на ім’я. Я зайшов і побачив тебе в снігу. Босого, в трусах і майці. Ти стояв у снігу й переминався з ноги на ногу.
– Так воно й було, – шепнув я.
– Бачиш, він і досі марить, – строго сказала, стовбичачи в прочілі, мати. – Він весь час марив і кричав. Тебе гукав…
– Стояв босий у снігу, в трусах і майці і дивився на мене, – тихо сказав батько – Тоді щось знову закричало. Його голосом, але він там, у снігу, стояв і мовчав. Я прокинувся і зрозумів, що у вас щось сталося.
– Так воно й було, – сказав я. – Спершу я тебе гукав, а тоді побіг босий услід. По снігу. До базару, а тоді на Поділ. Тоді на Трипільську вулицю.
Батько здригнувся. Повернувся до матері, а та все ще нерушно стриміла в прочілі.
– Звідки він знає про Трипільську? – спитав він.
(Продовження на наступній сторінці)