Мати постелила, зітхнула важко й вийшла, віддавши мені надобраніч, я знову залишився сам. Заліз у ліжко й поклав для маскування на коліна собі книжку. І закрутилися, завертілися, як метелиця, танцюристи, застогнав під їхніми ногами дощатий поміст, і попливли, ніби пави, жінки й дівчата, а я сидів у глибині ночі, малий, скоцюрблений, з розширеними очима і вдивлявсь у ті обличчя, що пропливали повз мене. І тут напливла на мене вже немолода, як на мій тодішній погляд, жінка, худа і сіра, з великими темними очима, з тонкими, малокровними вустами, старша за інших і непомітніша, вона танцювала не в перших рядах, а в останніх. Я раптом стрепенувся, пильно в неї вдивляючись, адже вона чимось нагадувала мою матір, а мою матір також красунею не назвеш. Ось та, безпомильно визначив я, хто серед них найсамотніша, ось та, на яку мій батько міг звернути увагу. Чому я так вирішив тоді, сидячи закорцюблою грудкою у власному ліжку, не розумію й тепер, але мені твердо подумалося, що ніхто інший батькової уваги заполонити не міг. Щоб підсилити своє підозріння, я вчинив так, як завжди. Тобто відчув себе батьком, отим танцюристом між снігових вихорів і закрутився, заметався в шаленому вихорі, і шалені снігові вихори закружляли довкола мене, і в тій метелиці знову почав виловлювати обличчя, і я – батько зупинив раптом очі на тій, на кого падала підозра мене, хлопця; і щось у грудях у мене раптом здригнулося, адже не якусь чужу жінку запримітив і уздрів батько, а таки мою матір; ту, з якою зв'язав свою долю. Таж бо недаремно вибрав її з тисячі інших і недаремно захотів, щоб саме вона народила йому сина. І ось цей син закоцюрб у холодній сніговій пустелі, навколо нього гуляє хурделиця, цей син малий і мізерний; в нього круглі, як монетки, оченята і обличчя мавпочки; в нього тіла ледь–ледь на тонких кісточках; у нього сили, як у горобеняти – він маленька почварка, адже союз жінки, що стала моєю матір'ю, й чоловіка, що став моїм батьком, ефемерний; адже в своєму виборі вони у чомусь помилилися, і результат отієї помилки – я: смішний, малий, котрого на вулиці Мавпою прозивають; йому, тому результату, дано нікудишню плоть, але не обділено здатністю мислити й тонко відчувати. Вибираючи ж ту жінку, думав я, мій батько мимоволі хотів свою помилку виправити. Повертав собі те, що захоплювало його в моїй матері, – такий тип обличчя, таку ж поставу і майже таку саму плоть, але іншу душу – світ із цвітом, на що сподівався. Коли це й справді так, міркував я, почуваючи, що люто мерзну в своїй холодній, сніговій постелі, я свого батька починаю розуміти. Коли так, моє завтрашнє стеження за ним набере особливого інтересу, але чи завидна буде моя місія? Я й раніше мав сумніви: чи добре мені бути материним союзником, а не батьковим? Чи добре мені забирати його щоразу у світ без цвіту, тоді коли в нього з'явилася надія на світ із цвітом? Чи розуміла ті речі моя мати, думаю я тепер, коли посилала по батька саме мене? Чи не керував нею інтерес елементарніший: хай побачить оту свою малу почварку і хай у нього заговорить сумління, адже чудово знала, що батько мій совісливий! Хай стану я йому докором і звинуваченням, адже не тільки її, але й дитину він покидає напризволяще. Зрештою, я мусив ставати з матір'ю союзником з іншої причини – це значило собі батька зберегти; адже стати його союзником – батька мені втратити. Я ж також хочу жити у світі із цвітом, а втратити батька – це увіч перейти у світ без цвіту. З другого боку, і він не повинен бути байдужий, що його паросль, хай би яка мізерна, прагне посадити на землі свій сад. Повинен був би знати, що без його допомоги мій світ із цвітом немислимий – сьогоднішня історія з Юліаною тому підтвердження. Адже я посадив у собі вишню, і вона в мені розцвіла. Вона в мені процвіла лише півдня, а ввечері цвіт безнадійно осипався. Ввечері цвіт перетворився в хурделицю, і я в ній і зараз коцюбну.
І перед моїм визором раптом з'явилася ота картина на шкільному дворі. Дівчинка у зеленому пальті з чудовим личком і червона рука–рукавичка, на яку осідає пухнастий білий сніг. Дивовижно гарні етерні тіла, жити яким тільки мить. Бо навіть, упавши на землю до сніжин інших, вони вже не сніжини, не дивовижно гарні етерні тіла, а сніг. Сніг же – це холодна, німа, безформна, мертва маса, тоді як сніжини – взірець вишуканої форми. Взірець найтоншого й найтендітнішого плетива, а ним і є людська душа. Не міліарди людських душ, спресованих у юрбу, а єдина, неповторна, раз і назавжди дана душа! Ось що розглядала на своїй рукавичці Юліана.
Ні, казку про Юліану я повинен розповісти собі в темряві. Кляпнув вимикачем і вийшов із сіро–жовтого світу, який наганяв мені нудьгу. Заплющив очі і вийшов із чорного світу, в який потрапив, погасивши світло. Стояв малим темним деревом з білою, вкритою снігом шапкою корони, а попереду дибуляв, брьохаючись у снігу, маленький, зелений жучок. І я раптом подумав, що жорстокий із мене і дурний чоловік. Чому я настільки закував себе в плоть дерева і стояв стовбуром, а не підбіг і не допоміг тому немічному жучку, котрий дряпався під гору і у відчай уже починав западати?
"Ти боявся виказати свої почуття", – сказав мені поважний басок, той, що з'явиться у мене в шістнадцять.
"Що важливіше, – спитав у мене голос тонкий, мій теперішній, – сховати свої почуття чи допомогти кволій істоті, особливо, коли ти її любиш?"
"Я заклявся, – відповів мені поважний басок, – не налазити їй зайвий раз на очі. І добре зробив, – по–резонерському докінчив басок, – бо он чиєю дочкою вона виявилася".
"Чиєю?" – крикнув мій тонкий голос.
"Дочкою ворога твого і батька твого", – солідно проказав басок.
"Слухай ти, дурбеля! – сказав голос тонкий, мій теперішній. – Чи ж ти збираєшся на ній женитися, чи ж ти збирався їй освідчуватися в коханні, чи ж ти збираєшся назвати її батька батьком своїм? Ти хотів її любити таємно, щоб ніхто про те й не здогадувався, а в першу чергу вона. Чи ж тобі записуватись у кавалери у восьмому класі? То яке тобі діло до того, хто батько її і хто дід?"
"Але існують закони, – сказав поважний басок, яким забалакаю я через рік, – не тільки любові, але й ненависті. Коли рубаєш дерево, то не для того, щоб зняти з нього плід, а для того, щоб дерево плодів не давало".
"Що ж дерево, а що плід?" – спитав я.
"Дерево – це ворог твій, а плід – його дочка", – відказав мені поважний басок.
Той басок говорив речі розумніші, ніж мої заперечення. Той басок майже мене переконав, але я був у той вечір надто розтерзаний, щоб його послухатися. Кожна людина перед тим, як засне, має право помріяти про щось гарне, нереальне, чарівне; кожна людина повинна витворити собі перед сном казку, хоч та казка не має нічого спільного із здоровим глуздом. Не можна людині заборонити творити перед сном собі таку казку, інакше вона опиниться у світі без цвіту.
Частина III. ПОКЛИК ІЗ БІЛОЇ ПУСТЕЛІ
Методика розшуків батька у мене вже розроблена. Але одне діло стовбичити під фабрикою влітку, а друге взимку. Окрім того, я не вдягся тепліше; хлопці в п'ятнадцять такі речі ігнорують. Отож досить намерзся, поки дочекався батька. Супроти сподівання, він на Трипільську не пішов, а звернув до свого знайомого Сухаренка, з яким разом працювали на цвяховці. Мені здалося, що батько знайшов пристановище в того‑таки Сухаренка, і я посміявся нишком із материних розшуковик даних: коли так, ніякою Маруською тут і не пахло. Мені самому хотілося, щоб так воно було, але я людина обачна і, хоч замерз, мов цуцик, вирішив якийсь час поспостерігати за хатою Сухаренків: затримається там батько чи ні. Тим часом пішов сніг і подув вітер; віхола почалася несильна, але дошкульна; по тілі моєму гуляли крижані струмені, а у валянках ноги чомусь змокріли.
Найлегше було підглянути у вікно, що робить у Сухаренків батько, але одне, шибки були замерзлі, а друге, Сухаренки тримали справді лютого пса, вівчарку, яка бігала по дворі з ланцюгом на дроті. Мене насторожило те, що коли батько входив у цей двір, вівчарка на нього не кинулася.
Уже вирішив покидати стеження, щоб не перетворитись на снігову бабу, коли ж у дворі Сухаренків загримів, ковзаючись по дротині, ланцюг; пес однак не гавкав. Батько з'явився так раптово, що я ледве встиг злизнути із завулка; не мав навіть певності, що він мене не помітив. Окрім того, резонно зміркував я, він міг знати, що жінка його вишле мене на стежу, і вживав застережних заходів, тобто плутав свої сліди; можливо, для того й заходив до Сухаренка. Але тепер, коли він ту хату покинув, сумніви щодо материної інформації почали в мене зникати. Батько йшов неквапом і кілька разів озирнувся, але вже було майже темно, і він навряд чи помітив мене. Я ж простував на достатній відстані, тримаючись ряду дерев, за які мав змогу заскочити у миг ока. Але він стежу за собою увіч відчував, і це було зле. Зле для мене, бо ніяк не міг зігрітися.
(Продовження на наступній сторінці)