«Жінка в блакитному на сніговому тлі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Жінка в блакитному на сніговому тлі»

A- A+ A A1 A2 A3

Ці думки, ясна річ, були утровані, може, й трохи жонофобні, але в той час, коли після тригодинного говоріння відчував тишу, попивав чудову каву і не менш чудовий тютюновий дим, вони були мені приємні й по-своєму втішали й гармонізували мене. Але й інше відчувалося: коли б дотримався заведеного в цій хаті ладу, тобто коли б, пообідавши здохлою у заморожених каструльках їжею, вийшов покурити таки на балкона, то чи побачив би жінку в блакитному? Чомусь був певний, що побачив би. Це, до речі, легко можна було 6 перевірити, але не бажав рухатися, бо в мене поступово наливався сон чи, точніше, бажання передрімнути, а коли б на того балкона поліз би й ту жінку побачив, то про ніякий пообідній сон не могло б бути й мови — це вже я знав напевне. Тому почав думати про загадкове явище реінкарнації, тобто перевтілення душ, гадаючи: чи оте видження в трамваї не було виявом того, адже вуличка та жінка, яку на ній побачив, напрочуд мені знайомі, і вони перейшли в мою уяву не як проста фантасмагорія, а скоріше як спогад того, що було в іншому часі, про що свідчив хоча б одяг тієї жінки. Це були блаженні, а може, й ідіотичні думки, невідь-чому мене тішили, а коли так: чому маю від себе їх проганяти?

Не допив кави й не допалив сигарети, покинув каву холонути, а сигарету допалюватися у блюдечку, сам же, майже очманілий, поплуганив зватіле тіло до канапи, на яку солодко влігся, затишненько вгорнувшись пледом, притулив щоку до лагідної подушки, яка чомусь запахла мені снігом, і майже відразу втопивсь у снігових заметах, крізь які треба було пробиратися із важким наилечником, притому дорога вела вгору, по слизьких крутосхилах, відтак не йшов, а борсався й ліз, інколи й навкарачках. Зрештою, побачив узгір'я й на ньому засипану снігом хату, одне вікно якої світилося. Від хати назустріч мчав величезний, схожий на вовка, пес, він зупинився й почав радісно гавкати, і від його заіненої морди здіймалася легенька пара, а коли наблизився, захоплено стрибнув мені на груди, ладячись цілуватися. Але я суворо прикрикнув на нього. В цей час у хаті відчинилися двері, і в прочілі постала жінка в довгій і широкій унизу сукні, з голими плечима та з глибоким декольте, темне кучеряве волосся її розсипалося по плечах, а блакитні очі тепло палали.

— Не виходь роздягнута! — гукнув я, пес у цей час робив довкола мене кола, енергійно розкидаючи сніг, аж клаптями літав.

— Зачекалася, — сказала жінка, — та й хвилювалася, чи не трапилося чого?

— Зі мною не може нічого трапитися, — самовпевнено сказав я.

— Але ж, Рудольфе, — печально обізвалася жінка, — хіба раз з тобою всяке траплялося?..

— Але завжди приходив до тебе, — мовив так само впевнено.

— До часу, — озвалася жінка. — Все до часу, Рудольфе... Зайшла в дім, полишивши двері відчинені, а я зупинився на

ґанку, щоб роззирнутися. Пес так само перестав гасати, і ми на хвилю завмерли, дивлячись у мертвий сніговий простір, безрушний і застиглий, не так білий, як блакитний, із деревами, покритими шапками, з камінними виступами, також у сніговій одежі, навіть мої й собачі сліди поналивалися прозорою блакиттю, ніби водою, густішою, ніж та, що повивала пейзаж, через що чітко проступали на загальному рівному тлі.

— Чому не заходиш? — озвався з глибини жіночий голос. Я причинив двері, скинув наплечника й побачив, що в коминку

палахкотить вогонь, перед ним стоїть фотель із позолоченими підлікотниками, покритий ведмежою шкурою, друга шкура, здається вовча, лежала на підлозі. Жінка стояла біля фотеля і лила в мій бік синьою крицею погляду, а на вустах її тремтіла прегарна, але напрочуд сумна всмішка.

— Ось бачиш, — сказав я, — все гаразд, я до тебе й цього разу прийшов. Має бути так, як є... Тільки, Бога ради, не кажи, що все дочасне.

Прокинувся й довго не міг прийти до тями: перед очима плавали жовтуваті кола, а в голові потріскувало. І тут я зазначив, що й цього разу спав на лівому боці, через що в серці легенько поколювало.

5

Усі презентації із фуршетом відбуваються однаково, і в принципі вони нудні. Наш завкафедрою, однак, цвів, як усі самонадіяні довбаки, адже героєм дня був таки він, а він непомірне любив себе відчувати героєм дня, тим більше, що всі виступаючі, за розкладкою, мали мастити його єлеєм, від чого широке, вусате, кругле обличчя шефа задоволено лишало. Певна річ, ніхто й не прохопився, що книга, яку видав, а в теперішній час книжкової кризи таке вчинити нелегко, бездарна, і призначення її котові під хвіст, і зовсім не мала великої загальнокультурної ціни, як це говорили лестуни, а серед них і я, бо наші студенти, як було констатовано, нарешті нібито одержали саме того посібника, без якого ніяк не могли б виповнити свою освіту, бо в книзі й нова методологія і по-новому розставлено акценти. Більше того, книга нібито цілком оригінальна (насправді по-школярському переписана, та й то за допомогою аспіранток) і в ній науково витворена глибока концепція. Здавалося, що з усіх, котрі тут зібралися, щиродушно вірив у правду тих слів лишень автор книги, а усмішки, якими обдаровували його колеги, були схожі на здохлу їжу в каструльках моєї половини. Зрештою, всі обличчя довкола — знайомі, за винятком однієї дами, на яку я не міг не звернути уваги.

По-перше, сіла в першому ряду (я ж був у президії, бо мені доручено вести презентацію), досить виказисто виставивши чудові ніжки з-під рясної картатої спідниці; по-друге, не виступала, а була тільки публікою; а по-третє, не назвав би її незнайомою. Так, саме це обличчя сьогодні двічі навідувалося мені у снах, з'являлося й пливло одірвано від тіла, світило ясною блакиттю очей, а це вже було, як визначив подумки, чорті-що! Саме тому вряди-годи кидав у її бік позири, вона це миттю засікла й почала відверто фліртувати, хоч я був супроти неї років на двадцять старший, але, коли між чоловіком та жінкою протягується ота тоненька секретна нитка, а секретна голка одночасно вколює обох, тут уже всілякі зважки на роки ні до чого. Щоб звернути увагу на свої і справді чудові ніжки, дама якось схилилася і почала зав'язувати чи розв'язувати, а тоді знову зав'язувати шнурка на черевику — це були іноземні важкі мокроступи на грубій підошві з масивним закаблуком, зрештою, мета тієї грубезни одна — з'явити контраст до ніжності самих ніг, — і дурний цього не збагне. Мене це вразило (не черевики й не ніжки, хоча ніжки також), не її й справді екзотична врода на тлі картонних облич моїх колег та колежанок (хоча й до вроди не залишився байдужий), а те, що виявила нахила до фліртування саме зі мною, а ще більше вразився, що в дивний спосіб з'єднувалася з моїми сонними видженнями. І знову по-дурному почав думати про реінкарнацію, хоча, скосивши око на благодушно надутого побіч себе шефа, помітив, що він дивиться на ту ж таки дамочку, і, можливо, не мені, а йому скеровувалися ті фіглі-міглі, а я лише виявився, як то кажуть, "на дорозі".

(Продовження на наступній сторінці)