«Жінка в блакитному на сніговому тлі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Жінка в блакитному на сніговому тлі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Іди покажу! — незаперечним тоном мовила жінка і повела мене до холодильника, з якого виймала каструльки й докладно оповідала, що в якій міститься, — все це добро варилось увечері, коли я вже давав хропака, снячи про загадкових незнайомок, які чекають на мене десь у горах, у засипаній снігом, самотній хаті, зовсім так само, як колись снив був про неї, адже й вона звабила мене своїми поетичними таємницями. Але ті таємниці давно стали чимось подібним до цих страв у холодильнику: не димуючих, запашних, свіжих, од яких котиться слинка, а загусло-мертвих, холодних, які не оживить жодне розігрівання, од самого погляду на які нападає нудьга. Через те намагався не дивитись у ті каструльки, які демонструвала переді мною моя половина; правда, ввечері доведеться вислухати купу докорів, але і їх я давно навчився не слухати, намагаючись утримати сяку-таку гармонію у власному існуванні. Вже давно думав, що жінчина гармонія і моя існують у різних площинах; моя — у замкнутості, її — у виконанні засвоєних рухів та дій, які витворюються із неймовірного хаосу мотанини, за яку теоретично я мав би бути вдячний. Моя ж гармонія лежала у зменшенні рухових експресій, у самозануренні у книгах, газетах: отак поступово, рік у рік, ми пригасали, а це і є першою ознакою старіння. Отож наша гармонія, спільність були не в духовному погодженні (те, що цікавило мене, давно не цікавило дружину і навпаки), а більше у звичці й терпимості одне до одного, бо де дітися?

Отак продемонстровано мені здохлу в каструльках їжу, яку я мав в обід пожерти, і я кивнув, погоджуючись вчасно і вправно те вчинити; відтак натяг піджака, далеко не нове пальтечко із зваленим шарфом, стару шапку із зваленою шерстиною і раптом став, ніби вдарений батогом, бо наді мною пролунав сталевий жінчин голос:

— Але ж, Вадиме, ти забув поголитися!

Я аж рота розтулив: ось що значить задивлятися на жінок у блакитному на сніговому тлі; справді, поголитися забув.

Зі своєї кімнати дефілювала намакіяжена дочка, обличчя мала застигле, але вуста розтяглися в іронічну всмішку.

— Наш татко старіють, — проспівала вона, — коли вже забув поголитися. Ну, я пішла.

Я здер із себе пальтечко, шарфа, шапку, а вона, граційно схилившись, взувала чобітки, всовуючи поміж хутро елегантну й тоненьку ніжку.

— Коли за тобою не дивитись, — звучав сталевий голос дружини, — зовсім опустишся.

І вона, мотляючи йодолом найнечупарнішого із нечупарних халата, рушила до дзеркала, біля якого перед цим стовбичила моя дочка.

Я ж раптом жахнувся. І не тому, що забув поголитися, хоча це в моєму становищі викладача річ таки справді недопустима, а тому, що не тільки я бачив у своїй жінці спрощеність і безнадійне поринання в будень, в якому не існувало вже жодних манливих таємниць, але це саме бачила в мені вона, отже, були обоє-рябоє, незважаючи на переконання, що я людина тонкої душі й вишуканих почуттів і що здатний ще зачаруватися блакитною постаттю на сніговому тлі. Це, зрештою, й зіпсувало цілком мені настрій, і я шкрябав щоки у ванні не без роздратування.

Двері до ванни були відчинені, і через дзеркало я міг бачити, як у коридорці вдягає чудову шубку моя дочка, натягає на голову дивоглядного берета, подібного до того, який носили, здається, її прабабусі, і, зрештою, перетворюється в чарівну істоту, які на вулицях збуджують подібних до мене бевзів. Гримнули двері, і те диво з нашої тісної клітки зникло, і я подумав, що ми з дружиною народили в цих стулених стінках не тільки її, а ще й якогось звіра, швидкого й безплотного, котрий так само, як ця дівчина, тут довгими роками виростав, і то для того, щоб поступово з'їдати нас, нашу духовну наповненість, небуденність, пориви, мрії — все те, що давало змогу здобувати силу, щоб бігти по сірих площинах днів, перескакуючи через чорні прірви ночей і поступово розмиваючись у тих днях та ночах г від чого на тілах і душах наших починав виникати спершу тонкий і непомітний, а тоді й виразніший, невидимий накип, а точніше — панцир, котрий все-таки потрібний нам, щоб убгати в сяку-таку форму нашу ж таки порожнечу. Відтак у тій порожнечі й починає народжуватися малий і білий хробачок, якого також спершу не помічаємо, але який є породженням того накипу: неспокійніші із нас починають тривожно кидати туди-сюди оком, щоб знайти в тому панцирі чи накипі вилазку із себе; в снах тоді до нас і приходить видиво самотньої, засипаної снігом хати, в якій нібито чекає щось гарне, захоплююче, яке має образа жінки в блакитному на сніговому тлі.

Коли вдруге одягся, на порозі кімнати постала моя жінка. Обличчя вже покрите макіяжем, отже, пристосоване до пробуття в зовнішньому світі, але тіло ще одягнене в нечупарного халата — одну із видимостей отого накипу чи панцира, який складав світ локальний, зачинений, домашній.

— Будь обережний на вулиці, — сказав сталевий голос. — А то сьогодні якийсь розсіяний. У тебе все гаразд?

— Звісно, — сказав я, намагаючись бадьоро всміхатися. — Просто вночі снилися мариська.

— Це тому, — сказав сталевий голос, — що спиш на лівому боці. Намагайся себе контролювати й спати на правому. Не спізнюєшся?

Кинув очима на годинника: таки спізнювався, якщо трамвай затримається. Вони ж, ці кляті трамваї, ходили тепер вельми нерегулярно.

— Біжу! — сказав і кинувся до дверей.

— А поцілувати мене! — прозвучав сталевий голос. Мотнувся до жінки, торкнувся вустами покритої кремом чи якимсь іншим чортовинням щоки, яка приторно пахла, вуста її були вже напомаджені так само густо й важко, отож цілувати їх не випадало.

— Бувай! — прохрипів я. — Сьогодні повертаюся пізно. Зачини за мною!

Треба було покинути власний дім! Треба було! Адже я по-справжньому в ньому задихався.

3.

Виваливсь із під'їзду, на ходу виймаючи сигарети. В обличчя дихнуло морозяною свіжістю, сніг навколо світив та іскрився, правда, лишень у дворі і на дорозі, що вела до інших будинків, на якій і побачив жінку в блакитному, шосівка ж була вже чорна й мокра. Але і в дворі, й на дорозі вже насліджено, тут і там позастигали якісь постаті: одні стояли, інші йшли, на деяких деревах світилося жовте листя, покрите снігом, — я подався чимдуж під гору на трамвайну зупинку, димлячи цигаркою, і в мені почало поступово наростати щось наче здивування: чому й справді так непокоюся, адже нічого не сталося; ну, якась дурниця привиділася, бо сплю, як казала дружина, на лівому боці; ну, побачив якусь жінку в блакитному, то через те колотитися? І поступово, принаймні доки йшов до зупинки, я почав заспокоюватися, глибоко, на повні груди, дихаючи свіжою повітряною вільгою. Саме тоді й надійшов битком напханий людьми трамвай; я ж мав конче у нього ввійти чи впихнутись, інакше напевне запізнився б на лекцію, тож попер тараном, безцеремонно розштовхуючи, правда з вибаченнями, слабших за себе істот, і не так сів, як убився у трамвай із щільно спресованими тілами. Ззаду на мене наперли інші активні істоти і стисли мене так, що подобав не на людину, а на фанеру, однак був принаймні всередині і спізнення мені не загрожувало. Двері з великою натугою після кількох марних спроб зачинилися, прищепивши якусь стареньку, яка темпераментно заверещала; двері знову розчинилися, і старенька, замість злізти з трамвая, активно почала в нього втовкуватися, сунучи мені під бока сумку, очевидно, з якимсь заліззям, бо одна із залізяк устиснулась мені в бік, як ніж. Саме це примусило й мене поперти на передніх, що й дало можливість дверям зачинитися. Я ж зміг передихнути й кинути поглядом по людях. І раптом отерп: попереду, у вузькому просвіті між спресованих тіл, побачив блакитне сяяння; здається, це була та сама жінка, яку побачив був із балкона. Але роздивитись не зміг, бо стояла до мене спиною. І мені незвідь-чому стало тепло й ніжно на душі, і я напружено стояв, терпляче чекаючи, поки обернеться й покаже обличчя; невідь-чому здавалося, що те обличчя має бути таке, яке мені уявлялося, і то не тільки тому, що чоловіки в цьому плані безнадійні бевзі, а тому, що мав переконання, що це конечна річ: обличчя незнайомки, що иливало уві сні, й обличчя жінки в блакитному мають бути тотожні. Не міг наблизитися до того блакитного розливу ближче: зрештою, на чому трималося моє переконання? Чи ж одна вдягається в блакитне? Але кожен із нас, смертних, по-своєму сентиментальна кваша, через те, хоча й стояв сплюснутий зусібіч у фанеру, не мігши ані поворухнутися, ані зрушити з місця (мене затисли в середину вагона, а рух вирував біля дверей), в моїй дурній голові почала плестися якась романтична маячня із передчуттям особливої любовної пригоди, з музикою й поетичними сплесками почуттів.

Я так замріявся, що перестав дивитись у бік об'єкта свого зацікавлення, а тим часом блакитна пляма з очей пропала — очевидно, жінка на черговій зупинці зійшла і її місце замістило щось брунатне, широке й кутасте, ніби ящик, але той ящик мав нормальну голову, правда, схожу на м'яча. Отож обличчя жінки в блакитному так і не побачив — вдруге розчинилась у просторі, а що не був ще так дуже нею заворожений, то подумки побажав їй щасливого блукання у просторі нашого міста і перемкнув власні думки на речі конкретніші й нагальніші, тобто на тему лекції, яку мав невдовзі прочитати.

(Продовження на наступній сторінці)