Він пішов до неї ближче і ще одну дивну річ помітив: хоч усе (й усі) навколо було мокрим, але бабця, котра стояла поверх калюжі, залишалася цілковито сухою, навіть полотнинка, яка прикривала її кошика. А ще він помітив, що, хоч наближався до бабці, вона почала раптом меншати й меншати, і доки дійшов до калюжі, зовсім змаліла, та й не тільки: тіло її почало ніби сплющуватися, зливатися й мінятися у формі. А коли зовсім близько підійшов, то побачив студент Кощук, що то зовсім не бабця, а сидить перемащена в багнюці величезна жаба-ропуха й дивиться на нього, ворушачи мішечками щік. Кошук злякано відступив, і якийсь несвітський жах почав охоплювати його.
— Ні, — сказав він пошепки. — Ні! Що це воно таке? У цей мент жаба стрибнула. Розпластала в льоті
сильне й моторне тіло й полетіла, ніби птах, просто йому в обличчя. Він захистився руками, хоч добре знав, що це його не врятує. Тоді закричав. Закричав так, як той, що волає в пустелі.
ОПОВІДКА ШОСТА
ПОДАРУНОК ДЛЯ ЦЬОЦІ
АКТ ШІСТДЕСЯТ СЬОМОГО РОКУ
І
Нарешті дощ перестав мочити нещасну землю, і вона мала змогу зітхнути, розпрямити кісточки й зирнути в небо, яке помалу почало проявлятися принаймні своїми блакитними вирвами, що довго свого світла не тримали, як людина, котра тільки-но прокинулася, а в її голові блукають іще лахматі сни; очі відкрила, але повік утримати ще сили не мала. Вулиця була залита водою, бо земля набубнявіла так, що вже не мала куди її ковтати — ото по такій вулиці брів високий, худий, із розчухраним чубом чоловічина, в якого очі були барви отого ще не проспаного неба. Завернув у хвіртку, що намертво вгрузла в болото, і пройшов по липкій стежці, вряди-годи поков-зуючись. Біля хати, як дубчак з обрізаною кроною, стояв літній чоловік і незмигно дивився на гостя.
— Дають муку, Сашка, — хрипко сказав прийшлий. — Тобі не тра? А де цьоця?
— В ббльниці, — дядько прийняв небожа не вельми ласкаво.
Чоловічина, а звали його Андрій, бевкнувся на цілком мокру лавку і чвиркнув під ноги, а може, це та лавка чвиркнула з-під нього водою. Вийшла дядькова невістка й метнула на город сивастим віялом змилків. Кілька зміїстих головатих струмів сповзло з городу на подвір'я, а біля заболочених Андрієвих чобіт спинилися, ніби злякалися.
— Устроївся на роботу, — сказав Андрій. — Грущи-ком у "Темпі". Тож кажу: дають муку...
— І ти можеш узять? — дядько нарешті зацікавився.
— По блату, канєшно, — сказав Андрій.
Дядько на те не відповів, тільки стояв нерушно й байдужно дивився. Знову вийшла невістка і вдруге плеснула хвилею змилків. Тільки тепер сказала:
— Здоров!
Андрій звів на неї сиві, майже мертві очі.
— Ти там, Валь, нічо не сообразиш? — плеснув біля горла.
— А чо' б це я тобі сображала, — байдуже прорекла невістка.
— За муку, що вам візьму.
— Щось не дуже мені віриться в ту муку, — сказав дядько.
~ А мо' й достане, — сказала невістка. — Зайди!
Вайлувато встав, і дядько міг помітити: на задниці в Андрія — мокра пляма. Перетягнув через порога в'яле тіло і став.
— А цьоця де? — спитав, промацуючи очками речі й кутки.
— В больниці, — сказала невістка. — Щось із печінкою.
Андрій кляцнув язиком.
— Да-м, — сказав. — І водкі не п'є, і печінка больна! Вино було червоне, аж чорне. Зуби вдарилися об
склянку, і та з маху спорожніла — тяглися стінками мутнуваті патьоки осаду. Очевидно, на дворі подув вітер, бо Андрій побачив, як за розчиненим вікном затріпотіло дубове листя, вітер надув фіранки, ніби вітрила.
— То вам тра мука, чи нє? — спитав Андрій. — По руб двадцять три.
— Дай йому руб двадцять три, — сказав з двору дядько, який ані подумав зрухнутися з місця.
— У мене троячка.
— Давай троячку, — запоспішно сказав Андрій. —Здачу принесу.
— Сумніваюсь, — сказав з двору дядько. Андрій різко повернувся у той бік.
— Не довіряєте мені, дядьку? — сказав гостро. —Чо' це мені не довіряєте? Цьоця всігда довіря, бо цьоця — чіловєк! Цьоця всігда каже: на, Андрей, рубля, то хіба коли не оддав? Давайте до трояки ще руб двадцять три, і я того!
— Що того? — байдужно спитав дядько.
— Торта куплю і занесу цьоці в больницю. Чи думаєте, не занесу?
— Ну, це як сказать? — спокійно озвався дядько. — Думаю, не занесеш.
— Хочете, закладемся! На три рубля!
І тільки тепер в дядька в очах спалахнув живий вогник.
— А чо ж, — рівно мовив. — На три рубля закластися можна. — Тіки, коли не оддаси, у двір мій не показуйся, пойняв?
2.
Вони пили самогон у Андрієвій захаращеній кімнаті, закусюючи солоними позаминулорічного засолу огірками, які вже й розповзались у пальцях, і вели балачку, хоч хтось збоку міг би сказати, що то не балачка, а система якихось не розділених на слова вигуків. Андрій при цьому впирався очима у запльовану підлогу. Здивувався, як це могло статися: сидів рівно, і приятель сидів рівно. Отже, мала бути видна стіна, ну, стеля чи куток, але видна була підлога, тобто захаркані, затупцяні брудними ногами дошки (аж стільки часу не вгавав дощ, та й знов, здається, почався), смужки бруду поміж них і розтоптані, а деякі й цілі, недопалки.
— Брось, Андрей, ето дело, — сказав приятель. —По-моєму, не обіжайся, ти дурак! На кой хрен тобі здався той торт! Пропйом троячку — і всьо тут дєло!..
— Нє! — гордо сказав Андрій, змотуючи, як кінь, головою. — Це так кажеш, бо думаєш, що я без само-люб'я. Думаєш, Андрей — шмата, ще й обгепана. Так от, знай: торта я цьоці куплю і принесу, і той старий скупердяга мені три рубля в лапу покладе. Бо я, Вась, може, й люблю бухнуть, але я, Вась, гордий. Мене, Вась, обіжать чи брать на пушку ніззя, бо я, Вась, обідчевий...
Він сів рівніше, цього разу перед очима загойдалася стеля, точніше, лампочка, яка ніби подовжувала щохвилини дрота, ніби хотіла дотягтися йому до голови. Андрій стукнув кулаком по столі. Лампочка здригнулася й закліпала.
— Цьоця, Вась, у мене чіловєк! — сказав Андрій лампочці. — Попросиш вина — на, Андрей, вина! Попросиш борщу — сядь, Андрей, лопай! Я, Вась, торта цьоці куплю. А знаєш чому? Бо я, може, й бухарик, але чесний, Вась. Чесний, а ще більше гордий, — він схопив зажма піджачка й поторсав.
— А піджачок, хе-хе, — сказав Вася, — у тебе хреновий... Не єрепенсь, Андрей, давай троячку пропйом, і вся тут каклєта. Не все ж мені тебе угощать.
— Не пунімаєш, — гірко сказав Андрій. — Не пуні-маєш моєї гордості. А я тобі серіозно гавару, дурна твоя башка!
Очі його знову бачили тільки підлогу, яка стояла навкосину. Забажай — і піде по ній, як по хіднику, а може, забреде й на стелю. А що?
— Чорт з тобой! — проголосив, подумавши, приятель. — Знаю, що як упрешся, тебе й трахтором не здвинуть. Уважаю твою чесность і гордость, бо сам такий! І я, як ти, стакана не одсуну, але щоб украсти що — це вже звіни! Но коли казать ще чесніше, то випить тоже хочеться. Отож гавару тобі: брось той всраний торт, і лучче давай вип'єм.
Але до Андрія ті слова не дійшли. Бо Андрій і справді був упертюх. А коли вже впирався, то "трахтором" його й справді було не здвигнуть. А коли вже щось вирішував, то робив тільки так.
— А чому? — сказав він Басі. — Тому, що я гордий і чесний! Да!
3.
І вони пішли вулицею, яка невідь-чому розгойдувалась у них під ногами, а вгорі зникли світлі пройми, ніби хтось те небо залатав, а раз залатав, то з нього помрижило, посипалося щось дрібне й вельми розпорошене, але це не заважало їм іти. Хіба що той землетрус під ногами! Отож гойдалися стіни будинків, гойдалася вулиця, гойдалися мокрі, аж лишайником вкриті, паркани. А Андрій із Васею йшли, обійнявшись: Вася в такт цього танцю помахував вільною рукою, а Андрій — рукою із тортом. Траплялися й перехожі, що озиралися на них, але яке їм до них діло, адже мирно собі йшли, і мета їхня була визначена — в больницю, до цьоці, хоча хтось би тверезіший за них міг би сказати і їм у цьому зарошеному світові, що больниця, в якій лежала із хворою печінкою Андрієва сердобільна цьоця, зовсім не в тому боці, а може, і в зворотному. Але Андрій з Васею знали іншу істину: коли вони спроможні йти, значить напряма взяли правильного, а ще ні разу не бувало щоб вони, взявши напряма, кудись та й не прийшли. Отож вони впевнено звернули до завулка, намагаючись заспівати якусь чи серенаду, чи баркароллу. Але Андрій раптом відсторонився від приятеля й став. Стояв, витріщивши очі, бо йому здалося, що потрапив у інший світ, казковий, чи що! А річ у тім, що дерева стояли коронами на землі, потім ті корони перетворювались у стовбури, а стовбури — знову в корони. І довкола все густо поросло рівною, молоденькою, ніби з пластмаси зробленою, травичкою. А ще серед цієї травички була вроблена бетоном обкладена сажавка, в якій — синя-синя, як мідний купорос, вода. А ще на тій воді, еге ж, просто на воді стояла маленька бабуся у білій, а може й не білій, одежі, мала кругле личко й радісно всміхалася.
— Баба Пуця! — прошепотів із захватом Андрій. — Слиш, Вась, куди це ми попали з тобою?
— Ти що, Андрей, очумів? В Дев'ятий Безназванний переулок!
— А я думав, що це рай, — сказав розчаровано Андрій. — А бабу Пуцю, Вась, бачиш?
~ Яку ще таку бабу? — спитав Вася. — Нікакой баби, і хай вони котяться, ті баби! Баби — то біда для нормального чіловєка!
І справді, Вася жодної баби Пуці не бачив. Не бачив ані травички, ані бетонного ставка, а бачив болото, побите рядом більших і менших калюж, а вряди-годи з того болота висовувалися чорні, страшні голови, роззявляли пащеки із червоними ротами і чорними зубами й робили вигляд, ніби регочуть. І Вася задумався: через те він, власне, й зупинився, бо коли піде в те болото, між ті голови, то чи не стане однією із них, тобто чи не перетвориться в отакого болотяного чоловіка, а цього, відверто кажучи, йому ще не хотілося. З другого боку, він ще мав кебету зрозуміти, що це могло ввижатися йому від отого чортового самогону, адже самогон він купував-таки у баби Пуці, що ото мерещиться зараз його приятелю.
— Хе-хе! — сказав Вася. — Кажиця, самогончику ми з тобою випили паршивого. Нє, я більше в тої чортової баби нікада самогону не куплятиму, хай вона западеться!
І він рішуче вишмаркнувся, тим більше, що голови все ще вихоплювалися безгучно з калюж, розтуляли пащеки й ніби реготалися з нього.
І тут почувся кволий і розгублений Андріїв голос:
— А де ж больниця, Вась? По-моєму, ми йшли не сюди, а в больницю до цьоці?
— Єрунда! — сказав Вася. — Кудись прийдем, а больниця — не больниця, какоє ето імєєт значеніє, Андрей?
— А мо', больниця прямо? — невпевнено спитав Андрій.
— Канєшно, прямо! — впевнено сказав Вася. — Пашлі!
І вони пішли. Андрієві здавалось, що ступає заболоченими, піврозваленими кирзяками по ніжній, викоханій, ніби пластмасовій, травичці, а Васі здавалося щось інше: ніби щось його за ноги хапало, а що, й без того ясно — втонулі в калюжах люди чи чорти, що ото й досі вигулькували тут і там. А баба Пуця (це бачив тільки Андрій) і досі стояла в озерці, прямо на синій воді й манила його пальчиком, отож виходило, що не сам він ішов, а був манений тим пальчиком.
— Слиш, — сказав він. — А баба чіловєк чи не чіловєк?
— Враг чіловєка! — сказав Вася, який давно бридився жінками. — Тож удівляюся: чо' тобі замандюрилося нести тій бабі торта?
— Не бабі, а цьоці, — поправив Андрій. — І я тобі, по-моєму, як розумному, поясняв. Чи не поясняв?
— Та поясняв, — сказав Вася нетерпляче чухмарячи круглу лисинку на тім'ї. — Поясняв, але лучче б ми ті дєньгі пропили. Бо баба, воно нікада до добра не приведе, хоча вона й цьоця. Тоїсть, хочу сказать, що цьоця — все'дно баба, а баба — то враг чіловєка. Правильно?
— Не правильно, — урочисто сказав Андрій. — Бо коли б я цьоці торта не доніс, я б себе уважать перестав. І дядько в мене заклад виграв би, а це, Вась, ущимляє мою гордость.
— А по-моєму, Андрей, ти просто дурний, — сказав Вася й вирвав ногу з якоїсь розкаряченої лапи, що цупко за неї вхопилася.
— Не дурний, а чесний і гордий, — сказав Андрій. —І не мішай мені йти до цьоці в ббльницю. Бо покину тебе й піду сам. Чи, мо', думаєш, я п'яний?
— В дим, — сказав Василь. — Бо, по-моєму, та чортова баба замість самогонки дала нам дурману.
— Це ти про бабу Пуцю? — спитав Андрій, бо та й досі ще не зникла з його визору і все ще манила його пальчиком.
— Таж про яку халєру? — сердито сказав Вася.
А небо вже забуло, що вирішило розпогодитися, і спустилося ледве не до голів Андрія і Васі, а може, й спустилося, бо обоє відчували ту хмару, але не так на голові, як у голові. А може, це народжувалися сутінки. Андрієві здавалося, що із тієї ніжної травички, по якій ступали його заболочені кирзяки, починають витинатися маки, впереміш із матіолами, — квіти поволі розправляли пелюстки. Васі ж здавалося, що оті голови в калюжах повтомлювалися сміятися з них, отож висунулися ще раз, приклали брудні, аж чорні руки до ротів, позіхнули влад, набрали повітря, аж віддулися щоки, й поринули у свою любу тьму; відтак завулок став ніби звичайнішим, але Вася чув, що повітря наповнене невидимими істотами, які дихають йому в потилицю і в лице, а одна запустила за пазуху холодну руку і вилапує там його серце. Щось змінилося й для Андрія, бо баба Пуця, яка йому може ввижалася, а може й ні, вийшла із озерця й подибала чистенькими капчиками по зеленій пластмасовій травичці в їхній бік.
— Що це воно дєлаїця? — спитав тривожно Андрій.
— Нічо не дєлаїця, — героїчно сказав Вася. — Йдемо до твоєї чортової цьоці, хай би вона сказилася!
— Ти обіжаєш мою цьоцю, — ображено протяг Андрій. — А вона хароша!
— Баби хароші не бувають, — сказав Вася. — По-моєму, нам тра піти одсюдова, в якусь нечисту місцину попали.
— А мені кажеця, — мрійно сказав Андрій, — що я й не п'яний. Так добре на душі...
4.
І тут вони обоє потрапили в коротку безпам'ять, може, це так подиригувала ними баба Пуця, що її бачив Андрій, або ж ті чорти, що їх бачив у болоті Вася, а може, отой дурман, що його напилися з волі тієї ж баби Пуці, але так сталося. Коли ж отямилися, то виявилося, що готувалися, бозна-чому, змагатися, хто далі стрибне, власне, чи перестрибнуть вони поставленого на певній віддалі торта. Вони ніби про це домовилися тоді, коли пробували у безпам'яті, але як саме й чому, жоден не пам'ятав, бо коли отямилися, то Вася почув, що Андрій йому каже:
— Цибай, зараза! Бо ти випив, як і я. І я тебе знаю: не слабак ти, а придуруїся!
Отож Вася відступив кілька кроків назад, зміряв оком відстань і побіг кривим зиґзаґом. Цибнув — і шматки болота посипалися на Андрія. Впав по той бік торта й затрусився від реготу, хоч руки його плеснули в калюжу і весь обіллявся чорною нужею, відтак з обличчя став чорненький.
— Да, я ще того! — сказав, сідаючи в калюжу. —Носа, можна сказать, тобі втер. Але другий раз ти мене цибать не принуждай. Другий раз я цього тортика розшльопаю. Гони!
Андрій готувався до стрибка. Виміряв відстань, а бігти йому доводилося по рівненькій і зеленій пластмасовій травичці, отож, коли стрибнув, клапті багна не полетіли з його ніг, а травичку трохи кирзяками розворушив. І йому здалося, що він летить, як птах, що цей політ триватиме бозна-як довго, і вітер тріпав його піджачком, власне розлетілими полами, і летів він, блаженно усміхаючись, бо коли в такому чудовому польоті, то вже напевне ніколи торта не розшльопає, а впаде десь у тридев'ятому царстві і тридев'ятому государстві; і побачив світ з висоти пташиного польоту, а він був чудовий, а ще побачив маленьку бабусю, що задерла до нього голову і щасливо сміялася, помахуючи ручкою, як тоді, коли прощаються з осінніми відлітними птахами.
— Уніманіє, аз! — крикнула баба Пуця, а може, Вася, а може, й сам Андрій.
І на те чудове слово, якась незрима сила зупинила його в льоті чи зірвала й жбурнула донизу, і він почав падати, як падає літачок, неправильно зроблений із листка паперу, — носом униз. Отож і летів він носом униз, а чомусь упав не носом, а таки задом, і точнісінько на торта, який розкішно розлігся був у зелененькій, ніби пластмасовій, травичці. І шматки торта розлетілися точнісінько так само, як розліталося багно з-під Васиних чобіт, а той сидів по-турецькому в калюжі і, ніби велетенська жаба, кумкав і сюрлюкав, а може, це був такий спосіб у нього реготатися.
— Ха-ха! Андрей! Ха-ха! — Вася трусив головою, бо та голова була набита дурманом, чи хмарою, чи дощем, що став, здається, більший, бо лисинка його цілком змокріла. — Ха-ха! Ха!
Андрій став навкарачки: на землі лежав розплеснутий торт, тісто повилазило й випливло в болото. Так, так, в болото, а не на зелену травичку, бо на той мент Андрій протверезів. І не було ніякого попереду озерця, і не було ніякої баби Пуці, а тільки Вася, чорний, заболочений, який сидів по-турецькому в калюжі і квоктав тепер, як квочка, а ще завулок, заболочений, як Вася, по вуха, а ще він сам, заболочений не менше.
— По-моєму, — сказав тривожно Андрій, — ми з тобою й справді дурману напилися.
— А я що казав? — долаючи спазми реготу, сказав Вася.
— І це вже торту хана? — печально спитав Андрій.
— Хана! — сказав, не можучи припинити сміху, Вася.
— А як же з цьоцьою?
— А як собі хочеш! — витис із себе між приступами реготу Вася. І тут Андрій побачив величезного, величиною з корову, рудого собацюру, той ішов до нього й приязно виляв хвостом. Мав мудрі, великі очі й дивився розумно, як людина.
— Пуцю, Пуцю! — покликав Андрій.
Собака підійшов. І тоді Андрій побачив, що це не пес, а псиця, тобто не "він", "вона"; отож псиця підійшла й подивилася великими розумними людськими очима.
Андрій зачерпнув рукою розчавленого торта й подав псиці:
— На, хай ти згориш! — сказав він. — Бо я таки чорті-шо! Торта цього не приніс, дядькові заклада програв, а в голові в мене — дурман.
Псиця облизала його пальці.
— Хароша хавка! — сказала. — Дай ще!
Вася вже не сміявся. Але продовжував сидіти в калюжі по-турецькому і, ніби жаба, бальбушився на Андрія і псицю.
— Що це ти робиш? — спитав він.
— А-а, — розчаровано сказав Андрій. — Хіба не все-дно?
І він знову дав псиці розгепаного торта. Собака задоволено, аж пожадливо лизала.
— Спасибочки, — сказала псиця, коли ковтнула останнього шматка. — Дай іще!
— їж, щоб ти вдавилася! — сказав Андрій і печально почав похитуватися, з тугою дивлячись на окоєм, де стало трохи світліше, ніби небо готувалося розірвати хмариння вдруге. Здається, на те й заходило.
5.
І тут і Андрій, і Вася почали бачити не по-різному, а однаково, тобто обоє уздріли чортів, які вилізли з найбільшої калюжі серед вулиці і почали на очах рости, перетворившись у рослявих гарних хлопців, напрочуд однаких, чорних, з лискучими, порослими рідкою щетиною тілами, з великими щелепами й низькими лобами, хоча від того вони не переставали бути гарними. Над лобами в них виростали ріжки, очі були небесно-сині, а ступали вони влад, ніби були добре вимуштрувані солдати, тобто одночасно виставляли ноги й одночасно змахували руками. Мали великі, сліпуче білі зуби, вишкірювали їх оптимістично, як герої в американських фільмах, але через рівні проміжки часу гасили усмішки. Ноги закінчувалися ратичками, і тільки ці ратички були в болоті, загалом же тіла їхні вилощено-вимиті. Ратиці м'яко ставали в болото, а коли дорогою траплявся жмут трави, вона відразу вигоряла, а пообіч чортів на деревах скручувалося листя, чорніло й осипалося попелом. Чорти ж при цьому карбували крока, ніби на параді, а їхні голубі погляди світилися любов'ю й мужністю.
— Ти бач, Андрей, — озвався із своєї калюжі Вася.
— По-моєму, це чорти! Чи, мо', бачиш що інше?
— Та нє! Чорти! — зітхнув Андрій, він і досі не переставав жаліти за розгепаним тортом, адже тепер уже їм нікуди було йти. — Ходіть, хлопці, сюди!
Чорти стали, ніби врубалися в болото. Тоді Андрій важко звівся, підійшов ближче й почав їх пильно обзирати.
— Ти їх торкни, — порадив Вася з калюжі. — Бо, може, це наваждєніє!
Андрій торкнув одного під бороду.
— Пуцю, пуцю! — сказав.
— Я тебе як пуцьну, п'янице проклятий, то й зубів не збереш! — розлягся тверезий і грубий, але хто-зна чи чоловічий, чи жіночий голос.
— Ну-ну! Пуцю, пуцю! — Андрій знову залоскотав чорта під підборіддям.
Важкий удар відкинув його до паркану. Вдарився спиною, аж тріснула прогнила дошка.
Псиця вилизувала помнуту коробку з-під торта. В неї також виросли на голові роги, а коли повернулася до Андрія — засміялася цілим ротом. Тоді повільно, вихилясом підійшла майже впритул до Андрія і раптом міцно поцілувала його в губи.
— Пішла вон! — загорлав той на псицю, яка миттю від нього відскочила. Відтак зареготала по-демонському і пошкутильгала на трьох геть.
— А щоб ви всі поздихали! — з серцем сказав Андрій і пошукав очима приятеля, який мав сидіти по-турецькому в калюжі. Але з тим почало чинитися чудне. Лице Васине почервоніло, а найбільше — його кругла лисинка, що палала, ніби сонечко, очі вибалушилися, а сам він повільно опускався в калюжу. Але не кричав, мав намертво зціплені зуби, і тільки очі відбивали його відчай.
— Да, Вась! — скрушно сказав Андрій, похитуючи тілом. — Дурману ми понапивалися добрячого. Перекажеш привєт, Вась, мому покойному дєдушкі!
На це слово Вася ніби провалився в землю, а за мить з калюжі висунулася чорна, обліплена багном голова, роззявила червоного рота і зробила вигляд, ніби регоче.
— Да! — сказав Андрій, знову позирнувши на захід, де помічалося, як він подумав, щось на краще. І його
серце щасливо йокнуло, бо побачив там голубу смужку. Навіть більше, побачив захід сонця, воно вже майже сховалося за окоемом, але ота смужка із синім тлом була залита вогнем. І того вогню було так багато, що він дійшов і до втомленої Андрієвої душі і налився в неї, як вільжиста благодать, і освіжив його мозок, і розбудив його серце в грудях, і вимів звідтіля сум його, бо та несподівана блакитна смужка на заході також перейшла йому в душу й на мить обігріла її. Андрій узявся руками за голову, і його охопив раптом жаль. Чув їдкі перекоти, хлюпало на нього хвилями запаху матіол — це була ще одна ознака, що наставав вечір, а від хат, наче червоні очі, дивилися маки.
Він заплющив очі, слухаючи, як приходить до нього тиша, а коли знову глянув, побачив на заході чисто-блакитну смужку. Палала жовто-синім вогнем, і він відчув раптом якесь невідоме хвилювання. Дивився довго й важко. Тоді звівся, сплюнув, засунув заболочені руки в кишені, кинув байдужим поглядом на калюжу, в якій пропав його друг Вася, там на краю її сиділа жаба, але йому було цілком до неї байдуже, й поплентався через завулок до вулиці. Його велика постать коливалася сірою тінню, а він ішов й ішов, опустивши голову й заплітаючи ногами.
— Так воно й случилось, цьоць, — сказав уголос. —Все це ті кляті чорти. І той Васька — чорт, і та псиця! А я цьоць, нє?..
1965-1967 р. Опрацювання 1994 року.