— Поки потребуватимеш мене, — відказав Неємія, показавши чорні зуби в дивному оскалі. — Поки бажатимеш, щоб вів тебе ніхто інший, як я.
Онисим стрепенувся на сидінні і звів голову.
— З ким це говориш, ваша милосте? — спитав.
— А не бачиш?
— Що можна побачити в таку хурделицю, очі заліплює! Чи не лиха сила це з нами грається?
— Бійся Бога, — сказав я обурено. — І не згадуй під такий непевний час нечистої сили.
Розділ XXII
Отож дивними судьбами Божими ми зблудили до якогось сільця, там не зупинялися, а тільки попитали дорогу до монастиря Воскресіння із мертвих Ісус Христового. В монастир добилися вже вночі, там чесний ігумен Аліпій Федорович прийняв нас удячно й прихильно, ми змогли нарешті спочити духом і тілом: відігрітися, бо в келіях було напалено добре, а що приїхали ми вже в темряві, то, повечерявши пісно, завалилися спати; я ніби в чорну яму провалився і, хоч, загалом, схильний до видінь, не мав снів жодних, а коли випірнув із тієї ями, був уже день, голова мені паморочилася зі сну, а коли розклепив повіки, то побачив, що в келії сидить Аліпій Федорович і співчутливо на мене дивиться.
— Проспав ти, брате милий, ніч і майже цілий день. Дуже, видно, наморився, блукаючи в метелиці.
Вислухав спокійно мою розповідь, куди й для чого мандруємо, похитав співчутливо головою і сказав:
— Благочестива твоя дорога, хай тебе боронить Господь. Але даремно силу витрачаєш, бо незаконно до нашого стольного міста не дійдеш, не можна дійти.
Він помовчав, ніби обдумував ситуацію, в яку ми потрапили, а тоді приязно поклав мені на плече руку.
— Але справа не безнадійна, все зможеш учинити, що замислив, тільки треба діяти законно і як годиться. Підеш до місцевого воєводи — його палати неподалік звідсіль. Чоловік то в літах, поважний і богомільний, а звати його Петро Ігнатович. Ознаймуй йому про себе і попроси листа до царя нашого — без такого листа нікуди не дійдеш. Тільки, собі на нещастя, тулятимешся туди й сюди, як досі тулявся, бо ти по колу йшов, а не по прямій дорозі. А без волі царевої й копійки в нашому краї не збереш, бо за всіма грошовими зборами у нас суворо стежать, коли ж ослухаєшся, то тільки біди собі напитаєш.
— Навіть коли йду за волею Божою? — спитав смиренно я.
— Воля Божа твориться через волю царя, — сказав поважно ігумен. — А від царя йде до його воєвод, інакшого шляху волі Божої в нас немає. Через це ми й звемо себе рабами воєвод наших і царя нашого, бо чин наш у світі таки рабський, коли не хочемо зажити страшної кари. Бог нас і карає через воєвод та царя, але ти не печалься, навчу тебе, як треба чинити, все просто. Прийдеш до воєводи, впади йому в ноги, назвися рабом його і скажи, що твоє найбільше пожадання — стати рабом царя, саме заради цього великого щастя й пустився ти, скажеш, в дорогу. Тоді, обіцяю, дорога перед тобою відкриється, бо тепер вона запечатана, сам міг переконатися.
Трохи страшно мені було слухати ці слова, бо так я начебто мав відректися і від землі рідної, і від свого Храму, адже не підлягали ми царству Драконовому, чому ж тоді рабом його називатися?
Я сказав це Аліпію Федоровичу, і його обличчя раптом стало із доброго й привітного строге й непроникне.
— Дивно, що не розумієш таких простих речей, — сказав він. — Немає іншої правої віри від православної і немає іншого православного царя, тільки наш. Отже, всі православні мусять рабами нашого царя назватися, коли хочуть милість Божу в себе приймати, а хто неправославний, таким має стати, щоб у геєну не потрапити, а в рай по житті. Бо сам знаєш: тільки ті, що з правої руки, підуть у царство небесне, а всі із лівої — в пекло. Отже, Божа права рука — це цар наш, і всі, хто не назвуться рабами його, мусять стати на лівому боці, бо достойні смерті й мук. Гординя заговорила в тобі, а гординя — гріх страшний.
Говорив начебто просто й зрозуміло, правильно, але щось у мені заперечувало те. Я придивився до ігумена пильніше і раптом здригнувся: коли забрати з лиця Аліпія Федоровича густу бороду і зменшити зморшки чи зовсім прибрати їх — сидів переді мною Неємія.
— А чи зможу повернутися тоді додому? — спитав трохи занепокоєно.
Усе в волі царській, а значить — у Божій, — сказав Аліпій Федорович, — не нам те вгадувати. Захоче його величність, залишить біля себе чи в царстві своєму, а захоче, пошле, щоб відбудував ти свого храма Пресвятої Богородиці у славу її та його. Але хай тоді й ти, і братія твоя по обителі назветеся його рабами і служити йому вірою й правдою дасте обітницю — так віддасте за милість його і за його поміч. Пообіцяй міцно те воєводі, і він не тільки дасть тобі листа до царя нашого, але й пошле з тобою охорону й супровід, щоб не траплялося більше у вашій путі лихих пригод.
— Чи ж тільки такий шлях до царя? — спитав я задумливо.
— Іншого нема, — мовив Аліпій Федорович, — і тільки такий, бо тільки такий праведний, служитимеш-бо у славу Божу, а це значить для царя. Бо коли б ти не захотів служити цареві, навіщо йому тратитися на якогось нечестивого храма?
— Дозволь подумати, — перевів я дихання. — Чи тобі маю дати відповідь, чи воєводі?
— Думай, — відповів спокійно ігумен. — Хочеш, поживи в нашій любові, відпочинь і скріпися духом — тебе тут всі за брата матимуть. А відповідь давай не мені, я людина мала і грішна, як і ти.
Він звівся і поблагословив мене, я те благословення прийняв. Тоді Аліпій Федорович рушив із келії, але біля дверей спинився і наймирнішим тоном повів:
— І ще одне не забудь сказати воєводі. Що ти згоден поклястися на святому Євангелії на вічне підданство цареві, і хай запишуть твою клятву на папері. Отоді тобі всі дороги відчиняться, як і ласка Божа, а через неї й царська, і послушання своє виконаєш. Мир тобі, брате!
І він перехрестився, але не так, як хрестимося ми.
Розділ XXIII
Ця розмова струснула цілим моїм єством, і я покликав Онисима, щоб з ним порадитися, і це вперше з ним радився, як рівний із рівним, бо доти він улягав моїй волі і мав їй коритися, тільки раз, як писалося, збунтувавшись; не беру до уваги його звичне буркання супроти мого наміру й передзавзяття.
Онисим уважно мене вислухав і мовив таке:
— Чи не здається вашій милості, що і тут, як і в тому селі, нас хочуть узяти в полон? Тільки не насильством, як ті сільські розбишаки, а мирно, духовно? Суджу я простим розумом, бо ваша милість — старший мій по обителі, і моє послушання — коритися твоїй волі…
Він замовк, а я похилив голову.
— Кажи далі, — мовив.
— І скажу. Ваша милість і я добре знали, вирушаючи сюди, що звідсіля мало хто повертається. А це тому, що приймали клятву на рабство. Бог не вимагає собі клятв і записів, а тільки той, як оповідають люди, хто воює на душу.
— Але коли візьмемо гроші, й повернемося додому, і відбудуємо Храм, чи не послужимо тим самим Богові?
— Дивні речі кажеш, ваша милосте. Ми й тоді не повернемося, бо наша клятва і запис зроблять нас рабами Драконовими, отже, хоч домівки дістанемося, але навіки залишимося в рабстві його царства.
Здивовано подивився на Онисима — не сподівався від нього такої мудрості.
— Але я думаю не про царство Драконове, а про наш Храм. Хочу, щоб він не впав, а відновився у славу Божу. І хочу вчинити це з допомогою тих, хто про славу Божу дбає, як і ми.
— Е, ваша милосте! Невже й досі не помітив: ми як та жаба, яку надить у свою пащу змій.
— Відповім тобі словами із Книги Псалмів: "Хоч і в землю Дракона ти випхнув був нас, і прикрив був смертельною тінню, чи ж тоді ми забули ім’я Бога нашого і руки свої простягнули до Бога чужого?" Адже вони й ми однаково православні, і Бог у нас один.
— Я так добре, як ваша милість, Біблії не знаю. Але є Бог видимий і справжній. Справжній усередині захований, а зовні він як не знати що, а другий зовні прикрашений, ніби ідол поганський, а всередині в нього трута і змій. Оце, по-моєму, і є Дракон. Урізувати нам треба, ваша милосте, подоли й тікати. Додому тікати, де теж біда і негаразди, але істинний Бог там.
— А коли істинний Бог тут? — спитав обережно я.
Онисим подивився на мене з жалем.
— Хіба не чуєш, ваша милосте, дихання Драконового? Воно ж ускрізь, бо тут Бог чужий! І ми простягаємо руки до Бога чужого, видимого, чи ж не переконався, а не істинного, справжнього. Моє послушання — коритися твоїй волі, але давати клятву на рабство чи ні — це вже у волі моїй. Я ж такої клятви не дам!
— А як же Храм? — вигукнув я з розпачем. — Про Храм ти подумав?
Храм наш не такий ветхий, як здається, — сказав спокійно Онисим. — І не думай, що тільки ти про нього дбаєш, а не береже його сама Богородиця. Минуть розрухи, і ми зберемо на нього ялмужну вдома. Не відаю, чого це вроїлося вашій милості, що через два роки він впаде. Тут нам треба на Божу поміч уповати.
— А голос святої матінки Богородиці? — спитав я так само із відчаєм. — Чи ж і його неважити маємо, адже з її волі ми тут?
— З чиєї ми тут волі — незвісно, — похмуро сказав Онисим. — Пригадай Патерик Києво-Печерський і Ісакія, якому явився Христос. Чи ж то був Христос?
Мороз перебіг мені шкірою від його слів, дивну силу й правду вони в собі мали. Зрештою, давно вже сам так думав і сам сумнівався, і про це немало сказано на цих сторінках, але думав, що саме в цьому сумніві і є підступ диявола. Бо коли б повірив, що мене в царство Дракона послала сила нечиста, то де тоді Божа оборона святому чинові, на який вибрався? Так я й сказав Онисимові. Зрештою, нічого дивуватися, що він говорить так проникливо, адже і він не є темний, а навчався в київських школах, як і я, і хоч принижував своє знання Святого Письма, але його таки мав, може, не менше від мого. Тільки літами й саном ми різнилися.
— Думаю, так, — сказав Онисим, — а ваша милість хай сам вирішує: до добра мислю чи нікчемно. Нечистий не раз веде людину, через що одне з імен його — Блуд, а Блуд — саме той, котрий водить по кривих дорогах і сплутує їх людині. Бог же в цьому світі-пургаторіумі людину спитує, отже, не веде її, а дає змогу йти самому і самому вибирати: чи рушати на шлях широкий, що до пекла веде, чи на вузький — до праведності і звільнення.
Всі ці істини я знав, були вони абеткові. Але зараз, у нашій ситуації, вони набирали глибшого сенсу.
— А коли людина не зможе розібрати, де шлях широкий, а де вузький? — вивідчо спитав я.
— Значить, вона рушила на шлях широкий, — твердо повів Онисим.
Цієї розмови було б досить, щоб переконатися: правду мовить мій послушник; може, з доброї голови мені було б, старшому, молодшого послухатися і прийняти його правду, тобто мали б ми негайно повернутися додому, і я, може б, так і вчинив, коли б не ще один сон, який приснився мені цієї ночі і який я прийняв за віщий.
А приснився мені наш Храм. Він виплив із білої пустелі, старий і подірявлений, і я побачив, що його тягнуть пустелею запряжені в шлеї ігумен наш Іларіон Денисович і вся братія наша, жива і мертва, а перший був упряжений диякон Неємія. Вони спинилися, втерли піт і німо показали мені рукою, щоб я у Храм зайшов. Я зайшов, був він усередині порожній, без образів, без іконостасу й престолу, без жодних прикрас — самі дошки. Крізь великі щілини сумно квилив і забивав снігом вітер, при тому під поривами вітру Храм рипів і хитався, загрожуючи щохвилини завалитися. Підлоги в ньому не було, а тільки снігова долівка, а там, де колись стояв образ Пречистої, наче замерзла ковбаня, — коло криги. І в тому колі стояло золочене крісло, в якому сидів сивий старець, здається, той-таки, із Слуцького монастиря, котрий колись так само, як і я, подався у царство Драконове, але з нього повернувся. І той старець мені сказав:
— Не поспішай слухатися дочасних порад. Іди шляхом, на який тебе послано, істина тобі відкриється. Бо інакше будеш, як той, хто зірвав синього листка.
Я не знав нічого про синього листка, і він оповів мені притчу, яку я тут і записую.
ПРИТЧА ПРО СИНЬОГО ЛИСТКА
В одному з монастирів був сад, що його святі отці доглядали. І сад той був плодоносний, давав добрий пожиток монастиреві. І от якось на одному дереві виріс синій листок. Подивувалися святі отці, порадилися і вирішили: хай ніхто того листка не зриває. І ріс той синій листок непорушений. Коли ж опало листя, ченці із здивуванням помітили, що синій листок не опав. Знову вони порадилися і вдруге постановили: не чіпати листка. Але один, наймолодший із них, не послухав ради старших і листка зірвав. Тоді поселився в ньому дух гордині й неспокою, почав він зневажати братію, ставив себе розумнішим за інших, а потім покинув монастир, і погнало його по землі. І де б він не з’являвся, скрізь вивищував себе і свій розум, несучи серед ближніх незгоду і заколот. А з весною виріс другий синій листок. І знову знайшовся серед братії такий, що не витримав і зірвав листка. І з ним сталося таке ж, як і з першим. І так тяглося з року в рік. І щороку відходив з монастиря хтось спокушений, і ніс із собою синього листка, дух неспокою і гордині, а сам монастир помалу занепадав. І так спокусилися в ньому всі, і покинули добре, погідне і святобливе життя, а блукали землею, непокоячи і баламутячи хрещений рід. А в покинутому монастирі, на тому дереві, синій листок уже не ріс. Зате з’явився він в іншому, також доброму монастирі, і ченці там почали пиячити, приводити в келії свої жінок і дбати не про славу Божу, а про насичення животів своїх і багатство для монастиря, перетворивши його у фільварок. А коли це сталося, знову перестав виростати листок в цьому монастирі, зате виріс там, де жили святобливо і чесно. І тут все заколотилося: одні ченці почали доказувати іншим, що їхня віра краща, а віра інших гірша. І почали між собою колотитися, аж доки не знищили й цього монастиря. Отак той синій листок і мандрує у світі, і вже мало в ньому є таких монастирів, де б про нього не знали і де б він не виростав.
Немудра це була баєчка, але, прокинувшись, я довго над нею думав, так само довго думав про те, що сказали мені ігумен Аліпій Федорович і послушник мій Онисим. Думки мої двоїлися й плуталися, але істина поки що мені не відкривалася. Невже я один із тих, думав я відчайно, котрий зірвав синього листка? Чи не гординя моя повела мене в цю дорогу і чи не пропік мені той синій листок душу?
Розділ XXIV
Ми прожили в цьому монастирі, де був ігуменом Аліпій Федорович, певний час, і перші дні ченці й ігумен ставилися до нас привітно й по-дружньому. Я ж використав нагоду, щоб записати все, що зі мною діялося, бо вважаю, що ця історія може бути повчальна людям нашої землі і братії мого Куп’ятицького монастиря. Але чим довше жили ми тут, тим ставлення до нас ченців та ігумена гіршало. Майже щодня до нас підходив один чи інший із братії і смиренно запитував, коли поїдемо до воєводи, щоб присягти на вірність царю Драконовому і записати ту клятву на письмі? Нам тлумачили: чим швидше це учинимо, тим ліпше для нас, бо їм годувати нас, ніби нечестивих, не випадає, вони ж дбають про наші душі, щоб швидше очистилися від скверни і наблизилися до віри справжньої. А що ми затрималися на кілька день іще, бо я хотів таки дописати свій діарій (пояснював свою затримку дорожньою втомою та нездоров’ям), то ченці перестали з нами вітатися і навіть не дивились у наш бік; зрештою, отець келар заявив, що ми не можемо ходити на братську трапезу, а харч нам присилатимуть у келії. Харч нам почали присилати препоганий, а самі дивилися на нас, як вовки. Тоді я зголосив, що ми таки виїжджаємо до воєводи. Відразу ж ставлення до нас змінилося, всі стали усміхнені, щирі й привітні, нас знову запросили на спільну трапезу, і ігумен спитав, чи не треба нам супровідника. Я відповів, що дорога недовга і ми дістанемося й самі. Це не вельми сподобалося братії, але ігумен не наполягав. Зрештою, наладнали сани, і весь монастир вийшов нас провести. Ченці були милі й привітні і світили усмішками, бажали нам доброї путі, але харчу в дорогу не дали; мовляв, дорога близька і харч нам видасть воєвода. Онисим змахнув пужалном, і сани помчали до відчинених воріт; я озирнувся й побачив виладнуваних один біля одного ченців, які на білому снігу виглядали чорним воронням; всі махали руками на прощання, я махнув і їм, відчуваючи величезну полегшу від того, що таки виїжджаємо звідси, бо тут мені, а Онисиму тим більше, вже не було чим дихати.
До воєводи ми, звісна річ, не поїхали, а, поблудивши якийсь час, перед вечором у лісі натрапили на мисливську хатку, запалили там піч і на превелике наше щастя знайшли тут і трохи харчу, який залишають собі мисливці. Коли ж убого повечеряли, я сказав Онисимові, що допишу свого діарія, і коли він чується на силі повернутися додому пішки, то я його відпускаю, а на уфундування свого рішення сказав таке:
— Резони твої, милий брате, що мені їх виповів, приймаю і не можу тебе більше тримати. Коли не віриш, що в цю дорогу нас спрямувала сила Божа, отже, вона тебе й не оберігає і вести не може. Повертайся! Признаюся, що і я сумнів маю, через що речі твої мені здаються розумні. Але віри своєї не позбувся, а ще маю послушання, а сам знаєш, я з таких, які від послушання ніколи не відмовляються, завжди всі виконував чесно і по змозі. Отже, спробую виконати й це останнє.
— Загинеш тут, милий брате! — з тугою сказав Онисим. — Не будь такий безоглядно впертий.
— Коли веде мене сила нечиста, як кажеш, брате, я смерті достойний і їй на поталу відданий. Відстраждаю, що мені покладено. Але клянуся честю своєю: думки мої й помисли чисті, на це й сподіваюся. Вірю, що не шлях широкий вибрав, а таки вузький. Може, моя жертва Богові угодна, адже й Ісус Христос, Господь наш, пішов на смерть заради нас і задля науки нам. Не полишаю надії, що, може, й нас повів на ці випробування вищий помисел, через це не можу відкинутись послушання. А може, вищий помисел дав силу нечистому повести нас у Драконове царство, щоб показати людям його зло й нечисту породу; коли так, не смію я, брате милий, цю дорогу занедбати і рятувати своє мізерне тіло, бо в такий спосіб ніколи не відбудую той Храм, що зводиться в душах. Отож діарій мій пильно бережи, він потрібний, вірю в це свято. Адже людям треба знати й пізнавати не лише діла Господні, вони незбагненні, через це й не пізнаються до кінця, а діла нечистого знати потрібно, щоб остерігатися. Ось чому, брате, я залишаюся тут і свою дорогу продовжу, доки сили моєї.
— І присягнеш царю Драконовому? — спитав Онисим.
— Ні, брате милий, залишуся душею чистий, — сказав я. — Маю до того силу. Видить Бог, не несу у світ синього листка.
І я оповів йому явлену мені вві сні притчу про Синього листка.
Онисим довго мовчав, роздумуючи, бо він мовчазний і трохи тугодумний за природою своєю.
— Не можу відмовити рації твоїм словам, — сказав нарешті. — Але жаль мені вашу милість. Пішов би з тобою, але розум у мене простіший, отож і справді: немає в мене такої віри, як у вашої милості. Знаю істину іншу: не клади змія за пазуху і не кладись із ним у спільне ложе.
— А я відповім істиною із Євангелія від Матвія: "Будьте мудрі, як змій!"
— Соломон інше мовив: то змій, він укусить!
— Хай буде, — мовив я.
Зирнув у темне вікно хатини, і мені привиділося раптом те, що має бути зі мною далі. Порожнє засипане глибокими снігами поле побачив і себе, який їде в санях по тому полі. А на коні сидить диякон Неємія і жене його немилостиво. І кінь мчить, аж летить. Я ж лежу в санях, закутаний у кожуха й накритий коцом, а другий я дивиться на все, що відбувається, із височини, й бачаться йому малесенькі сани, дрібний, як мураха, кінь і ще менша людина в санях. А попереду стелиться юга. І в тій юзі виростає трон Дракона, а може, його палац. І розтуляє пащу Дракон: одна губа лягає на землю, на глибокі сніги, а друга підбивається під небо, до білої, замороженої хмари. І кінь мій, хльостаний дияконом Неємією, летить, ніби птах чи Пегас. А в пащі Драконовій гоготить чорне полум’я, ніби в печі, що її розпалив цар Навуходоносор у долині Даїр. І почувся голос рога, сопілки, гусель, псалтирі, флейти і всілякого роду музики. І повернувся до мене диякон Неємія чи той, кого личину він на себе одяг, і засміявся всім чорним своїм обличчям і чорними зубами, був-бо певний, що мене здолав і переміг.
Отут упадеш і поклонишся! — загорлав він. — Інакше влетимо в пащу, і там згориш!
Але я мовчав. Гоготіло полум’я, і грала музика. Летів кінь, і я з ним. А полум’я наближалося до мене з жахнючою швидкістю. Дихнуло крижаною хвилею, крижаним диханням — це і був перший доторк до мого лиця Драконового вогню. Я зціпив зуби і заплющив очі. Світло померкло. І той другий я з височини заламав у пієті руки. Адже збагнув призначення моє — не відбудувати на рідній землі Храм, а перепинити Драконові дорогу, хай і піду заради цього йому у жертву.
1993 р.
[26] Конфіденти — шпигуни.
[27] Оршак — загін.
[28] З травою — тобто навесні, коли буде паша для коней.
[29] Встеклий — скажений.