— Покинь, Павлушо, покинь, не заводься! — закричав його батько, а Павлуша почав раптом пожирати папір, на якому був надрукований образ. Молов його чорними й розкришеними зубами, а тоді ковтав і вирячував очі, аж поки не з’їв усе. Я дивився на нього із жахом, бо й досі мені здавалося, що це Неємія був, а ніякий не Павлуша. Він же, Неємія чи Павлуша, хто його зна, проковтнув останнього шматка і сказав, солодко розпливаючись на обличчі вустами й очима:
— Все! Тепер я навіки буду здоровий. Вона ввійшла в мою плоть і мене вже тепер вбереже, — і поплескав себе по животі, одутлому й синьому, що проглядав через роздерті лахи.
— Не бузи! — крикнув господар, а господиня весь час стояла в кутку із круглими очима і круглим ротом, з круглим обличчям, круглим кирпатим носом і роздутими круглими ніздерками — була ніби правцем бита, тільки ледь-ледь тремтіла в неї долішня губа.
— А тепер, батя, — сказав Павлуша, — дай мені пожрать вина!
Він підійшов до столу і сів за нього, обертаючи головою і ніби просвічуючи кожного з нас несамовитими очима.
— Не дам тобі вина! — скрикнув батько. — 3 вина ця хвороба на тебе й найшла!
Тоді сталося щось зовсім незбагненне. Господаревий син раптом звів заросле рідкою, ще молодою, порістю лице, розтулив чорного рота, якось дивно засклив очі, закотив їх під лоба, аж засвітилися самі більма, і завив, ніби пес чи вовк. Тоді з кутка, де стояла господиня, почувся розпачливий зойк:
— Кликуша! Кликуша! — заверещала жінка. — Павлушка кликушею став! Ай-яй-яй!
І вона так само, як син, звела вгору кругле лице, закотила очі, і з її круглого розтуленого рота вирвалося таке ж виття, тільки тонке й пронизливе. І коли це сталося, Павлуша скочив на ноги і, як був, босий, в самій сорочці та споднях, кинувся, виючи, у двері, а за ним рвонулася, виючи, його мати, і ми також метнулися за ними слідом, а в дворі вже вив хазяйський пес, і йому почали вторити пси цілого цього сільця. Ми зупинилися на ґанку й бачили, як кликуша біг засніженою вулицею, вряди-годи зупиняючись і виючи, за ним бігла, так само виючи, його мати, а коли син зупинився, зупинялася й вона, і вони обоє стояли й вили. Почали розчинятись у хатах двері, і з них вискакували чоловіки, й жінки, і діти, ставали біля дверей, зводили вгору голови й починали вити; пес рвався з ланцюга, харчав, і так само рвалися з ланцюгів, вили, гавкали й підскакували вгору пси в інших обійстях. Кликуша все ще стояв з матір’ю серед вулиці і вив, але раптом його наче стьобнуло батогом, і він, не перестаючи вити, побіг вулицею, за ним помчала мати його, і всі люди, вивалившись із дворів, пустилися бігти й собі, завиваючи. Кілька псів зірвалося з ланцюга і метнулися на вулицю й собі, решта вищали й борсалися, жалібно скавулячи. Юрба мчала заваленою снігом дорогою, і страшне спільне виття в унісон трусило замороженим повітрям. Попереду підстрибом нісся кликуша, за ним — мати його, ззаду — решта, і лише господар цього дому, де ми зупинилися, стояв біля нас із печальним обличчям та сльозливими очима і часто хрестився, але хрестився не так, як хрестимося ми, тільки двома пальцями. Юрба тим часом вирвалася із сільця й кинулася у завалене снігами поле, виття віддалялося все далі й далі — здавалося, ті люди потрапили в розбурхане крижане море й топляться там, і їх кидають білі хвилі, і метають ними й гойдають, а бігли всі в напрямку лісу.
— Біда, — сказав господар дому, де ми зупинилися. — Забув я тобі, отче великий, сказати: улічи синові моєму не тільки тіло, але й душу. Тіло ти улічив, а його понесла кликушечна душа! Біда, отче великий, ой біда!
— Запрягай! — наказав я Онисиму, який стояв, дивлячись на все це, ні живий ні мертвий.
— Як же це ви поїдете? — сполошився старий. — Скоро вони повернуться, і син мій буде спокійний. Тоді, може, й душу йому улічиш.
Але з мене було досить. Відчував, що тілом б’є трем і що мені хочеться й собі заплющити очі, звести голову до неба й завити, а тоді й побігти незвідь-куди, забитись у якусь звірину нору, затулити руками голову і нарешті заспокоїтись у гарячій молитві. Люди там, у полі, вже добігали до лісу, їхнє виття ще долинало сюди, але глухо. Відтак заспокоїлися пси, хіба хрипко гавкотіли; Онисим же, блідий, як стіна, вивів із стайні коня й тремтячими руками почав запрягати. Я пішов у хату, щоб забрати наші торби.
— Залишся, отче великий, прошу тебе, — заблагав господар, дивлячись на мене сльозливими очима.
— Пора нам, — сухо відказав я, закидаючи торби на плече.
Господар усунув мені якусь хлібину і поклав у долоню трохи грошей.
— Вибач нам, великий отче! — сказав господар. — Чим багаті, тим і раді.
— Якою дорогою їхати? — спитав я, коли знову вийшли на ґанка.
Юрба із поля вже зникла, очевидно, вбігла в ліс, а господар мовчки простяг руку і вказав, куди маємо їхати.
Очі його й досі сльозилися, рука тремтіла, а на обличчі лежала печаль.
Розділ XX
Але на цьому не закінчилися мої випробування, бо як тільки ми виїхали з того села, коли ж мій послушник Онисим зупинив раптом коня посеред поля і категорично спитав мене, куди тепер наша дорога?
— Куди вибралися, — сказав я. — Інакшого шляху не знаю, як тільки дістатися до царя, і він дозволить нам вибрати ялмужну чи сам її подасть.
— Завзявся, ваша милосте, — сказав, на повертаючись до мене, Онисим. — А як на мене, досить цього.
— Виконую своє послушання, — трохи жорстко сказав я, а треба було сказати це м’якше, — і наказую це й тобі чинити.
Тоді мій Онисим, мовчазний і суворий, і завжди слухняний, хіба лише коли-не-коли побуркоче, схлипнув нутряно і сказав:
— Вернімося додому, ваша милосте, бо тут згинемо.
— Бог оборонить, — мовив я.
Тоді він струснувся всім тілом і закричав:
— Для чого таку нужду терпимо і на небезпеку більшу вдаємося? Наперся ти бути в столиці царства Дракона, але не будеш, не будеш! Хіба не бачиш чи не чуєш, що не пускає нас сила Божа, а гонить сила нечиста? А я не хочу слухатися волі нечистої, не хочу!
І він раптом скочив із саней і пішов дорогою. Кінь рушив за ним слідом, а я проказав подумки молитву до Господа Бога та Пречистої Богородиці і сказав миролюбно:
— Зупинися, брате милий, побійся Бога, поговоримо!
Він став, обличчям до мене не повертався, але боком, дивлячись на засипані глибокими снігами поля.
— Чому думаєш, що не пускає нас сила Божа, а гонить нечиста? — спитав я.
— Через те, що чую щокроку дихання Драконове. Скрізь він є: і в цих дорогах, і в начальних людях, і в снігу, і в повітрі — отямся! Встеклими[29] скоро станемо і самі почнемо вити. Не Божа це земля, а Драконова, а це значить, що диявол тут вершить.
— Побійся Бога, Онисиме! — сказав я покірливо; зрештою, мушу признатися, що й до мене навідувалися такі думки, як про це свідчить оця оповідь. — Немає нам діла до цієї землі, а тільки до Храму нашого, який уже валиться, чи ж не знаєш? А коли за рік-два не поставимо його, відбудувавши, напевне упаде. Україна минулого року в повстанні горіла, горітиме так само і в цей. Говорив мені про те старшина козацький у місті, сам, мабуть, чув. Край наш зубожів, ялмужна з нього вибрана на митрополита й далі вибиратиметься, люди в голоді, на Білій Русі так само — куди нам податися?
— У пащу Дракона, — сказав Онисим, недобре примружившись і усміхаючись, — уже був повернутий до мене лицем. — Один у нас шлях — у пащу Дракона! А я не хочу, не хочу!
Вигукнув відчайно останнє речення, знову відвернувся й пішов дорогою, а кінь потягся за ним слідом, дихаючи йому в карка.
— Може, й так, — покірливо мовив я. — Але хіба не відчув ти за нами волі Божої? Хіба не з Божого повеління пустилися ми в ці сніги? Коли ж так, чого боятися? Про Храм нам треба дбати, а не про Дракона. Хай Дракон тут собі живе й дихає, як ти кажеш, ми ж візьмемо ялмужну, й повернемося додому, і забудемо про нього й думати.
— А ті нечисті гроші потечуть за нами, як смола. І прилипне та смола до нас невідмивно. І буде то не смола, а мацаки Драконові, якими нас уловить. Біжи собі в пащу Дракона, а я вертаюся додому. Пішки дійду!
— Чому необачно чиниш, брате милий, — м’яко сказав я. — Бійся Бога! Хіба не знаєш, що коли з волі Божої йдемо, не страшні нам ніякі мацаки, бо в нас є велика оборона матінки нашої. Отямся!
— Я отямився, — сказав ідучи Онисим, — отямся і ти, ваша милосте. Пропадемо тут ні за цапову душу, і грошей не привеземо на храм, і самі погинемо.
— Погинемо, коли на Бога перестанемо покладатися, — мовив я. — Адже при нас Пречиста Богородиця, яка пообіцяла нас боронити, і ангел, провідник наш, якого я своїми очима побачив у Неємії, дияконі померлому куп’ятицькому, що його парсуна в церкві нашій. А потім, коли переїжджали кордона, і по тому він не раз до мене озивався, і скеровував шлях наш, і підсилював мене, коли сумнівався, а сумнівався і я часто.
— А коли то не янгол, а нечистий у янголячій подобі? — спитав, зупинившись, Онисим, я побачив, що він уже трохи відтанув душею.
— Не богохульствуй, брате! Це нечистий язиком твоїм говорить. Не може лихий на добре діло штовхати, а тільки на погане. А ми лихих помислів не маємо, видить Бог, і на нього надія наша.
(Продовження на наступній сторінці)