— Так приємно вам, В'юцко, мені допікати? — спитав зовсім тихо. — Я прийшов до вас не з тої причини, самі здорові це знати… Мене запрошено, як гостя, і не я маю платити, а милостивий пан канцеляриста.
Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій хаті, серед якої — довгий стіл з двома рядами лав по боках, недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом. Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть, у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку, неприступну й далеку.
— Цього разу я вам вибачу, пане Дяче, — сказала зимно, — і то тільки з пошани до пана канцеляристи…
Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахкотіло.
— Завше були до мене милосердні, пані В'юцко, — сказав підхлібне.
Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусіднього покою.
— Коли відпозичу вам свою книжицю, — сказав мені Савич, — прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жінки. Одна із них має строчкогранення: "В'юцка", а друга:
"В'юцко мила моя". Я витримав їх у строї світових пісень, тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, коли мені важко на серці…
Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я не дав би йому й сорока.
— Скільки вам літ, пане дяче? — спитав тихцем.
— Що там балакати про мої роки? — відказав смутно дяк. — Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.
— Пан дяк уважають себе молодим, — сказала, заходячи із штофом, В'юцка. — Насправді пан дяк — як трухляве дерево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх мені винен.
Дяк зворушено подивився на В'юцку.
— Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ставитеся, В'юцко, — сказав ніжно.
Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.
— Сідайте з нами, В'юцко, — сказав я. — Буде нам веселіше.
— Хочете розпитатись про вбитого? — спитала вона занозисто.
— Про вбитого вивідує пан наказний сотник, — сказав я, невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе її нестримний вогонь. — Моє діло зарисувати.
— Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх мені…
Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю. І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до писання, вершить літописні повіствування, як, приміром, старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не підступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші — думки й помисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз притягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж — наче ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя, шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її — і спалахне, як сніп, високим та гарячим полум'ям, який спопелить заодно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями, тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це, бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі. Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоловік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг заперечити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на В'юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї він гасне.
Я ж був інакший. Готовий і сам стати снопом, який спалахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні стихії, чи не забагато?
В цей час дяк заспівав. Такого голосу я давно не чув. Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим тембром, з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі кров. Мені завжди уявлялося, що саме таким голосом мав співати мій дід, Ілля Турчиновський, про голос якого немало вдома оповідали. Співав пісню, слова й мелодію якої склав сам, і це була, здається, саме та пісня, що її позначено В'юцчиним іменем. Шинкарка споважніла і слухала з великою увагою, певно, таки подобався їй дяків спів. А Стефан співав все натхненніше, і сльози раптом покотилися йому по щоках, на що В'юцка скривила насмішливо вуста. Я ж прислухався до слів, намагаючись оцінити їхню поетичну силу.
Велелітні птиці, листа мені принесіте,
Юж я невеселий, тугу жовтую зніміте,
Цей світ, світ зелений, в білу павутину вбрався,
Куди не гляну я, скрізь сам — ах, сам! — потерявся.
Ах, гложе мя, гложе печа-печаль чорно-біла,
Бо ж голубка моя мене бачить не схотіла…
В'юцка втерла сльозу.
— Отак завжди, — сказала вона до мене. — Прийдуть, розжалоблять! Забуваю їм і борги… Скільки ви мені винні, пане дяче, чи хоч знаєте?
Дяк у цей час приклав чарку до вуст, заплющив очі і смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного запитання, а може, й справді слідував Барановичеву віршу про кварту: до обох речей був мастак.
— Розповім вам притчу, — мовив він. — Про те, від чого назва горілки постала. Жив на світі принц Ка…
— Я знаю цю притчу, — сказав я з усмішкою. — Згорів од проклятої горілки той Ка…
— Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає також. Може, пива?
— А чого ж, — сказав я. — І в мене немала спрага.
— А у вас чого? — поставив супроти мене круглі очі.
— Хто його зна? — сказав я й засміявся. — Тут у вас такий дивний спокій!
— Сірий спокій, пане канцеляристе! — вигукнув дяк. В'юцка тим часом принесла пиво.
— Таки сірий, — сказав я. — А може, рудувато-сірий!
— Він скоро засне, — сказала В'юцка. — А ви, пане канцеляристе, заплатите мені чи в борг?
— Нічого не беру в борг, — сказав я й поклав на дошки столу належні за пригощання гроші.
— Та я вас не жену в шию, — засміялася В'юцка. — Скільки приходить до мене вашого брата без шеляга за душею…
Тільки тепер я помітив, що в хаті почали плестися сутінки. Синій дим заповнив покій і все в ньому. Здалося, віддалився й завмер у просторі зовсім сонний дяк — тримався рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і В'юцка, — світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я задихнувся, така гарна вона була в тому м'якому димі. "Чому не знав я її раніше?" — подумалося мені. Дивився не відриваючи очей, і вона, здається, також не залишалася до мене байдужа.
— Вже й сутеніє, — прожебонів дяк, голосно позіхаючи. — Чи, може, мені в очах сутениться?
— Сутеніє, й вам у очах сутениться, пане дяче, — відказала В'юцка.
— То я тут у вас трошки передрімаю, — мовив Стефан і почав умощуватися на лаві…
В'юцка встала, хитнувши одежами, і я затремтів, сколихнутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в цьому сивому димі запломеніла, тисячами невидимих променів тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий їх збороти. Знову мені здалося, що вона — як ті червонувато-сині рудівські поля. Були набряклі, вабили до себе й чатували безліччю магнетичних очей. Незвідь-чому видалося мені, що той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував перед цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився на В'юцку. Саме так і почалася його смерть, подумалося мені, і це була несамовита думка. Однак я не міг з тим змагатися: гаряча хвиля заплеснула мене всього: що воно і звідки? Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в глибину рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?
— Де це ви, пане канцеляристе? — почув я глибокий і насмішкуватий голос. — Чи, може, боїтеся?
12
Але я не боявся. Пішов у широко розчинені двері, звідки пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов виходив на порожню дорогу, яка засвітилася померхлою червінню і потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і ноги мої збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався пломеню.
Було порожньо. Ніде ні дерева, ні бадилини, тільки розпечена земля, що гнулася під моїми ногами, наче луб'яна. Відтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й обійняв її. Хотів напитися, але рот мені забила курява. Ставав часткою цієї землі, та й був нею.
(Продовження на наступній сторінці)