Мені захотілося прогулятися селом, а затим вийти і на ті порожні й чудні поля. Хотілося пильно придивитися до них, бо не полишала мене думка, що вони — це спина смертельно пораненого чоловіка, а водночас — манливе, хитливе багно, з якого виглядає безліч затамованих, але й зірких очей. Від тих очей струмить, як світло, сірий спокій, що помітив я його, ступивши на цю землю. Можливо, він ставав манівною силою, що раптово приголомшує людину і примушує її наближатися до себе. Сплутує волю, притьмарює мозок, і людина починає йти, не маючи сили спинитися. Йде вона доти, доки не ковтне її червонясто-синя барва і доки не почне нею упиватися, як упивається все тутешнє зело й живність. Через це, подумалося мені, всі люди тут навіть ув одежу рудувато-синю вдягаються, через те у них так дивно пригашено погляди — вони з іншого світу, і нам з Іваном Скибою тут незатишно. Я мимовільно пригадав молодицю, котру бачив, коли виглядав у вікно, — щось було у ній незвичайне. Щось таке, від чого серце моє зіщулилося, і відчув я невиясний біль — прошив він мене наскрізь. Від того з'явилося незбагненне й безпричинне почуття вини, хоч не мав би я почуватися винуватим. Але жінка повернулась у мій бік і позирнула на мене очима, які й досі стоять переді мною.
— Сумирна нині погода, — сказав Іван Скиба, позіхаючи й хрестячи при цьому рота. — Знаєте, панове, що добре на цю погоду? Кусака, щоб було якнайбільше перцю. Як на кого, але мене цей напій вельми бадьорить.
— А полинівка, ваша милість? — озвався Стефан Савич. — Полинівка, гадаю, була б несогірш!
— Ні, ні, саме кусака, пане дяче, — трохи нетерпляче сказав Скиба. — Повірте мені, я вже на цьому ділі вовка з'їв. Чи не так, пане канцеляристе?
— О так! — поспішив згодитися я. — Як на мене, ваша кусака надто вже люта!..
— А що я кажу? — розреготався Скиба. — Саме її й треба, щоб за такої погоди не заснути.
7
Шинкарка пана Дмитра Маркевича В'юцка Безкровна була чимось схожа на ту молодицю, котра несла воду, але очі мала веселі, а обличчя задерикувате. Побачивши її, дячок раптом почервонів, як варений рак, і це було зовсім незвично для цього вже немолодого чоловіка. Шинкарка була гарна. Пишна станом і ясна обличчям, мала матову, ніжну шкіру, яка в сутінку хати світилася, очі її — рудувато-сині, як і одежа, в яку вбралася.
— Нарешті я вас застала, пане дяче, — сказала В'юцка, забувши про нас, урядових осіб. — Обіцялися заплатити борг, а не віддали. Заявляю тут перед панами урядовими, що, коли не заплатите, позиватиму вас перед суд.
Вона казала це владним, грудним голосом, у якому пробивалися все-таки жартівливі нотки, але Стефан Савич від тих слів поник і зів'яв, опустивши очі, і стояв нерушно, тільки правиця його спазматичне стискала й розтискала пальці, зрештою, дячок сховав ту руку за спину. По тому звів на шинкарку очі, і в них засвітилося стільки ясно-голубої печалі, що В'юцка не витримала й засміялася.
— А добре налякала вас, пане дяче?..
Стефан Савич дивився на неї болящими, засоромленими очима, коли ж раптом розгладилося його лице, а зморшки зникли з нього.
— Жартуєте з мене, пані В'юцко, — сказав майже пошепки.
— Ми не для жартів покликали тебе, В'юцко Безкровна, — прорипів урядничим голосом Іван Скиба.
— Чи ж не знаю, що не для жартів, — блиснула зубами В'юцка. — Хочете про стадників розпитати, чи не так? Про них я знаю таке…
— Зачекайте хвильку, В'юцко, — сказав я, бо, задивившись на молодицю, мимоволі зламав собі перо. Витяг нове зі скриньки і почав надточувати його ножем, вийнятим із тої-таки скриньки. Очі мої при тому не гайнували: я роздивлявся жінку й думав, що не один губив через неї голову. Дивилася, гордо випростана, наче знала непереборну силу своїх чарів, а на вустах її блукала ледь помітна всмішка. З усіх, хто був у покої, тільки Іван Скиба залишився байдужий; він зорив, нудячись, у вікно, і, певне, шкодував, що не захопив із собою кусаки чи жерделівки.
— Кажіть, — дозволив я, намилувавшись з жінки.
— Та мені й казати нічого, — згорда відказала В'юцка. — У неділю, сьомого вересня це було, не раніше, як у вечірнім опрузі, прийшли до мене в дім, де живу, Хома Біда, коровник того ж пана Маркевича, на грунті якого і я сиджу і товаром якого шинкую, ще якийсь стадник, той убитий чоловік і товариш його, хто вони, бозна!
— Всього їх чотири було?
— Та ж чотири. Біда купив на віру три кварти, платячи кварту по п'ять копійок.
— Сварилися вони?
— Ні, — відказала шинкарка. — Отой стадник скоро від них поїхав верхи на коні, а ті три. Біда і вбитий з товаришем, ще сиділи в мене. Потім пішли і вони.
— П'яні були?
— Та вже ж, — кинула В'юцка. — Коровника Біду забрала його жінка зовсім захмелілого, а ті двоє пішли просто на Рудівку через гребельку Огроновича.
— Коли саме це було?
— Худоба до села поверталася, — сказала В'юцка. — Сонце ще не зайшло…
Худоба поверталась у село. Була червонясто-рудява і повільно йшла, похитуючи рогатими головами. Я побачив, як збиває та худоба червонясто-синю куряву, що покривала всю череду, начебто в рудий туман загортала. А ще я побачив вершника, що стримів над тією хмарою, і двох незнайомців, що зупинилися на греблі і в них начебто весь хміль пропав. Стояли й дивилися, і сонце біля їхніх ніг золотило воду, — перед ними й позад них, — вони немов у багряне полум'я потрапили: надійшла така уроча хвилина.
Один із незнайомців, той, кого мали перегодом знайти мертвим, підняв руку й показав кудись удалину, можливо, на рудувато-припухлі поля чи на череду, що повільно впливала в село, як довжелезний рудявий звір, в якого по тілі натикано безліч коров'ячих рогів. Я знаю, що відчували під ту хвилю ті двоє: потаємний, тихий, але беручкий острах. Відчували, що вдихнули того рудявого пороху, і в них зовсім пересохло в горлі, а в тіло їхнє входив золотий пісок, який засівав їх, наче були вони червонясто-синьою нивою, а пісок отой — зерном…
Я здригнувся, бо в тиші, що зависла після відходу В'юцки Безкровної, різко пролунав голос дячка Стефана Савича:
— А що, панове, чи правду повідають, що на нашій землі з'явився месія?
– І ви цієї? — сказав, встаючи й розминаючи тіло, Іван Скиба.
— Питаю, бо люди ви урядові, — сказав трохи улесливо дяк. — Хто зна, може, про це було від його ясновельможності звідомлення?
— Брехні це все, — сказав невдоволено Скиба. — І ніякого про це звідомлення від пана гетьмана не було…
8
Обідали ми в попа Семена Ващенка, де я сидів обіч з дячком Стефаном. Піп розмовляв з наказним сотником про способи виготовлення всіляких напоїв, і вони так захопилися, що ми могли з дяком перекинутися словом. Щоб не заважати господарю й наказному сотнику, розмовляли тихцем і латиною, а обговорювали основні закони поетики. Савич знав їх напрочуд докладно, додаючи приклади з римських авторів, і я був уже певний, що його книжиця має бути цікава. Він подобрішав до мене і нарешті згодився випозичити її, а я наперед відчував задоволення, яке завжди маю, читаючи щось прикладне до своїх настроїв. Тоді заливає мене всього тихий, рівний спокій, я начебто на високу гору підіймаюся, де чисте, блакитне повітря, весь світ кладеться переді мною, і я залюбки з нього милуюся. Я висловив цю думку Савичу, і той радісно захитав головою.
— Так, — мовив він, — мистецтво поетичне — це погляд птаха на землю. Не завжди і не кожному дано такий дар, але людина все-таки вміє вивищуватися. Греки недаремно помістили Парнас на горі.
Я згадав книгу Івана Орновського, яка була в мене, і його уявний політ під хмари.
— Ви говорите про "Спезу дорогого каміння", — підхопив Савич, і його очі зворушено закліпали. — Нам читав уривки з тої книги Митрофан Довгалевський.
— Я вчився пізніше. Поетику в мене викладав Георгій Кониський.
Ми говорили про такі-от речі, прихилившись один до одного, і наші голоси, певне, були таємничі, бо, коли звели очі, побачили, що на нас німо дивляться піп і попадя, наказний сотник і поповий небіж, котрий був при церкві дияконом — Семен Ващенко клопотався, щоб небожа вже було затверджено на його місці.
— Готуєте, ваші милості, супроти нас змову? — пожартував Іван Скиба. — Розмовляєте по-вченому і робите нас, темних, дурнями.
Я перепросив наказного сотника й господарів, з'явивши, про що була наша розмова.
Тоді вони засміялися. Розтулили одночасно роти, і ми з дячком змушені були сміятись і собі, щоб догодити хлібодавцям.
— Вчені мужі, — поважно сказав Скиба, — граються часом, як діти. Але пора нам до розправи…
Він звівся, подякував господарям за хліб-сіль і особливо похвалив вишнівку та спотикач із м'яти, що вчинили й ми зі Стефаном.
(Продовження на наступній сторінці)