«Роман юрби» Валерій Шевчук — страница 100

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Роман юрби»

A

    — Сто рублів? — викруглила очі Рая. — Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?

    — Гаразд, — сказав він, — але обов’язково білизну.

    — Вона мені не тра, — сказала неохоче.

    — А що тобі тра?

    — Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні…

    — А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, — сказав він. — Духи купи. І плаття купи.

    Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала.

    — Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.

    — Вона не шука мене, — сказала Рая.

    — А ти до неї не хочеш навідатися? — спитав обережно.

    — Не вкраду я твоїх грошей, — раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.

    — А я й не думаю, що вкрадеш, — поспішно сказав. — Хочу, щоб потрібне собі купила.

    Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.

    — Чого ж не йдеш?

    — Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, — сказала.

    — Купиш собі помаду, тіні й лак, — згодився він.

    — І духи?

    — І духи.

    Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.

    — Мені не треба стільки грошей, — сказала хрипко.

    — Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.

    Вона понурилася.

    — Не принесу, — шепнула.

    — Ну, то чорт їх забирай, ті гроші, — сказав легковажно. — Одягнися тільки по-людському. І так, як хочеш сама.

    Знову зиркнула на нього, й він відчув інтерес до цієї гри. А й справді: чим воно кінчиться? Рая пригноблено сиділа на стільці.

    — То чого не йдеш?

    — Не давав би ти мені таких грошей, — сказала, відвернувшись.

    — А я даю! — з викликом мовив Вася Равлик.

    — Потім сваритися будеш. А може, й битися.

    — А тебе вже били? — здивовано спитав Вася.

    — Ну да. Спершу давали гроші, а тоді й били.

    Він аж задихнувся. Господи, яке затуркане створіння! Яке воно дике, зачаєне й безпомічне! Як воно могло вирости в світі отаке і як може жити?

    — Не буду тебе бити, — сказав сердешно.

    — Всі так кажуть, а потім б’ють, — мовила печально Рая.

    — Е, роби як хочеш, — сказав Вася Равлик і пішов на кухню: йому треба було готувати обід. Отож удав, що забув за Раю, що зайнятий картоплею, морквою й капустою, але вухо його було там, біля кухонних дверей, вухо його наслухало всі звуки, які долинали зі спальні. І те вухо почуло, як рипнув стілець, а око його, яке блимнуло у бік дверей, уявило, що Рая таки взяла гроші й пожадливо їх перерахувала, а десь у глибині його мозку прокинувся такий собі равличок, котрий виставив ріжки, але не просив сиру на пиріжки, а прошепотів Васі сакраментально, як брат братові: "Оце ти від неї, Вась, і відкупився"… Вухо його чуло, як Рая вийшла з кімнати в другу, і око побачило її у вирізі кухонних дверей, вона раптом спинилась і злякано в його бік подивилась. Але Вася Равлик був хитрий, як усі равлики, тому показав їй спину. Вона ж постояла трохи в прохідній кімнаті, перед дверима на кухню, а тоді й зникла. Вухо Васине почуло, як рипнули сінешні двері і як вони зачинилися. Він метнувся до вікна і з-за фіранки почав стежити. Рая зупинилася на ґанку, озирнулася на вікно, і він уразився, яке сумне було в неї обличчя. "А що, — прошепотів на дні його мозку брат-равличок, — уже вона тебе й покидає?" Рая зійшла зі сходів і рушила до хвіртки. А біля хвіртки ще раз озирнулася. "А хай собі йде, — прошепотів Васі його брат-равличок, — бо навіщо тобі цей клопіт?" — "Замовкни, занудо", — сказав равличкові Вася і відвернувся од вікна, бо йому треба було ще й обід варити. "На одного звариш, чи на двох?" — спитав брат-равличок, і Вася сердито долив у кастрюлю води, щоб було таки на двох.

    — Замовкни, занудо, — сказав уголос, і йому стало так само печально, як печально було й отій дівчині-жінці, котру невідь-чого чоловіки чортицею називають…

    Відтоді й почалося його нетерпляче чекання. Отой равличок-брат увесь час його переконував, що вона більше до нього не повернеться, що не тільки він зрозумів, що відкупився від цієї дівчини-жінки, а й вона сама те зрозуміла не гірше за нього, тому, можливо, й була сумна, адже це він її таким чином ніби виганяв. Але в його голові сидів не тільки той нещасний брат-равличок, а хтось іще один, може, змій, і той змій почав нашіптувати Васі іншу пісню, а в тій пісні йшлося про те, що він, Вася Равлик, себе дурить, що він недаремно вигадав собі й пустив через вухо в голову отого єхидного брата-равличка, бо він має плани зовсім інші, що він прагне ту дівчину купити, а не відкупитися від неї. Хоче прив’язати її до себе, а що це значить? Це значить, що він її почне (звісно, при тій умові, коли Рая витримає випробування грішми і таки повернеться) до себе приручати, вселяти почуття вдячності до себе, щоб вона була від нього залежна і пристосовувалася до нього, а не він до неї, щоб вона була, зрештою, не отаким чудом, а жінкою, як усі. Звісно, й таке життя навряд чи довго в них протягнеться, Вася Равлик це розумів, але навіщо йому думати про майбутнє, коли йому з нею зараз цікаво; принаймні значно цікавіше, ніж було з іншими дівчатами, до яких він пробував підбивати клинці. З тими дівчатами годі було повести отаку гру, яку веде зараз, вони були елементарні, як монета в дві копійки. А Вася Равлик хотів чогось трохи й незвичайного, хотів дівчиною очаруватися, трохи в ній і богиню бачити, таємницю з кількома невідомими.

    — То, може, ота повійниця і є богиня? — спитав єхидненько у нього брат-равличок.

    — А може, і є, — занозисто відповів Вася Равлик, хоч чудово розумів: Рая — не богиня. Але таємниця з кількома невідомими в ній була, окрім того, незважаючи на її певну холодність у справах любовних, на її, зрештою, дивоглядну нерозвиненість, Васю Равлика все ще до неї нестримно вабило.

    — Ага, — сказав брат-равличок. — Значить, ти нею очарувався?

    Але ні, Вася Равлик зовсім не очарувався Раєю, у Васі Равлика навіть у голові не було, що цей зв’язок протягнеться довго; зрештою, він тоді себе б на посміховисько виставив, бо тоді не міг би й по вулиці пройти з нею, їх би з’їли вуличні плетухи, а скільки зневажливих слів сказали б?

    — Не гризися, Вась, — сказав брат-равлик. — Не прийде вона більше! Ти від неї відкупився. Плюнь і розітри, Вась, їй-бо тобі кажу. А тоді знайди собі дівчину як дівчину гарну, порядну, роботящу, щоб тобі сорочки, шкарпетки і труси прала, і обід варила, і в хаті лад наводила б.

    Це сказав Васі той єхидний брат-равличок, саме коли він мив підлогу, коли віник вимітав із кутків сірі мотки збитої в павутину пиляки, коли поставив на підлогу відро з водою, щоб ту підлогу протерти вогкою ганчіркою; брат-равличок ще раз із нього познущався, нахихикавшись уволю. І це робив він, брат-равличок, недаремно, бо, в голові у Васі сидів ще один, може, й змій, і той змій співав йому зовсім іншої пісні, що він таки не відкупляється від Раї, а купує її. "Ну подиви, подиви, як ти її чекаєш!" — співав отой змій йому на вухо. І він, Вася Равлик, чекав. Тоскно, боляче, сумно чекав, і нічого не міг із собою вдіяти, і не слухав уже дурних, а може, й розумних нашіптувань брата-равличка; бо він, Вася, став раптом глухий, бо він уже пообідав і пообідав сам, залишивши в кастрюлі рівно половину страви, — ніколи ще не був йому такий несмачний обід.

    А щоб якось убити ще кілька годин, адже Вася йшов сьогодні на другу зміну, він почав тушкувати у скороварці м’ясо і варити пшоняну кашу. Годинник нудно двигав стрілками, але все-таки двигав, і брат-равличок у його голові аж пострибував від радості, бо Раї таки не було. І він, Вася Равлик, сидів посеред кухні на ослінці, курив одну за одною сигарети, дорогі й прісні, й був сумніший сумного. Через годину він мав уже виступити з дому, а покидати хату незачинену не міг, в Раї ключів не було; зрештою, коли вона йшла, він забув про це нагадати, але хіба вона цього сама не знала? Вася дививсь у кухонне вікно, фіранку було відсунуто, і він бачив хвіртку, та вже не вірив, що та хвіртка відчиниться, бо той брат-равличок, здається, мав рацію — відкупився він, відкупився! Ну, радій, Васю Равлику, танцюй, скачи, бо не маєш уже собі мороки, але Вася Равлик не радів, не скакав і не танцював, а сумно сидів і думав, що сьогодні він робити не зможе. Чи ж не вийти й собі із хвіртки, чи не пройти метрів з двадцять п’ять, де стоїть телефонна будка без жодного скла і з надто коротким шнуром біля рурки (пацани двічі її перерізали) і потелефонувати на роботу: захворів він, Вася Равлик, і це зовсім не брехня. Зрадів на цю думку, бо де б він міг піти й зачинити хату, адже Раї він навіть не сказав, в якому місці ховає ключа; вона з двору виходила тільки раз, коли подалася по сигарети, — це ще в перший їхній день.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора