— Подружка привела.
— В тебе є подружки?
— Нє, — сказала Рая. — Одна знакома привела.
— А це правда, що ти до мене просилася? — спитав він.
— Ну да, — невинно глянула. — Ти ж мене обіймав і цілував.
Він розтулив рота логіка її була вбивча. Але якась вона — чи не від світу цього, нерозвинута чи чокнута. Вася Равлик із шумом видихнув із себе повітря.
— Помий після обіду посуд, — наказав він і встав.
Але вона на його наказа уваги не звернула. Вийняла з кишеньки плаття дзеркальце, тюбик помади й чорного олівця, підмазала губи, підфарбувала очі, а тоді глянула на нього:
— Можна, я посплю? — спитала.
— А посуд не хочеш помити?
— Нє, це ти сам помиєш, — сказала й позіхнула.
— В саду будеш спати чи в хаті? — спитав він.
— У хаті, — сказала вона — Я вже позагоряла.
Він складав брудний посуд, а вона встала, ще раз подивилась у дзеркальце, пригладила пальцями волосся й хитливо пішла, прокручуючи задком, з кухні. Тоді він ніби щось пригадав.
— Слухай, — схвильовано аж дзвінко спитав, — а тобі ті чоловіки, що з ними спала, дітей не робили?
Вона повернула до нього профіль.
— Нє, — сказала вона. — В мене діти не родяться… Я бездітна…
Плеснули двері, Вася Равлик стояв серед кухні з брудною тарілкою в руці, рот і очі в нього були розтулені. Дивно, ще вчора жив він інакше, ще вчора дім його був порожній, навіть коли й сам удома; сьогодні ж сюди увійшла якась подоба сну, бо ніяк не міг укласти в голову тою, що відбувається; прийшла її його дім жінка, він уже тричі її брав, бозна-хто вона і бозна-звідки з’явилася; двічі відмовилася від домашньої роботи. Тепер вона, очевидно, лежить у його ліжку, а може, вже й спить. Зрештою, на те була причина — вони провели майже безсонну ніч, гуляючи; він сам не проти поспати після обіду, бо в голові легенько гудуть джмелі, а окрім того, він зморився, трудячись біля неї. Вася швиденько запалив газову колонку, помив і посуд і, трохи хвилюючись, подавсь у спальню. Рая лежала загорнувшись у ковдру й посапувала (ліжка сьогодні він не застеляв), і її сіре плаття мирно висіло на спинці стільця. Вася пішов і зачинив двері, хоч після того, як померла мати, двері в нього не зачинялися, і хлопці з вулиці запросто до нього заходили. Спершу його дім перетворився був на якийсь бордель, але Вася Равлик не був зіпсований хлопець, отож гуляк із дому спровадив, але приятелі по вулиці до нього таки забігали. Отож він зачинив двері і, ступаючи навшпиньки, пройшов у спальню, роздягся й пірнув під ковдру. Ні, він уже її не чіпав, хай собі спить, він тільки лежав поруч, розплющив очі і йому здавалось, що це не стеля висить над ним, а широке небо, що в тому небі хмари, ніби збиті вершки чи білки яєць, що йому просторо на душі, бо в тілі його спокій, бо поруч нього хтось лежить і мирно дише. "А що, коли я її виганяти не буду, — подумав блаженно Вася Равлик, — чи довго вона в мене проживе?" І він заснув, як лежав, — з відкритими очима, і побачив ніч із зеленим місяцем, бур’яни й дерева пахтіли й тяглись угору мацаками гілок і стебел, ніби смоктали те мертве зелене проміння, а кішки перетворювались у ясінок — одна з них сіла на ґанку Васиного дому і зелено палила ліхтарики очей. Пси ставали нічними рибалками, вдягали сіру кортову одежу, взували гумові чоботи і сідали в човни — закидали вудочки, щоб зловити отого зануреного у воду зеленого місяця. А місяць танцював у воді, круглий і веселий, хапав зеленим ротом гачки без наживки, і пси-рибалки схвильовано хапалися за вудлища, й ті вудлища згиналися до води, човни хиталися під чобітьми і розсилали довкола брижі, й ті брижі розбивали місяць на тисячі золотих круглих блискучих риб. Вася ж Равлик знову відчувся равликом, виліз на лопуха й смакував собі тихо його соковитою плоттю. Потім ліз далі й перелазив на листя хмелю, повільно ліз по тонкому хмеляному стеблі, доки не діставався на клена, власне, на кленового листка, з якого переліз на стовбура, туди де ріс-виростав Митько Гілляка, і Митько Гілляка шкірив до нього зуби, а Вася Равлик, власне, справжній равлик ліз угору вже по Митьку Гілляці, власне, по гілляці, й дістався отак вершечка дерева — найвищого листка, виставив ріжки й почіпав ними небесну твердь. І небесна твердь на смак видалась, як та помада, що нею ваксила свої губи Рая, тобто нудно-солодка. Але равлик не збридив того смаку, а схвилювався, бо все-таки в його життя входило якесь свято, якась казка, щось дивне й незвичайне. І Вася Равлик захитавсь у високості, на найвищому, найгорішнішому кленовому листку, ніби в люлі дитина — люлі-ля! "Люлі-ляй, моя дитино! — казала йому жінка з місяцем замість голови. — Хто тебе, бідолаху, в цьому світі пожаліє? Ніхто тебе, сердешного, в цьому світі не пожаліє і ніхто тебе, сирітку, не візьме в теплу долоню і не проспіває: ’Равлик, равлик, вистав рожки, я дам сиру на пирожки!’" — "Не треба, мамо, — шепотів крізь сон Вася Равлик, тулячись до холодної жіночої спини, — називати мене Равликом. Маю хату не для себе самого, вже не волочу я її на карку, ми вже в хаті, мамо, вдвох!"
3
Отак і почалося їхнє спільне життя. Вася Равлик зранку біг на роботу, він був цього тижня на першій зміні; вранці варив їсти й наказував Раї в обід ту їжу розігріти. Вона ж лишалася в ліжку, угумкала на його турботи і, здається, знову засинала Повертаючись із роботи, Вася Равлик завжди побоювався, що її вже дома не застане, але вона сиділа на ґанку й курила, а біля неї на тому-таки ґанку валялися недокурки зі слідами губної помади та обгортки з цукерок, бо Вася щодня купував їй по півкіло. Їжу, ним приготовану, вона, здається, не розігрівала, але з’їдала справно; з дому начебто нікуди не ходила; сигарети з того блоку, який він купив, швидко здимлювались, але поки вони були, Рая грошей у Васі не просила. Вдома не робила нічого, ні разу не замела хати, не застелила ліжка; загалом же видалася неговірка й тільки тоді розтуляла рота, коли він щось запитував, або ж коли хотіла щось попросити. Її прохання ж її були елементарні: сигарети, їжа, дозвіл поспати. Спала вона дивовижно багато, Васі Равликові навіть здавалося, що весь час, коли його нема, вона чи спить у ліжку, чи лежить гола за домом у садку. Він любив її щовечора, здебільшого повернувшись із роботи; зрештою, вона навіть звикла до цього ритуалу, тож коли заходив у хвіртку, не вітала його усмішкою, а мовчки вставала, йшла в дім, у спальню, неквапно стягувала з себе плаття і безпристрасно лягала, ледь розсунувши ноги. Він же тільки в перші дні накидався на неї з жаром, тепер же міг її розглянути. Лежала засмагла, з юним тілом, і трохи розплилими грудьми, з помнутим, несвіжим на тлі того тіла обличчям, із заплющеними очима, лежала ніби мертва — жоден м’яз у ній не ворушився. Вася торкався тіла, й воно обпікало його холодом, і знову здавалося, що не жива вона людина, а тільки лялька, що, може, вона витвір якогось ученого (Вася любив читати науково-фантастичні романи), який пробив її, оживив, а сам помер. От вона й пішла блукати по світі й живе отак, бо інакше не вміє; недаремно вона така мовчазна й холодна, й недаремно така байдужа. Але, незважаючи на науково-фантастичні резони, Вася Равлик був живий чоловік і творив з Раєю те, чому опертися не міг, а щоб менше його від того тіла морозило, він перестав роздягатись. Потім вона залишалася в ліжку, мовчки курила, а він мчав на кухню, бо треба було щось для них обох зварити. Кликав її на кухню, вона приходила, сідала навпроти, й вони вечеряли; саме тоді він її про те чи те розпитував. Знав, що в неї можна питати все, навіть речі найінтимніші — на все відповідала, хоч ніколи вичерпно, а таки короткослівно.
Одного разу він сказав:
— Ходиш в єдиному платті, тобі не набридло?
— В мене одне плаття, — відказала вона.
— Там у шафі материна одежа, — запропонував він. — Може, подивишся?
Рая мовчки встала, підійшла до шафи й почала ту одежу переглядати. Тоді так само, як було, порозвішувала й позатикала. Прийшла й сіла біля нього.
— Вибрала щось?
— Нє, — сказала блимнувши. — Воно немодне.
— А тобі не байдуже, модне чи не модне? — здивовано спитав.
— Нє, не байдуже, — сказала.
— А це плаття, — показав він на сіру хламиду, — модне?
— Ну да, — сказала, — воно вже старе, але модне.
Отоді й прийшла йому до голови ідея її одягти.
Вася Равлик був хлопець ощадний. Часом він любив і чоловічі компанії, але сам їх не скликав, а хіба що його пригощали. Він мав навіть дві ощадні книжки: на одній було триста двадцять п’ять карбованців, а на другій (срочного вкладу) — вісімсот — ця друга книжка перейшла йому у спадок від матері. Колись у нього було на першій книжці п’ятсот карбованців, але сто сімдесят п’ять потратив він на материні похорони. Зробив підрахунки: двадцять п’ять він на книжці залишить, а триста зніме і на них спробує Раю одягти. Його захопила ця ідея, бо тоді Рая, нарешті, скине цю остогидлу йому сіру хламиду, яку невідь-чому вважає модною — спробує зробити з неї щось подібне до тих дівчат, які подобалися йому на вулицях.
Сповістив їй про це рішення в неділю, коли вони вже тиждень тихо-мирно прожили разом. Уперше Раїні очі заблищали.
— А ти його в мене потім не забереш? — спитала вона.
— Коли потім? — здивувався він.
— Ну, коли мене проженеш?
(Продовження на наступній сторінці)