Уже сидить він у поїзді й дивиться, як краплі миють шибки. Шибки покрито тьмою і, окрім тих крапель, нічого не видно. Але йому запахло хвоєю — може, його поїзд їхав сосновим лісом. До вікна приклеїлося чиєсь обличчя; так, це було Свєтине обличчя. Дивилася на нього з глибини ночі, розгублена й перестрашена. Ворухнула губами і замахала руками, як говорять німі, але він не розумів мови німих. Відчув особливе заціпеніння, все в ньому завмерло — провідчув раптом те, що з ним мало невдовзі статися. Було це не так прояснення, як смутна хвиля — овіяла його обличчя, як подих вітру. Затремтів, бо подумав, що людину можуть навідувати нерозумні думки. Адже й справді всі ті думки про поїзд — нерозумні. Не той поїзд, на якого чекає, а в якому їде, хоч добре з на: сидить на вокзальній лаві і жде поки оголосять посадку. Той же поїзд існує не в цьому часі, а у вічному. Не раз сьогодні йому привиджувався, і це мало б його насторожити. Але відчув себе настороженим тільки зараз. Тільки зараз омила його серце тривога, тож знову зирнув на шибку, щоб прочитати знаки, які посилала йому Свєта. Але Свєтиного обличчя в шибці не було. Там стояло лице материне, і він зрозумів те, що шепотіли її вуста То було все те ж застереження, яким провела його в дорогу: "Бережися, синку!" — "Хіба мало людей їде", — сказав тоді він, а зараз тільки подумав. Так, то був не той поїзд, на якого чекає він, а на якого чекають усі ці люди, що зібралися на вокзалі. Бо й вокзал також існує не в цьому часі, а у вічному. На колінах у Юрка лежав журнал, з обкладинки дивилася на нього дівчина, про яку хотів мріяти. Її вуста заворушились, як і в тих двох, котрих побачив у склі: промовляли те саме, що сказала й мати. Поїзд їхав через сосновий ліс і в ньому терпко пахло хвоєю. Знав, що цей поїзд не тільки забрав у себе цей вокзал, а й ціле місто, до боку якого приклеївся, наче молюсок, будинок вокзалу. З того поїзда весь час сходять люди: юні, молоді, старі. Сюди і входять, але тільки немовлятами. Ті, що сходять, мають воскові обличчя і заплющені очі. Коли покидає його той, кому прийшла пора, коли ступає по довгому, як вічність, коридорові, всі повертають по своїх купе голови до дверей. І хоч двері їхні зачинені, вони бачать і через них. Бачать прозору постать із восковим обличчям — одну з дійових осіб тіньового театру, яка повільно й спокійно зника. Тоді всі думають, що така доля чекає кожного. Усіх, хто сидить на вокзалі, й усіх, хто живе у місті, до боку якого, наче молюсок, приліпився будинок.
Юрко здригнувся. По радіо оголосили посадку на поїзд, на який він мав сісти.
Через два місяці на розшукових дошках міліції з’явилися друковані листки з фотокарткою Юрка під жирною шапкою: "Знайти людину!" У них описувалися прикмети хлопця, народженого двадцять один рік тому, який 5 квітня 1985 року вийшов із дому, сів на такий і такий поїзд і зник безвісти. Всіх, хто бачив його, запрошували повідомити, куди належить. Тут-таки описувалося, в чому Юрко був одягнений. Досі за тим оголошенням не зголосився ніхто.
1985р.
Оповідка одинадцята
Рудько
1
Цей камінь уже не раз згадувався, він лежав на трав’яній косиці між дорогою й Олексійовим парканом; за кілька метрів од нього стояла колонка, повернута носом у бік Олексійового городу; сам камінь мав настільки досконалу форму, що на ньому могли всістися кружка (на жаль, спиною одна до одної) п’ятеро місцевих кумась. Коли ж їх приходило тільки троє, то всідалися біч-о-біч; ноги їхні при цьому лягали в густу соковиту траву, якою й була заросла косиця між дорогою й Олексійовим парканом. У теплу пору ця трава приємно холодила литки кумась, тож і розмови точилися тут неквапливі. Окрім цього, містина мала ще й ту перевагу, що сюди сходився по воду цілий куток, а що куток складався з антагоністів кумась та їхніх приятелів, то й розмова улягала, як море, відповідно з припливами та відпливами: припливами можна було б назвати той момент, коли до колонки підходила особа, прихильна до кумась (вона закладала під ручку камінця й дозволяла воді неквапно сочитись у відро, що й було цьогочасною особливістю їхньої колонки), мала змогу перекинутися приязним словом, а відпливами ставали хвилі, коли з колонки брав воду хтось немилий завсідницям, — тоді розмова уривалася, жінки сиділи з міцно запечатаними обличчями і ніби й собі кам’яніли, аж доки небажана особа націджувала потрібну кількість води — це при цьогочасній особливості колонки тривало хвилин зо п’ять.
Того вечора на камені сиділо троє: перестаріла дівчина Людка із сухим гостроносим лицем; кругленька, наче хто їх надув автомобільним насосом, Сіроводиха (позавіч її кликали Сіромордиха) з обличчям сірим, біля ж очей мала темні півкола: синці від того, що недосипала, чи, може, від того, що пересипала; і, ясна річ, постійний протирач каменя ряба Надька, яку нещодавно покусали оси: в ліву щоку і, здається, в язика — щока від того напухла, а ряба Надька обв’язала її хусткою, як це роблять тоді, коли з’являється флюс. Чи не тому ряба Надька не могла сьогодні вести соло в розмові, бо тільки розтуляла рота, її шпигало так немилосердно, що кривилася, зітхала й підводила очі до неба — жест зовсім невластивий цій високодостойній мотроні. Сіроводиха ж належала до тих жінок, що не говорять, а підтакують, отож мимоволі розмову мусила вести Людка.
— Нє, ви мені нічого не кажіть, — почала вона монолога, на якого позаздрив би Кропивницький, — він чоловік нечистий. Нє, ви подивіться: чи були у нас на вулиці колись руді діти? Ніколи не було, а зара їх штири: в Броньки, в Зінки, в Лєнки Бутенкової і в тої чортиці Мілки. Хай мені покладуть голову на цей камінь і відрубають, а я все-дно скажу: це робота отого рудого пса. Я вже давно за ним дивлюся — це, я вам скажу, ті бестія! Гляньте, які в нього очі — це ж не очі, а п’явки, гляньте, як вони по вулиці ступають, — Людка саркастично прокрутила при цьому торсом, — гляньте на його жінку — шкура та кості, а коли прителіпалися сюди, ще кругленька була. Гляньте, як він крутить носярою, — Людка спробувала покрутити власною носярою, — туди й сюди, як нюшить, стерво; а свої вікна так запинають — ні щілиночки там! А діти? Хіба бувають такі людські діти? Те, що вони руді, кат з ними, а тобі ні цукерка не візьме, ні тобі слова не скаже, коли щось спитаєшся. То таки нечистий чоловік!..
— Я знала… — почала ряба Надька, але їй заболіло, й вона тільки зойкнула, а хотіла оповісти про одного чоловіка, подібного до цього, то той, знаєте, хотіла оповісти ряба Надька, упирем був. Еге, пив людську кров, особливо з жінок. У рябої Надьки, хотіла розповісти ця високодостойна мотрона, він, ясна річ, крові не пив — подавився б, а от до одної достеменно лазив і та, хотіла сказати ряба Надька, стала як дві краплі води схожа на жінку Рудька — так само худа, мов шкапа, і все худла, худла…
На жаль, усіх цих подробиць ряба Надька не виповіла, а тільки перепустила їх через мозок, бо говорити, як ми вже зазначили, заважала їй роздута щока. Сіроводиха скрушно зітхнула й проказала тонюсіньким, як у дитини, голоском:
— Нечистий чоловік, нечистий, ох, скільки їх нечистих є!
— Я до нього давно приглядаюся, — повторила Людка. — Ну, скажіть: чи котра з вас бачила, що він оббиває пороги в Броньки, у Зінки, в Лєнки чи в тої чортової Мілки?
Ряба Надька поставила супроти Людки зчудовані очі, рот розтулився, але вона тільки зойкнула; відомо-бо, що саме в цієї високодостойної кобіти була підзорна труба й ніщо не минало її пронизливого зору. Отож ряба Надька тим позиром і охом висловила те, що хотіла: і справді якась чудасія, що в них на вулиці з’явилося четверо руденьких дітей, хоч жодна із щасливих матерів не мала чоловіка, досі всі вони, окрім Броні, яка чоловіка все ж мала, ходили в перестарках, а всіх їх, перестарілих дівчат, було на кутку шестеро: крім згаданих, ще й Людка, котра все оце оповідає, а шоста — провізорка, яка дивиться на чоловіків з такою лютою зневагою, що в них мимовільно виникає містичний острах і бажання якнайпрудкіше проскочити мимо. Провізорка мала щедро розпасену сідницю, яка урочисто поколихувалася на досить зграбних ногах; зате горішня полонина тіла була ніби всушена: груди малі й безживні, а обличчя строге, з тонкими вустами, з горбистим, ніби орлиний дзьоб, носом і маленькими яструб’ячими очицями.
— Хо-хо-хо-хе! — раптом захихотіла Сіроводиха, чи, як її інакше звали, Сіромордиха, — а в провізорки руденького дитятка і не знайшлося…
— У мене теж, тьотю, — строго сказала Людка й подивилася на співрозмовницю впритул.
— А я що кажу? — злякалася Сіроводиха. — В тебе, милоданочко, теж, хе-хе!
— Знаю… — сказала ряба Надька, але застогнала — тяжко їй було, ой тяжко безмовній! Так тяжко, що на очі аж сльози вибились. А хотіла вона сказати, що Людка каже правду, бо Рудий надто помітна персона, щоб пропустити, коли йде по вулиці; та й чуб у нього палає так, що хоч-не-хоч, а увагу на нього звернеш. За ним легко стежити, хотіла сказати ряба Надька, і вона не раз скеровувала в його бік підзорну трубу. Але от що дивно, подумки виснувала ряба Надька, нічого за ним не устежила, а руденькі дітки десь та й узялись…
— Не знаю, як ви, а я в нечисту силу не вірю, — категорично сказала Людка. — Може, вона колись і була, ота нечиста сила, але не тепер. Тепер є нечисті люди, а не нечиста сила.
— Нечисті є, ох нечисті, скільки їх є нечистих! — відгукнулася Сіроводиха.
— Ну от, ви сказали нечисті, тьоть, — вкрадливо й загадково сказала Людка. — А що воно таке нечисті, га?
(Продовження на наступній сторінці)