— Е, багато розказувать… Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?
Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати — це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це — радість, адже старається для нього…
— Слухай, — перебив він її, — ти сьогодні плакала?
— З чого взяв?
— Ну, якась трохи не така… Щось сталося?
— Е, це все наші вічні суперечки з мамою.
— Таке, що сказати мені не можеш?
— Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?
— Розкажи.
Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.
— Через тебе ці суперечки й були, — сказала смутно. — Але я не хочу про те говорити…
— Коли через мене, то сказати мусиш.
Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.
— Щось має проти мене? — спитав. Дівчина крутнула головою.
Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.
— То я слухаю, — сказав.
— Не примушуй мене це говорити, — прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.
— Але коли стосується мене, мушу знати.
Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.
— В мене мало часу, Свєт, — сказав він. — І досі ми, здається, були щирі поміж себе.
Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.
— По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.
Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.
— То що сталося?
Дівчина заплакала навзрид.
— Не хочу тобі цього казати… Не примушуй мене…
— Кажи швидше. А то прийде твоя мати — ніякої копченої мойви в магазині нема.
— Не прийде, — мовила Свєта. — Навмисне нас залишила…
— Дивно, — всміхнувся Юрко. — А я вважав, що мудро спровадив її.
— Вона каже…
— Що ж вона каже?
— Тяжко мені це повторювати.
Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.
— Не тягни!
— Вона каже… Ну, що я довго чекала тебе… Що навіть на танці не ходила..
— І даремно, — мовив він. — Я від тебе цього не вимагав… Ну, і не ходила, так що?
— Вона каже… Що вже півроку минуло… А ти…
— А я?
— Це не мої слова, — зирнула нарешті на нього. — Я тобі цього зроду-віку не сказала б…
— Звісно, — мовив Юрко. — Переказуєш слова материні. То що вона каже?
— Каже… Ну, що ходиш, ходиш… Не можу я… Язик не повертається… Даремно ти завів цю балачку.
— Що не женюся на тобі? — спитав навпрямки.
Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.
— По-моєму, я тобі все роз’яснив, — мовив він, виструнчуючись на стільці. — Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?
— А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас… є кімната…
— Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити…
— Вона каже… ні, не можу я…
— Ми з тобою ще молоді, — мовив він. — Надто молоді…
— І я це мамі казала… Хіба не знаю?
— Мені обіцяють ліпшу роботу… Окрім того, я вже казав: улітку хочу вступати до інституту. На вечірній.
— Все це я знаю. Але вона каже… коли б серйозно до мене ставився…
— А я несерйозно до тебе ставлюся?
— Та Бог з тобою, Юрчику… Хіба ж це мої слова?.. Просто відбулася між нами така розмова… А буде так, як вирішиш.
Він замовк. Прибрав руку, й песик у кутку перестав гарчати. Дивився у вікно й бачив краплі, які тремтіли під вітром. Смуток відчув, тихий і покірливий, — чи добре вчинив, що примусив її повести цю розмову? Чи не ліпше було б їм і справді просто й по-приятельському погомоніти, адже перед дорогою він? Ще буде в них час вирішити свої проблеми, багато доброго й спокійного часу!
— На квартиру в мене поки що надій ніяких. А в тебе на роботі?
— Так само, — сказала Свєта — Тому вона й каже…
— Що ж вона каже іще? — трохи роздратовано спитав.
— Краще, ніж є, все одно у найближчому часі не буде… Але це не мої слова.
— Хочу твердіше стати на ноги, — мовив він. — Дістати ліпшу роботу і вступити до інституту. Спершу вчитися важко, а сім’я й дитина…
— Дитину не обов’язково зразу заводити, — прошепотіла, вже не посилаючись на матір Свєта.
Скинув на неї очима, але сиділа перед ним покірна, засоромлена і трохи жалюгідна — гаряча хвиля хлюпнула йому в груди.
— Треба мені хоч якось у житті встановитися, — пробурмотів. — Поговоримо про це, коли повернуся, гаразд?
Хитнула головою і втерла очі — якось по-дитячому, затиллям долоні.
— Тому я й не хотіла сьогодні про це говорити, — мовила і шморкнула носом, як дитина після плачу.
10
Вони зупинились у сінях, він у мокрому плащі й капелюсі, а вона в домашньому халаті, який робив її опрощеною, але й беззахисною. "Хочу думати про неї гарно", — мигнуло в голові, і він притяг її до себе: принаймні тут їм ніякий песик не перешкодить, її руки лягли йому на плечі й зімкнулися на потилиці. Віддих став уривчастий і схвильований, а вуста спрагло зустрілись.
— Все буде добре, — прошепотів він у перерві між поцілунками.
— Швидше повертайся, — шепнула й вона — Чекатиму…
Знову злилися вустами, горнув до себе тонке тремтяче тіло і сам тремтів. У цей час різко відхилилися двері, і в прочілі виросла кругла постать у куфайці, з обмотаною вовняною хусткою головою. Свєта, як водяна, миттю випливла з його обіймів.
— О, — солодко сказала мати. — А ти вже йдеш?
Він пік раків. Посторонився, щоб пропустити стару, а та аж цвіла широкою усмішкою.
— Це не копчену мойву привезли, а ставриду, — сказала. — Таку, що сама тільки шкура і кості.
У хаті залився гучним ляскотом песик, а Юрко, як шкідливий кіт, шмигнув у розчинені двері.
— Швидше приїжджай! — гукнула йому вслід Свєта.
— Щасливої тобі дороги, — солодко проказала Сіроводиха.
Він волів би, щоб зараз був дощ. Щоб змив із його обличчя оцю недоречну й ганьбівну барву і щоб охолодив щоки. Все вийшло по-дурному й оце зумисне залишання їх на самоті, й ота ревнива почвара в собачому образі, і їхня розмова, й, нарешті, це несвоєчасне, а може, надто своєчасне з’явлення Сіроводихи. І хоча на перший позір нічого особливого не сталося, йому було неприємно. Дощ, здавалося, припинився остаточно, хмари підбились угору, ніби між ними й землею натекло більше повітря, яке й підняло їх у височінь. На крайнебі хмаровиння навіть розірвалося і в прірву полилася ясна синява; він задивився на того ясного клаптика, ніби сподівався дістати звідти хоч трохи благоти. Не треба думати про неприємне, спогадав, не треба думати про ту ранішню зустріч із Ромкою; не треба думати, що розмову про одруження Свєта могла по-акторському розіграти; не треба думати, що вони вчинили те з матір’ю злагоджено; не треба думати, що відбувається за його спиною, і яка розмова зараз точиться в малесенькій кімнатці, де щойно побував; не треба думати про насурмлене небо, а ліпше про ту голубу латку, що благовістить: усі дрібниці, якими цілий день сьогодні обкидується, можуть лягти на душу каменем; не треба думати й про поїзд, який глухо тахкоче колесами, і в якому їдуть усі вони — живі під цією латочкою неба; не треба думати й про омани, ну, хоч би про ту дівчину, яку зустрів за півроку двічі — не в твоє купе вона завітає. Варто забути кругле, усміхнене обличчя Сіроводихи, варто повірити, що вона добра і зичить йому й дочці своїй блага; варто згадати, що є в нього власна домівка, де його чекають і люблять, є робота, яка йому подобається і де його так швидко оцінили; є, зрештою, важлива поїздка, в яку вирушить уже сьогодні, а ще є весна, що посилається на землю для того, щоб усіх оновити.
Голий, блискучий і безлистий клен підняв гілки і з них вряди-годи крапали краплі. Коли падали в калюжі, дзвінко розбивались, а коли плюхались на землю — глухо. Звів руку й одна із крапель розбилася на долоні, холодно її змочивши і наливши по вінця всі лінії його долі. Назустріч од колонки рухалася громіздка жіноча постать в гумових блискучих чоботях і з головою, закутаною у вовняну хустку, — від того голова та здавалася ніби у скафандрі, була то Магаданша. Він почекав, щоб жінка перейшла йому дорогу з повними відрами, адже хотів, щоб усе в його житті склалося добре.
— Доброго дня! — сказав Магаданші, й та неохоче йому відповіла.
11
(Продовження на наступній сторінці)