— Чого ж не бачив, — Андрій дивився з-під припухлих повік круглими й напрочуд добродушними очима. — І до вас на роботу приходила, і в місті потім стрічав. Одного я боюся: не захоче вона мене.
— Чого це не захоче?
Андрій зітхнув і знову подивився на Адама Солов’я. Той відповів йому сумним, вицвілим поглядом. І подумав Андрій, що тоді, коли Марина приходила на роботу до батька, він був трохи під мухою, через це дивився на дівчину досить сміливо, навіть підморгнути їй захотів. Але Марина лишалася холодна й неприступна, і він ще тоді зміркував, що ніколи, ніввіку не завоювати йому її. Окрім того, Андрій був сирота й ніколи не носив на плечах доброї одежі, він уже й звик до того і ніякої іншої одежі не потребував, а Марина була вдягнена ошатно, навіть пишно. А ще він побачив у неї золоті сережки й золотого на руці персня, і це його ще більше переполошило; Андрій не сказав Степанові, що вона після того приходила кілька разів до нього у сни, і навіть уві сні не був він із нею сміливий. "Нє, — сказав він тоді сам собі уві сні, — мені треба простішої дівчини".
Степан уже відчув першу зелену хвилю, яка почала погойдувати його тут, на зеленому цвинтарі, біля цього славного Адама Солов’я; може, тому йому захотілося похвалитися дочкою, хоч чинити так йому не вельми було й зручно: Марина була далеко не янгол. В цього янгола такі собі котячі пазурчики, і рота розтуляє не гірше од матері. "Да-м, — подумав Степан замріяно, — така жінка, а до неї теща — не подарочок". Отож він заговорив хитро, як це може добродушний чоловік, котрий випив тільки півпляшки чорнила: хай свідком тому буде цей милий Адам Соловей, вона дівчина не така простячка, як вони обоє, тобто Степан і Андрій, вона, знаєш-понімаєш, те і се, як каже той і сей, а воно, я тобі скажу, діло таке. Десять класів кінчила: р-раз! — він заломив пальця, на вечірній інститут вступила — два". Правда, вона покинула того інституту, але не тому, що дурна, нє, в неї головка справно работає; нє, ти на мене дивися, а то втупився в того Адама Солов’я. В Адама Солов’я це діло кончене; да-м, мало не забув, на фортепіяні вона уміє — у музичну школу її посилали. "Хе-хе-хе!" — сміявся Степан, бо йому здалося, що таки вразив Андрія. Воно так і було, але не так уразив його, як ще більше злякав.
— Де мені, дядьку, до такої дівчини, — сказав понуро Андрій, косячись на сумного Адама Солов’я. — Така дівчина й дивитися на мене не схоче.
— А ти штурмуй! — сказав Степан, здається, трохи й захмелівши. — Як ту безим’яну висоту, га? Ось зараз підемо зі мною — і штурмуй!
— Що ви, дядьку! — пролепетав Андрій. — Я не посмію. Та й жінки вашої я трохи боюся.
— Моєї ясінки? — захихотів Степан. — Та я її в баранячий ріг скручую!
— Може, й скручуєте, Степане Григоровичу, — сказав скрушно Андрій. — Я вашого сімейного життя не знаю. Нє, дядьку, із цим, що ми випили, я до вас побоюся іти.
— Вип’ємо ще! — твердо запропонував Степан.
Андрій подивився на свого можливого тестя з-під припухлих повік, очі його посмутніли і стали десь такі, як в Адама Солов’я.
— А коли ж вип’ю ще, — сказав він скрушно, — то знаєте… то знаєте, дядьку, воно, чого доброго…
— Та не крути ти! — гримнув простодушно Степан.
— Я вас шаную, Степане Григоровичу, — сказав Андрій, — і знаю, що ви мене не осудите. Але коли вип’ю з вами ще пляшку, вони подумають, що я п’яний…
4
У цей час Валентина сиділа на ґанку й посилала на вулицю біоструми. Здається, їх випускали на вулицю й інші істоти в домашніх платтях та капцях, які побували сьогодні в подвір’ї Валентини Микитівни Карташевської, котра в дівоцтві називалася Коржем, і яких вона зарядила імпульсами, чи зарядами, чи якоюсь іншою новочасною, придуманою вченими, штуковиною. Факт той, що всі ці істоти силою уяв і при допомозі думання в одному напрямі витворили своєрідне силове поле, а може, й самого молодика, котрий невідь-звідки взявся на околиці: невеликого, білявого й горбоносого з синіми холодними очима. В декого, правда, виникла думка, що той молодик існував і раніше, просто гра долі закинула його на цю вулицю, а що тут було так ретельно розвішано тенета — щось таке, ніби павутина, тільки тонше, бо невидиме, то молодик охоче потрапив туди і почав борсатись, але йому було зроблено символічного заштрика в тім’я, і він не тільки заспокоївся, а й почав діяти так, як хотіли новочасні вуличні чарівниці. Одна з дійових осіб цього дійства, ну, скажімо, ряба Надька, яка пізніше посварилася з Валентиною, зі злостивості оповідала потім цю історію інакше: той молодик зовсім не був створений гарячою уявою зацікавлених осіб, а родом був із далекого, глухого села й сам нипав по глухих міських вуличках у надії натрапити на такі тенета, тобто він був не мухою, як вважала більшість учасників чарування, а таки павуком, притому, здається, сам був переконаний, що коли потрапить у тенета, то не тільки буде зловлений, а й ловитиме сам, адже був він із тих павуків, як сказала злостива Валентинина приятелька-ворог, тобто ряба Надька, які самі тенет не тчуть, бо в них є певна вада у слизовій оболонці, але використовують для своїх цілей тенета готові й, трактуючи при цьому господарів тенет як мух, спокійно користуються з такої своєї переваги.
Як там не було, а молодик безбоязно зайшов у хвіртку і поквапливо, але й упевнено попростував до ґанку, на якому аж рота розтулила від здивування чи захоплення Валентина.
— Драстуйте, — сказав молодик м’яким голосом. — Мене прислала до вас Нора Анатолівна…
Він обдивився хату, садок і город і тільки тоді зирнув на ту, що аж з ґанку підхопилася: обличчя її стало кругле й усміхнене, як гарбуз, котрий з певних міркувань турбується про свій рід.
— Да, — сказав молодик, переступаючи порога, — Нора Анатолівна сказала, що я можу познайомиться у вас із дівчиною, вашою дочкою.
— О, вона зараз прибіжить з роботи, — захоплено, аж вискливі ноти пробилися їй у голосі, сказала Валентина.
— Да, — мовив молодик, холодно роздивляючись хату, — Нора Анатолівна сказала, що вона зараз прийде. А де вона, коли не секрет, работає?
Валентина охоче розповіла де "работає" Марина. Власне, вона, тобто Валентина, в житті не бачила тих машин, що лічать (свої гроші Валентина рахувала і без машини і, здається, непогано вправлялась), але оповіла те, що знала машини ці від пімоги аж до стелі, вони такі великі, що людина біля них, як комашина (сподіваємося, що Марина пізніше поправить ці гіперболізовані порівняння своєї матінки).
— Да, — сказав молодик. — Спеціяльність у неї непогана.
Валентина при нагоді поцікавилася, чим займається гість, і той рівним голосом відповів, що він часто висить головою донизу, тобто монтажник-висотник, що зарплатня у нього така й така, бувають преміяльні, тобто розказав Валентині все, що її цікавило, так просто, чітко й зрозуміло, що вона, котрій часто бували невтямки й простіші речі, все гарно затямила, через це не дуже й приглядалася до того, що гість при цьому ходив і оглядав кімнати, часом торкаючись чогось і пальцем.
— Да, Валентино Микитівно, — сказав молодик, хоч Валентина йому й не називалася, — мені у вас наравиться. Гарне у вас гніздечко. І дочка у вас, гадаю, несогірш…
— Вона в мене красуня, — аж розцвіла Валентина. — А як ваше прізвище, коли не секрет?
— Корж, — не моргнувши, відказав молодик.
— Господи ти мій! — аж сплеснула руками Валентина. — І я була в дівоцтві Корж!
— Да, — мовив молодик, — моя хвамілія справді Корж. Батько мій був Корж і дід. Хіба вам не наравиться?
— Та Бог ти мій! — вигукнула Валентина. — Я ж кажу, що це чудово! Бо і я була в дівоцтві Корж.
Молодик подивився на неї з підозрою, наче перевіряючи, чи не сміються з нього, але перед ним сяяло кругле, як сонце, лице.
— Да, — сказав він. — Може, воно комусь і смішно, а моя хвамілія таки Корж!
5
Жили-були на світі дід і баба і спекли вони коржа "Оце поласуємо", — сказала баба, а дід аж слинку ковтнув. Розчинили вони вікно у своїй зеленій хатці й поклали коржа на підвіконні, щоб прохолов.
"Еге, — сказав собі Корж, — коли хтось мною поласує, то діло моє швак! А я, — подумав він, — не такий вже дурний".
Еге ж, не такий він був дурний. А ще подивився у небо і побачив там сонце. "Онде мій брат, — сказав він сам собі, — певне дід і баба спекли його раніше. Він гуляє по світі, і я погуляю, він гуляє по небі, а я — по землі!"
Корж скотився з підвіконня і покотився в білий світ. І не зустрілося йому по дорозі ні Ведмедя, ні Вовка, бо Ведмедів давно вже в цих краях не було, а вовків — знедавна. Отож ніхто не поривався з’їсти золотистого Коржа, бо й нікому було. Дорога текла довга й курна. Корж котився, аж піт йому по лобі спливав. Вже й сам був голодний і мучила його спрага. "Це коли так діло піде, то мені буде швак!" — подумав він. Над головою в нього котився так само Корж-сонце і начебто посміювався з нього, невдахи. "Дражниться з мене" — недобре подумав утікач і вже неприязно позирав на того, кого уважав за свого брата. Так біг він до вечора, а ввечері ліг у траву відпочити.
(Продовження на наступній сторінці)