Валентина налила чоловіку величезну філіжанку сурогатної кави, забіливши її молоком і вкинувши туди п’ять ложечок цукру; в цей час голова її запрацювала, як і та машина, котра весь час лічить і на якій працює дочка; Степан подививсь у вікно, крізь яке видно було річку з дивними водоростями-рибалками — всі вони тримали в куточку вуст по сигареті, і дим од того розповзався по цілій долині. На тому боці палили вогнище, і вогник у тумані був кошлатий і чудний; певне, рибалки, які сидять тут цілу добу, вирішили поснідати. Він уявив, як смачно побулькує юшка, один із сірих та червонолицих витяг із води пляшку, заткнуту пластмасовим корком і без етикетки, — може, була то й вода, але вода так прозоро не булькає, не тремтить так од води нетерпляче рука, яка підставляє під той струмінь склянку. Але п’ється ота загадкова рідина просто й без прикрості, ніби вода, бо може, то вода і є, а те, що вона робить обличчя ще червонішими, здається, нікому не вадить: червонішають обличчя і від сонця, і від свіжого повітря.
— В мене там є один на прикметі, — сказав задумливо Степан. — Дай на півлітра, то, може, й побалакаю.
— А ти без півлітра побалакай, — сказала Валентина — Дуже ласий до того півлітра.
— Та воно й діло непросте, — сказав трохи ніяково Степан.
— Це вже, мабуть, на Андрія вудочку закидаєш, — сказала Валентина. — Андрій мені не підходить.
— Чого це він не підходить?
— А того, що ви з ним і хату, й мене проп’єте…
Він подивився на жінку десь так само, як дивилася на широкий світ дочка більше з нудьгою, як з інтересом, вже пора йти, подумав він, бо на пропускній стоїть отой, і їсть їх кожного очима, а на руці в нього годинник, перевірений по радіо, і той годинник завжди бездоганно точний. Степан зітхнув: чи жалів, що жінка таки не дасть йому на півлітра, чи від того, що годинники в декого йдуть отак точно; ланка всовувала йому в торбинку з капронових ниток (її власного виробництва) бутерброда, загорнутого у газету; він подумав, що цієї газети вчора не переглянув, але жалю не відчув, бо там писалося майже те саме, що докладно звідомляв йому телевізор. "Да-м! — сказав він, різко встаючи і затягаючи паска на штанях. — Ти мені обід приготувала?"
— Онде у сітці, — сказала вона.
— То як мені: промацати того Андрія, чи не тра? — спитав по-діловому.
— Я тут по сусідах розпитаюся, — сказала жінка.
— І вони тобі його на мотузочку приведуть?
— Чого це на мотузочку? — серйозно озвалася Валентина. — Сам прийде. У нас дочка не така, щоб її на городі замість пугала ставити… Коли б вона трохи проворніша була.
— Як ти?
— А тобі погано зі мною? — в голосі її почулась образа, і він поспішив озутися: починало пахнути смаленим.
— Да-м, — сказав, пристукуючи сандалетом. — Це я хочу сказать, що пора мені…
— Ходиш чистий, ситий, а в якій постелі спиш? — сказала жінка вже таки з образою.
Тоді він підійшов до неї, хихикнув і вщіпнув легенько, щоб показати увіч, що він таки задоволений і спільним із нею життям, і тим, що ходить чистий, ситий, а спить у чудовій постелі.
— Ти мене більше не затримуй, — сказав, наче оборонився від неї. — Тепер сама знаєш, що з тими дисциплінами…
2
Валентина поїла вже після них, спокійно, ґрунтовно й зі смаком, а по сніданку задумалась, як той кіт із дитячого віршика, що теж мусив глибокодумно розмірковувати, чи погнатися йому вслід за голубом-гінцем, а чи вуса-довгоруса почесати гребінцем, але таких складних дилем вона перед собою не ставила — і без того знала, що далі чинитиме. Отож вона вийшла на східці й сіла на простеленому задля цього килимку; тоді-то й пропав од річки туман, бо й непотрібен уже був; тоді-то й дерева на її безмовний наказ одгорнули з-перед її зору гілля, бо їй конче треба було дивитися на вулицю, що протікала мимо, і на все, що по тій вулиці пливло; сиділа широка, барилькувата, загорнута в широчезного халата із червоними квітами на синьому; над головою у неї ніжно затукала горлиця, кличучи свою дику голубку; тоді-то він і почався, дивовижний і не зовсім звичний обряд; може, то було ворожіння, а може, й ні, але коли сіла отак на ґанку й стала розсилати від себе біоструми, — факт той, що відтоді почало творитися таїнство, яке при допомозі вже згаданого підручника "Логіки" навряд чи збагнути; часом вона голосно когось огукувала, і той погук зупиняв на дорозі особу в домашньому платті, ну, приміром, рябу Надьку, і та особа повертала до неї обличчя; потому йшов переклик, здавалася, найелементарнішим, але обидві знали, що за тими навздогад кинутими словами таки ховається щось значніше і повне взаємного інтересу, інакше ота б, у домашньому платті, приміром дочка Трасицької, ішла б собі спокійнісінько далі, а не завертала б у подвір’я до Валентини. Одначе вона таки завертала, приміром Магаданша, і сідала на вільного кусника килимка; отож ті, хто йшов потому дорогою, міг вільно простувати собі далі: Валентина не мала здатностей Юлія Цезаря робити кілька справ за раз; зрештою, і цей клопіт був не малий: треба було, окрім того, що цікавило її найбільше, вести балачку й про свої сорок і їдну хворобу та ще й розплачуватися, тобто вислухати про сорок і одну хворобу співбесідниці; відбувалося тут і таке: за якийсь час співрозмовниця розчинялась у повітрі й це траплялося саме тоді, коли все було розказано й оповіджено; тоді оклик зупиняв істоту в домашньому платті, ну, приміром таксистиху, і це було так, як у пісеньці про попа й собаку з тією різницею, що пісенька таки не мала кінця і не було у ній нічого таємно-хвилюючого. Це тривало доти, доки не згадувалися конечні хатні турботи. Тоді Валентина зітхала й підводилася; все тіло в неї затерпло, а язик приємно постогнував; тоді вона починала рухатися жвавіше: з кухні до плити з балонним газом, котрий стояв у коридорці, а від плити до кухні; ще потім застелила чудову постіль, у якій мав відчувати неземне щастя її чоловік, і гірку, холодну постіль власної дочки, адже так виразно пахла вона самотністю; Валентина зронила сльозу на ту самотню постіль, і не треба думати, що й вона була під цю хвилю самотня. Адже її біохвилі, які розпустила по вулиці, вже самі завертали до неї одну й другу особу в домашньому платті і в капцях, ну, приміром Людку чи Тоську, чи "культурну" Нору, і вона таки змушена була наслідувати того капосного Юлія Цезаря: чистила картоплю й говорила, стелила постіль, у якій мав відчувати неземне щастя її чоловік, і говорила; або ж і перепльовувала того нещасного самохвальця-царя: замітала активно шурхаючи віником, щось трусила, щось помішувала в кастрюлі й знову-таки говорила, — ніхто не сказав би, що в її пухкому тілі є стільки моторності. Її ж співрозмовниці мінялися, зникаючи і заявляючись із тією спритністю, з якою колись бігали дійові особи німого кіно: всі ті істоти в домашніх капцях і платтях нюхом чули, на що тут заходиться; вони безпохибно розуміли, що тут відбувається щось значиміше, а не тільки звичайні бабські теревені; вони, зрештою, й собі запалювалися глибочезним інтересом, тим більше, що Валентина дозволила собі загадково підморгнути одній і другій, хоча одна й друга розуміли все і без підказок: коли йдеться про весілля, нема такої жінки, щоб не відчувала хворобливого збудження. Так тривало цілий день, проздовж якого Степан Карташевський стримів біля екструдера і виплавляв із пластмаси ялинкові іграшки і поки його дочка сиділа біля машини, що вміє рахувати, і по змозі допомагала тій машині: вони обоє, і Марина, й машина, були по вінця наповнені цифрами, а що треба було трохи і їй розважитися, то й вона балакала, але не про виробничі успіхи власного підприємства, а швидше про чужих, тих, котрі мали повинність забезпечувати їх, тобто дівчат і жінок, що сиділи біля лічильних машин, речами, від котрих вони освітлювались і гарнішали.
Степан же цілий ранок загадково позирав на Андрія, який працював за сусіднім екструдером, а коли вони вийшли перекурити, Степан пустив в обличчя Андрію струмку диму і по-дружньому тицьнув йому в живіт зеленим од фарби пальцем:
— А чого це ти, ловеласе, не женишся, га?
— Знайдіть мені, дядьку, гарну дівчину, то й женюсь, — показав зуби Андрій.
— А ти вже такий парубок, що сам не знайдеш?
— Ге-ге, дядьку, — сказав Андрій, смішкуючи, — я їхнього брата як вогню боюся.
— Да-м, — сказав Степан і примружив око, бо пасемко диму напливло на його обличчя. — Ситуація, як каже той і сей, незавидна…
3
А ситуація, як каже той і сей, була не дуже й складна. Двом чоловікам, котрі хочуть трохи розігріти зимну душу, а відтак і порозумітися, треба рівно стільки ж енергії, як і жінкам, коли вони сходяться поговорити. І ті, й сі мають однакове сп’яніння, бо й ті, й сі починають відчувати гостру взаємну прихильність, котра, хоч і дочасна, як і все у світі, людину все-таки задовольня. Отож першу пляшку "чорнила" Степан з Андрієм випили на цвинтарі на лавочці біля могили якогось Адама Солов’я, сам Адам Соловей дивився при цьому на них з вицвілої, зробленої на порцеляні, фотокартки. В нього були настовбурчені вусики, а очі великі й сумні.
— Мені ваша дочка наравиться, Степане Григоровичу, — сердечно сказав Андрій, не без розчулення позираючи на Адама Солов’я, — і коли ви й справді те, то я, знаєте, як би вам сказати, може, якось і того.
— А ти бачив її? — зацікавлено спитав Степан.
(Продовження на наступній сторінці)