— Слухай, — сказав пошепки, — не чув? Кажуть, Стась випиває. Інколи зовсім п’яний являється. Тільки не кажи про це матері, сам знаєш, яка вона в нас… Вона того Стася страх як любить. Розтривожиться, розхвилюється, а може, воно і брехня. Людям попадися на язика..
В глибині рипнули двері, батько поклав пальця на вуста.
— Гарно ти грав, — сказав голосно. — Тільки сумно чогось.
— Погода така, — відповів маленький чоловік.
— Погода на настрій вплива, — мовив батько. — Більше того, навіть відчуття поганої погоди впливає на настрій. Я це по твоїй матері бачу, — він хитро засміявся й позирнув у бік жінки, яка входила з каструлею і з металевою підставкою.
— Це в нього називається гумор, — сказала добродушно мати. — Про що не заговорить, на погоду зверне. А розказував тобі браток, що його жіночка сказала, коли він мені нагрубив?
— Еге, еге, послухай, — підхопив батько уже без гумору. — Це таке матері сказати, яка душу їм, можна сказати, віддала.
— Вона сказала, що з мене вийшла б добра поміщиця. Ні, ти чув таке?
— Як так, поміщиця? — не зрозумів маленький чоловік.
— Бо я, бач, попросила твого братика принести мені, хворій, ліки! Бо я, мовляв, поганяла ним, як кріпаком. Бо він, бач, мені води приніс і дров два рази врубав і вже хотів, щоб я йому за це в ноги кланялась. А я кланятися не вмію.
— Теж мені робота, — сказав батько, — нарубати дров і води принести. У мене тоді температура була, то мати й не пускала.
— Рвався сам до тих дров і води, — мовила мати, — а як його пустити, коли температура була така! Перележали б і в холоді пару днів, а тої жебраної допомоги нам не тра.
Батько накручував коркотяг і на це материне слово урочисто бахнув корком. Понюхав напій і заусміхався.
— Кров землі, — сказав. — Недаремно колись це вино кров’ю господньою вважали. Сідай, стара, пригостимося.
Мати принесла чарки. Поставила зі стукотом і присіла до столу.
— Я вам трохи грошей привіз, — сказав ніяково маленький чоловік і поліз до кишені.
Він поклав банкноти на стіл, і мати скосила на них око.
— Ти завжди був добрий, — сказала вона. — Тільки я не хочу тебе грабувати.
— Це дрібниця, — відповів маленький чоловік і почервонів.
Вони випили по чарці й почали їсти. Дивилися кожне в тарілку й мовчали: пауза вийшла задовга й незручна.
— Що там сьогодні по телевізору? — спитала мати.
— Та чортзна-що, — відказав батько. — Коли буде про погоду, вмикнемо…
9
Маленький чоловік вийшов покурити — стояла темна березнева ніч. Війнуло широким, свіжим подихом: примерзлим болотом і запахом кори. Здавалося, дерева попри негоду почали вже прокидатися із зимової сплячки. Посилали одне одному попереджувальні сигнали й тихо зітхали. Світлий попіл зарипів під ногами, його прихопив легенький морозець. Маленький чоловік жадібно ковтнув диму — він хвилювався. Невідь од чого — чи від неприємних розмов, які вислухав, чи від цього раптового подиху весни. На вулиці блимотіло два ліхтарі, і його потягло за хвіртку. Хруско ламався під підошвами льодок, і він не повернувся в обійстя навіть докуривши сигарету: щось його тут затримувало. Десь поодаль задзвонили відра: хтось ішов по воду, кроки чітко лунали у весняній тиші. Світліли вікна хат, од кожного на дорогу падала світла стяга, осяюючи приморожені легкими мережками калюжі, брудні, сірі кристали льоду поблискували.
— Це ти, дядю? — сказала братова, наближаючись із порожніми відрами. — Бачиш, які ви добрі. Чарку випити не забули, а от води принести, то мені поночі тягнись.
Вона була повна, круглолиця й усміхалася. Те, що казала, було, здається, жартом.
— Здоров! — мовила вона — Дихаєш повітрячком?
— Давай сюди відра, — мирно сказав маленький чоловік.
— Ну що ж, допоможи, — братова передала йому відра — Вже наскаржилася баба на нас? — невістка засміялася глухо і ображено. — Дивна вона жінка!
— Ми всі у цьому світі дивні…
Ішов, подзвонюючи відрами, а братова важко ступала слідом.
— Так наморилася сьогодні на роботі, — сказала вона — Тіла не чую.
— Спочивай! — мирно відказав він.
— Де там спочинеш? Хоч борщу на завтра наварю. То що тобі баба наплела?
— Про все добре й недобре.
— Про добре навряд, — мовила братова — Мабуть, розказувала, що Стах не купив їй ліків. А коли тих ліків в аптеці не було?
— Звісно, — сказав маленький чоловік, накладаючи відро на носика колонки, повернутої в бік Олексієвого городу.
— Сам знаєш, Стах не такий, що розірветься в роботі. Але коли вони хворіли, то й дрова рубав, і воду носив. Я такого-сякого накручу й занесу. Мені здається, що це вона спеціально…
— Як так, спеціально?
— Не хоче, щоб ми дитину до неї приводили.
Він натис на важеля: вода шумко полилась у відро. Звук був заголосний, щоб при цьому балакати, і братова терпляче перечекала, поки наповняться відра.
— Мені здається, що вони і з хати нас вижили, щоб дитина їм не заважала.
— А мені здається, що тут подіяв давній закон, — сказав маленький чоловік. — Дві жінки під одним дахом не вживаються.
— Чого б то я мала їй терпіти? — сказала братова.
Він схопив відра й потяг їх через вулицю. Братова важко ступала слідом Дорогою вона оповіла йому докладно ту ж таки історію, яку він слухав сьогодні не раз, але оповіла по-своєму брат і вона винуваті не були.
Він підніс відра під самий поріг.
— Може, зайдеш? — сказала братова.
— Пізно, — мовив він. — Ще трохи подихаю свіжим повітрям і піду спати.
— Ми зі Стахом зараз на різних змінах, — сказала братова. — Майже не бачимося.
— Сильніше любитимете одне одного, — всміхнувся маленький чоловік.
— Що з тої любові, коли чоловік не на очах?
— Це правда, що він почав випивати?
Вона замнулася. Певне, не хотіла говорити.
— Теж мати тобі сказала?
— Та ж не він.
— Трохи й правда, — сказала знехотя невістка. — Але це тому, що ми на різних змінах.
— Зайду ще завтра, — припідняв капелюха — Хочу, щоб помирилися…
Але невістка на те не відповіла Стояла біля відер, важка й самотня, й дивилася кудись повз нього втомленим пригаслим поглядом.
Відійшов, голосно хрустячи жужелем, що покривав стежку. Знову дихнуло густим весняним подихом. Маленький чоловік глибоко засунув руки в кишені, бо відчув, що холод пробирається йому під пальто і хапає за плечі. Було йому самотньо й холодно на цій порожній дорозі, яка сторожко світить до неба всіма своїми майже заскленими очима. Зійшов донизу, де не було ліхтарів і де німо розмовляли між собою дерева Дивно й просторо стало йому на душі і здалося, що ось-ось має надійти мент, якого вже давно очікує. Можливо, заради нього й приїхав сюди, адже мав, окрім цих, що навалилися на нього, ще й свої, не менш терпкі й нерозрішені пристрасті.
Але він про те не думав, він чекав. Сподівався якогось віщого голосу чи шепоту, а може, звичайного струсу, адже так воно буває завжди в місяці березні. Тоді прокидається жива вода, жива земля і живе небо. Тоді всі дерева раптом розплющуюють очка бруньок, напружуються і також чекають. Тоді й люди відчувають звільнення й перше тепло. Може, це хвиля вітрова, а може, вічний князь тьми зганяє з неба хмари, як зганяє з чола зморшки людина, думаючи про сокровенне. Тоді зорі стають удвоє більші й удвоє виростає місяць. І все раптом завмирає у щасливому передчутті. Оживає в землі коріння дерев та кущів і починають гнати по сухих капілярах перші, несміливі потічки соку — вимиватимуть із стовбурів трутизну і смертне наїття. Тоді місяць шепоче щось землі й вони без тлумачів чудово починають розуміти одне одного.
Він закинув голову й побачив перед собою небо. Воно цвіло. Міріадами срібних очей і неповним місяцем. По тілу його раптом пройшла гостра спазма, і він до болю в душі зрозумів: ось він прийшов, цей мент, якого сподівався! Здригнулась у нього під підошвами земля, щось у ній зануртувало й зашуміло, пінячись. І йому захотілося раптом звести руки й відштовхнутися од цієї спіненої тверді. Чомусь увірував, що тоді напевне станеться чудо. Що його таки потягне в себе неозоре безмежжя, і пізнає він при цьому щось більше за щастя.
По тілі його пройшов трем, наче оте хвилювання, яке відчував підошвами, вже перейшло в нього. Ступні йому загуділи, він голосно видихнув із себе повітря, а тоді зморено спустив голову. Земля його тримала. Могутньою й непереборною силою, а він у цьому світі таки маленький чоловік.
1983 р.
Оповідка восьма
Гість удома
1
(Продовження на наступній сторінці)