«Роман юрби» Валерій Шевчук — страница 53

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Роман юрби»

A

    — Слухай, — сказав пошепки, — не чув? Кажуть, Стась випиває. Інколи зовсім п’яний являється. Тільки не кажи про це матері, сам знаєш, яка вона в нас… Вона того Стася страх як любить. Розтривожиться, розхвилюється, а може, воно і брехня. Людям попадися на язика..

    В глибині рипнули двері, батько поклав пальця на вуста.

    — Гарно ти грав, — сказав голосно. — Тільки сумно чогось.

    — Погода така, — відповів маленький чоловік.

    — Погода на настрій вплива, — мовив батько. — Більше того, навіть відчуття поганої погоди впливає на настрій. Я це по твоїй матері бачу, — він хитро засміявся й позирнув у бік жінки, яка входила з каструлею і з металевою підставкою.

    — Це в нього називається гумор, — сказала добродушно мати. — Про що не заговорить, на погоду зверне. А розказував тобі браток, що його жіночка сказала, коли він мені нагрубив?

    — Еге, еге, послухай, — підхопив батько уже без гумору. — Це таке матері сказати, яка душу їм, можна сказати, віддала.

    — Вона сказала, що з мене вийшла б добра поміщиця. Ні, ти чув таке?

    — Як так, поміщиця? — не зрозумів маленький чоловік.

    — Бо я, бач, попросила твого братика принести мені, хворій, ліки! Бо я, мовляв, поганяла ним, як кріпаком. Бо він, бач, мені води приніс і дров два рази врубав і вже хотів, щоб я йому за це в ноги кланялась. А я кланятися не вмію.

    — Теж мені робота, — сказав батько, — нарубати дров і води принести. У мене тоді температура була, то мати й не пускала.

    — Рвався сам до тих дров і води, — мовила мати, — а як його пустити, коли температура була така! Перележали б і в холоді пару днів, а тої жебраної допомоги нам не тра.

    Батько накручував коркотяг і на це материне слово урочисто бахнув корком. Понюхав напій і заусміхався.

    — Кров землі, — сказав. — Недаремно колись це вино кров’ю господньою вважали. Сідай, стара, пригостимося.

    Мати принесла чарки. Поставила зі стукотом і присіла до столу.

    — Я вам трохи грошей привіз, — сказав ніяково маленький чоловік і поліз до кишені.

    Він поклав банкноти на стіл, і мати скосила на них око.

    — Ти завжди був добрий, — сказала вона. — Тільки я не хочу тебе грабувати.

    — Це дрібниця, — відповів маленький чоловік і почервонів.

    Вони випили по чарці й почали їсти. Дивилися кожне в тарілку й мовчали: пауза вийшла задовга й незручна.

    — Що там сьогодні по телевізору? — спитала мати.

    — Та чортзна-що, — відказав батько. — Коли буде про погоду, вмикнемо…

    9

    Маленький чоловік вийшов покурити — стояла темна березнева ніч. Війнуло широким, свіжим подихом: примерзлим болотом і запахом кори. Здавалося, дерева попри негоду почали вже прокидатися із зимової сплячки. Посилали одне одному попереджувальні сигнали й тихо зітхали. Світлий попіл зарипів під ногами, його прихопив легенький морозець. Маленький чоловік жадібно ковтнув диму — він хвилювався. Невідь од чого — чи від неприємних розмов, які вислухав, чи від цього раптового подиху весни. На вулиці блимотіло два ліхтарі, і його потягло за хвіртку. Хруско ламався під підошвами льодок, і він не повернувся в обійстя навіть докуривши сигарету: щось його тут затримувало. Десь поодаль задзвонили відра: хтось ішов по воду, кроки чітко лунали у весняній тиші. Світліли вікна хат, од кожного на дорогу падала світла стяга, осяюючи приморожені легкими мережками калюжі, брудні, сірі кристали льоду поблискували.

    — Це ти, дядю? — сказала братова, наближаючись із порожніми відрами. — Бачиш, які ви добрі. Чарку випити не забули, а от води принести, то мені поночі тягнись.

    Вона була повна, круглолиця й усміхалася. Те, що казала, було, здається, жартом.

    — Здоров! — мовила вона — Дихаєш повітрячком?

    — Давай сюди відра, — мирно сказав маленький чоловік.

    — Ну що ж, допоможи, — братова передала йому відра — Вже наскаржилася баба на нас? — невістка засміялася глухо і ображено. — Дивна вона жінка!

    — Ми всі у цьому світі дивні…

    Ішов, подзвонюючи відрами, а братова важко ступала слідом.

    — Так наморилася сьогодні на роботі, — сказала вона — Тіла не чую.

    — Спочивай! — мирно відказав він.

    — Де там спочинеш? Хоч борщу на завтра наварю. То що тобі баба наплела?

    — Про все добре й недобре.

    — Про добре навряд, — мовила братова — Мабуть, розказувала, що Стах не купив їй ліків. А коли тих ліків в аптеці не було?

    — Звісно, — сказав маленький чоловік, накладаючи відро на носика колонки, повернутої в бік Олексієвого городу.

    — Сам знаєш, Стах не такий, що розірветься в роботі. Але коли вони хворіли, то й дрова рубав, і воду носив. Я такого-сякого накручу й занесу. Мені здається, що це вона спеціально…

    — Як так, спеціально?

    — Не хоче, щоб ми дитину до неї приводили.

    Він натис на важеля: вода шумко полилась у відро. Звук був заголосний, щоб при цьому балакати, і братова терпляче перечекала, поки наповняться відра.

    — Мені здається, що вони і з хати нас вижили, щоб дитина їм не заважала.

    — А мені здається, що тут подіяв давній закон, — сказав маленький чоловік. — Дві жінки під одним дахом не вживаються.

    — Чого б то я мала їй терпіти? — сказала братова.

    Він схопив відра й потяг їх через вулицю. Братова важко ступала слідом Дорогою вона оповіла йому докладно ту ж таки історію, яку він слухав сьогодні не раз, але оповіла по-своєму брат і вона винуваті не були.

    Він підніс відра під самий поріг.

    — Може, зайдеш? — сказала братова.

    — Пізно, — мовив він. — Ще трохи подихаю свіжим повітрям і піду спати.

    — Ми зі Стахом зараз на різних змінах, — сказала братова. — Майже не бачимося.

    — Сильніше любитимете одне одного, — всміхнувся маленький чоловік.

    — Що з тої любові, коли чоловік не на очах?

    — Це правда, що він почав випивати?

    Вона замнулася. Певне, не хотіла говорити.

    — Теж мати тобі сказала?

    — Та ж не він.

    — Трохи й правда, — сказала знехотя невістка. — Але це тому, що ми на різних змінах.

    — Зайду ще завтра, — припідняв капелюха — Хочу, щоб помирилися…

    Але невістка на те не відповіла Стояла біля відер, важка й самотня, й дивилася кудись повз нього втомленим пригаслим поглядом.

    Відійшов, голосно хрустячи жужелем, що покривав стежку. Знову дихнуло густим весняним подихом. Маленький чоловік глибоко засунув руки в кишені, бо відчув, що холод пробирається йому під пальто і хапає за плечі. Було йому самотньо й холодно на цій порожній дорозі, яка сторожко світить до неба всіма своїми майже заскленими очима. Зійшов донизу, де не було ліхтарів і де німо розмовляли між собою дерева Дивно й просторо стало йому на душі і здалося, що ось-ось має надійти мент, якого вже давно очікує. Можливо, заради нього й приїхав сюди, адже мав, окрім цих, що навалилися на нього, ще й свої, не менш терпкі й нерозрішені пристрасті.

    Але він про те не думав, він чекав. Сподівався якогось віщого голосу чи шепоту, а може, звичайного струсу, адже так воно буває завжди в місяці березні. Тоді прокидається жива вода, жива земля і живе небо. Тоді всі дерева раптом розплющуюють очка бруньок, напружуються і також чекають. Тоді й люди відчувають звільнення й перше тепло. Може, це хвиля вітрова, а може, вічний князь тьми зганяє з неба хмари, як зганяє з чола зморшки людина, думаючи про сокровенне. Тоді зорі стають удвоє більші й удвоє виростає місяць. І все раптом завмирає у щасливому передчутті. Оживає в землі коріння дерев та кущів і починають гнати по сухих капілярах перші, несміливі потічки соку — вимиватимуть із стовбурів трутизну і смертне наїття. Тоді місяць шепоче щось землі й вони без тлумачів чудово починають розуміти одне одного.

    Він закинув голову й побачив перед собою небо. Воно цвіло. Міріадами срібних очей і неповним місяцем. По тілу його раптом пройшла гостра спазма, і він до болю в душі зрозумів: ось він прийшов, цей мент, якого сподівався! Здригнулась у нього під підошвами земля, щось у ній зануртувало й зашуміло, пінячись. І йому захотілося раптом звести руки й відштовхнутися од цієї спіненої тверді. Чомусь увірував, що тоді напевне станеться чудо. Що його таки потягне в себе неозоре безмежжя, і пізнає він при цьому щось більше за щастя.

    По тілі його пройшов трем, наче оте хвилювання, яке відчував підошвами, вже перейшло в нього. Ступні йому загуділи, він голосно видихнув із себе повітря, а тоді зморено спустив голову. Земля його тримала. Могутньою й непереборною силою, а він у цьому світі таки маленький чоловік.

    1983 р.

    Оповідка восьма

    Гість удома

    1

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора