— Заплющ очі, — сказав маленький чоловік. — Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?
— Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся…
Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження — смерть темного і народження зеленого. "Зелений світе, — хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. — Прийди ти вже нарешті!"
— Дядю, дядю! — торкала йога Віра. — Ти що, забув про казку?
— Не забув, дівчинко, — сказав він тепло. — Сама підеш визволяти принца чи хай він до тебе прийде?
Дівчинка на хвилю задумалась.
— Хай до мене прийде, — сказала вона.
— Тоді дивися на дорогу. Пильно дивися. Хто перший на ній з’явиться, той і стане принцом.
Вони стояли й дивилися. І справді, в глибині з’явилася постать. Висока, кащувата — ішла, ніби чорногуз, і похитувалась. Покивувала головою — в руці в неї матилялася авоська.
— Еге-ге! — засміялася раптом Віра — Та то ж тато!
6
Вони випили по чарці. Горілка була з перцем, і червоний стручок яскраво світився у жовтуватій рідині.
— Шкода, що на роботу, — мовив брат, — а то ми усю пляшку роздавили б!
— Я неохочий до цього зілля, — тихо відказав маленький чоловік, од випитого у нього заграли на щоках землисті плями.
— А я, часом, люблю: коли тоскно стає або коли дуже сердитий.
— Ідеш на роботу — мале саме лишається?
— Платимо хазяйці, щоб дивилася ці півтори години. Далеко у нас робота.
— Простіше було б завести до старих, — сказав маленький чоловік.
— Про це давай не говорити, — відповів Стах. — Я своїх дітей нікому накидувати не збираюсь.
Брат нарізав тоненькими смужками сирки і кидав ті смужки до рота.
— У мене капусняк є, може, хочеш?
— Ні, — сказав маленький чоловік. — Я пообідав удома. Дивна річ у мене з цим ділом, — він хитнув на пляшку. — Вип’ю чарку і такий мене сум бере!
— А тобі чого сумувати? В тебе ж усе гаразд!
— Звісно, гаразд, — сказав маленький чоловік. — Але сум — це все одно, що музика в душі. Промиває й очищує.
— То на здоров’я! — сказав брат, наливаючи другу чарку.
— Я більше не питиму, — мовив маленький чоловік. — У мене й зараз сльози на очі навертаються.
— Такий ти сентиментальний?
— Може, й сентиментальний. Хочеться, щоб у вас тут добре було. Тоді й мені буде добре…
— Чудний ти, — сказав брат, заковтуючи другу чарку.
— Може, й чудний, — відповів сумовито маленький чоловік. — Бо в мене є своє прокляття. Ти от безверхим себе назвав, а я марнотравний, блудний. Щоразу тягне мене сюди, в рідне місце, а от жити тут не можу. Це в мене доля така: відчувати тугу за рідним домом, а рідного дому не мати.
— Мені б твої проблеми, — сказав гостро брат.
— А мені б твої, — сумно обізвався маленький чоловік. — Дивно в нас виходить, чи не так?
— Мені темно, — сказала Віра, яка все ще вовтузилася біля іграшок.
Стах увімкнув електрику і зашторив вікна.
— День, а начебто в ямі, — сказав він.
— Пора така, — відповів маленький чоловік. — Скоро все зміниться.
За дверима щось затупало і брязкнуло клямкою.
— Заходьте! — гукнув брат.
Через поріг переступила огрядна постать господині. Стала й дивилася на пляшку, в якій ясно палала перчина.
— Коли вам треба керогаз, то я не гаситиму, — сказала вона.
— Це в нас газ закінчився, — пояснив брат.
Відвисла губа Смердихи смикнулась, але, здається, вона не всміхалася. Нерушно дивилася на пляшку і наче чогось сподівалась.
— Випийте з нами, тітко, — здогадався брат.
Господиня перемнулася з ноги на ногу, хитнула головою, ніби відмовляючись, і рішуче ступнула до столу. Великі, потріскані од роботи пальці звично обхопили чарку.
— За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! — урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.
Брат простягнув їй бутерброда з сиром.
— Хе, зараза, припекла! — задоволено сказала вона — То як із керогазом?
— Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! — сказав брат.
Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.
— Такі ви неоднакі з братом, хе-хе! — сказала вона — Один високий, а другий малий.
— Так виросли, — мовив маленький чоловік.
— Нє! — сказала, раптом зупинившись, Смердиха. — Дайте-но мені, хлопці, ще одну, а то жолудок буде боліть! У жизні ще не пила не до пари!..
Брат наливав у чарку, а стручок усередині повільно плавав, відштовхуючись од стінок. Маленький чоловік дивився на того стручка і відчував, що березень таки проник у кімнату, хоч зашторено було вікна і запалено світло. Було прохолодно й вогко і не зникала та ж таки музика з увертюри до "Тангейзера". Оті сірі й темні потічки, що роз’їдали чорне. Здалося йому, що якась незрима сила підхопила дім, у якому вони сиділи, обійняла його й притисла догрудей. Маленький чоловік глибоко дихнув — бракувало і йому повітря.
— Славні ви хлопці! — проказала господиня, втираючись після другої чарки. — Ге, та ви й схожі один на одного! — вона засміялася. — Зовсім, скажу я вам, брати!
7
Вони вийшли з дому разом, Стах — на роботу, а маленький чоловік — до батьків. Небо низько висіло над землею, і Стах спустив до нього увінчану кепочкою голову:
— Цікаво, що там батько наворожив на сьогодні: дощ чи сніг? Він як дітвак із тією своєю погодою!
Маленький чоловік натомість почав розказувати про один веселий епізод зі студентського життя, коли на весну після молодого грому всі в гуртожитку ніби показилися й почали обливати одне одного водою.
— Наші предки, — сказав він братові, — колись вірили в очисну силу весняної води. Саме весняну воду вони називали живою, бо вона вбивала в людських душах зиму й приносила нове життя.
— Все ще миротвориш? — криво всміхнувся брат.
— З чого ти взяв?
— Заговорив алегоріями, — відповів Стах. — Думаєш, я дурний?
— Тобі це неприємно? — обережно спитав маленький чоловік.
— Я не з тих, хто любить копирсатись у власних ранах, — сказав брат і гордо звів голову.
І оця його гордість при виснаженому тілі, оте його сіре обличчя, облите світлом тьмавого дня, оцей гострий вогник у малих, серйозних очах — все це відгукнулось у серці маленького чоловіка знайомим болем: жалем, а може, й співчуттям Він подумав, що вони обоє — мати і брат, не так самолюбні, як горді, а може, те і друге. Може, їм бракує чогось простого і недвозначного, як дружній потиск руки. Він узяв брата за руку вище ліктя й сердечно її потис.
— Я радий, — сказав тепло, — що можу отак із тобою поговорити…
Брат блимнув на нього, ніби перевіряючи, чи не кпить він і чи не лукавить. Але маленький чоловік був щирий.
— Гаразд, — мовив він, — іди й вислуховуй скарги на мою невдячність, бо в мене попереду ще робочий день. Щось я втомлятися на роботі став.
Сказав це сухим, черствим голосом, але маленький чоловік лишився задоволений: його тепло таки дійшло до брата.
— Весна, — сказав він просто. — Організму бракує тепла і вітамінів. Чи, як казали в давнину: живої води.
— Бувай! — сказав Стах і, пришвидшивши крока, рушив між мерехтливі, як химерні очі, калюжі. Маленький чоловік стояв і незмигно дивився братові вслід. Начебто наповнював поглядом оту кащувату, високу, довгошию постать, що химерно помахувала руками і негарно заляпувала бризками праву штанину. Так було у Стаха з дитинства: в негоду він заляпував собі тільки праву штанину.
Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.
(Продовження на наступній сторінці)