— Трохи почула, а не пойму, — відповіла ряба Надька, забуваючи про Йонту. — Це шо, отой ваш байстрюк у гречку вліз?
Тоська почала переповідати історію, а внизу біля річки стояв біля своєї хати (власне, хата була не його, а Тосьчина) Льонька. Комин курів димом, тобто він запалив уже й піч; Льонька обмірковував проблему: чи не міг би удруге поснідати. Шіллер вів через галявину коня, йшов накульгуючи; ззаду за конем котилася маленька замурзала грудочка-дівчинка; Льонька сентиментально подумав, що було б не зле, коли подібна грудочка закотилась би і в його подвір’я. Але нива, що її обробляв, родила тільки сухий пісок докорів та вимовлянь, відчував, що глухне в цьому дні і обростає кригою. Подумав мимохіть про село, в якому виріс, — батька не мав, а мати вмерла — був Льонька одинак. Хату свою продав, коли ще в армію забирали, а після війська гроші ті пропив. Тоді й переступив цього порога, і тепер його щодня обсипає сухий, сірий пісок, засипає глибше й глибше; по шию загруз він у той пісок, а довкола широкий світ, хати зирять вікнами й раду радять, сплетені в небі вузлом димів. Ішло по-недільному вдягнених двоє дівчат, переступали калюжі стрункими, в капроні, ногами, і він задивився на ті ноги, забувши навіть про другого сніданка.
— Ач, на дівчат задивився! — почув знайомий голос і здригнувся. Тоська стояла з відром біля правої ноги, була кругла, як клубок: обличчя, очі, вуха, великі груди й живіт, клуби, стегна — все напрочуд кругле; важкі ноги в обрубках з-під гумових чобіт (він одягав ті обрубки на річку) топтались у рідкій багнючці. Льонька роздивлявся її трохи здивовано й спантеличено, очі мав покірливі, як у теляти, і це примусило Тоську щільніше стиснути вуста і стати до нього ще немилосерднішою.
— Підеш у місто! — наказала вона. — На базарі купиш курям пшениці, заплатиш за електрику і в магазин зайдеш. Купиш хліба, масла, може, буде риба копчона і ще там шо — подивишся… Чув, що оно на вулиці говорять?
— Що ж там говорять? — байдуже спитав.
— А ти не знаєш що? — єхидно відгукнулася Тоська. — Про тебе і твою клячу Броньку.
— А що вони можуть про нас говорити? — зчудовано спитав Льонька.
— А те, що й ти мені казав.
— Я тобі щось казав? — викруглив очі Льонька.
— Оце вже й забув? А вчора, коли ми те… Забув чи придурюєшся?
— Нічого я тобі не казав, — твердю повів Льонька.
— А це вже не бреши! Казав! Казав, що ти з нею терся!
— Тьху на твою голову! — сплюнув Льонька і двигнув убік, щоб від Тоськи втекти.
— Нє, ти мене послухай, — пішла за ним Тоська — Люди дарма плескати язиками не будуть.
— Чи ти здуріла, чи в тебе з голови остання клепка вискочила? — спинився Льонька. — Не мав я з нею нічого.
— А вчора сказав: терся! Я питала, а ти сказав. Так уже й забув?
— Не полшю, щоб таке дурне казав, — буркнув він. — Може, я спать хотів, а ти приставала.
Тоська причіпливо обдивилася чоловіка. Ні, він, здається, й справді нічого з Бронькою не мав, а коли й лапнув її принагідно, то це така поведенція чоловіча. Вона часто заморгала очками, але в ній почала здійматися якась хвиля, щось їй самій до кінця незрозуміле: може, вона трохи й застоялася, може, їй трохи й приостогид оцей вайло, оце байдуже й покірливе створіння — останнім часом він її більше дратувати почав. Чи не тому вона звела на нього строгі очі.
— Ти мені, Льонька, диви! Хоч раз побачу, як трешся коло тієї клячі, шльорки тієї, голову провалю!
Він хмикнув, зирнув поверх її голови, тоді повільно дістав із кишені сигарети "Памир", виловив одну, неквапно запалив і випустив хмарку диму.
— То йти мені в той город, чи не тра? — спитав байдужно.
— Аякже! — мовила Тоська. — Чи знов скажеш: не чув!
Повернулась і попливла, перевалюючись, як качка, у чудних отих обрубках із гумових чобіт, помигуючи литками, обтягнутими, аж розлазилися, простими в гумку панчохами.
Пішов слідцем, бо в голову йому закладено було аж стільки доручень; подумав про карбованця, прихованого від получки, — вип’є десь там у місті пива. Тоська посковзнулася на багнюці й проїхала, ніби хлопчак на ковзанці, роздершись однією ногою вперед, а другою назад. Зирнула на нього, чи не сміється, але він не сміявся, тільки очі відвів. Пристукнула обрубками коло порогу, знову повернулася до чоловіка. Льонька спинився зачудований: такого добродушного обличчя він у неї давно не бачив.
— Дам тобі рубля, — сказала вона. — Можеш випити пива І щоб мені на ту клячу ані дививсь!
Він закліпав безпорадно повіками і мозок його прошила радісна думка: а може, десь і на вино дешеве наскочить. Від цього йому стало зовсім весело, і він аж головою крутнув, водночас і на жінку хитро дивлячись: чи не розгадала вона часом його думок?..
Дивилась, як він відходить: у сірому пальті, чорній старій кепці й негладжених штанях. Повільно переступає ногами, дивиться під ноги, вайлуватий і неповороткий. На споді Тосьчиної душі знову ворухнулося роздратування, але вона пригасила його — на обличчя виповзла напівсаркастична усмішка. Тьхукнула в болото білою, згуслою, як це завжди після балачки буває, слиною й подалася до хати. Тут скинула важкого й довгого халата і напнула плаття — було трохи затісне, але таки вбила себе в нього. Підійшла до дзеркала і подивилася суворо в широке, трохи розплиле, але ще молоде власне лице. Була задоволена з оглядин, тож і всміхнулася зверхньо. "В тої клячі, — подумала, — не груди, а дві бовтанки смердючі!"
8
Броня підходила до своєї вулиці негнучкою ходою, добрий її настрій давно пропав. А ще більше він пропав, коли зустрілася вона з Людкою, такою ж старою дівою, як і вона, але куди більш єхидною і язикатою. Людка зирнула на неї з усмішечкою, а вони вважалися ніби й подругами, зупинилася й почала розглядати Броню.
— Чого це отой Бомбовоз розкудакталася на цілу вулицю? — спитала.
— Який Бомбовоз? — здивувалася Броня.
— Ну, Тоська ота пришелепувата. Справді мала щось з її Льонькою?
Броня почервоніла раптом до вух і безсило закліпала очима.
— Та хто тобі таку дурницю сказав! — вигукнула вона.
— Ну, мені й ти могла б сказати, — мовила Людка, підморгуючи. — Тут той Бомбовоз так розпиналася, так тебе лаяла: і така ти, і сяка, і що чоловіка в неї відбиваєш!..
— Та їй-бо, Люд! — занепокоєно сказала Броня. — Я й не думала…
— Кажи, кажи, — знову підморгнула Людка. — А чого така червона стала, як мак?
Броня ще більш почервоніла.
— Та ж нічого в мене з ним нема й не було! — сказала сердито.
— Може, й нема, — сакраментально відповіла Людка, — але вулиця про те гуде. Ой, я побігла, до однієї з роботи хочу заскочить…
Вона побігла, а Броня стала й боялася зрушити. Щось творилося з нею несусвітне. Ясна річ, роздзвонила про все сама Тоська і то через дурний Бронин язик, бо вона таки пожаліла вголос отого її мізерного Льоньку, навіть сказала, дурна, що могла б його до себе забрати. Їй аж нудко стало й вона облизала пересохлі вуста. З жахом подумала, що може зустрітися на вулиці з Льонькою — а що, коли й він уже про все знає, хтось і йому міг донести про те? Ота недавно здобута несподівана краса її пропадала й змивалася; йшла вона сіра, як цей день і небо, стара, як світ, — баба стоптана і зморщена. Йшла вона і вицвітав на її щоках рум’янець, зникав, сповзав, щоки жовті ставали, очі гасли, наче той вогник у лампі; пасмо волосся висмикнулося з-під хустки: здалося їй, що те волосся пронизане сивими струменями; не знала, як подивиться Льоньці в очі; мабуть, треба-таки перемовитися з ним, бо це ж такий сором, що й не сказати; Тоська не була для неї така страшна, страшно було тільки зустрітися з ним, бо що він може про неї подумати? Схотіла повернутися, пройти через міст і той завулок, де до неї всміхнувся гарний, як Бог, чоловік, хай знову засвітяться усмішки шоферів і витягнеться по-молодцюватому чудний дід. Але то була казка переказана, і вона, зітхнувши, взялася за свою хвіртку, водночас озираючись і на сусіднє подвір’я. В дворі було порожньо, вітер махав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьобували посипане в грязюку зерно. Вона полегшено зітхнула: добре хоч те, що з Льонькою так і не зустрілася. Зайшла в порожню й вогку хату, сіла посеред кімнати, не роздягаючись, — замислилася. Льонька їй подобався: тихий, простий, роботящий. Чого він пристав до тієї мегери, яка й дітей йому народити не може? Тлуста, почварна, коротконога. Броня встала й підійшла до дзеркала. Була струнка, може й захуда, з великими очима. Ніс, правда, задовгий, але це аніскілечки її не псувало. Ні, вона виглядала куди ліпше за ту вульгарну Тоську, але чоловіків у цьому світі також не збагнеш: женяться на опудалах, тягаються за почварками, аби тільки вміла відверто крутити сідницею, а їй, скромній, порядній, тихій, доводиться безнадійно дівувати. Ні, вона ніколи не буде відбивати від тієї пащекухи її Льоньку, хоч він їй і подобається, — просто цього не змогла б. Коли вже на її долю випала оця тоскна самотність, так воно, очевидно, й буде.
(Продовження на наступній сторінці)