Сидів сам на кухні, все ще відчуваючи голод і трохи дивуючись: чому це Тоська не дала йому добавки? Жував поволеньки хліб і йому здавалося, що колись давно, невідь і коли він діткнутий був темним крилом і відтоді ніби в темну пелену запав. Дивляться тільки очі на світ, мов у щілину заглядають, мерзнуть губи його і язик, вуха й самі очі — все наче за крижаною шибкою. Розмерзав він тільки на роботі, а ще коли опинявся серед молоденьких, жартівливих дівчат; кров його тоді пульсувала швидше і він здатен ставав навіть на парубоцький вибрик: затискав якусь реготуху в кутку і обпалювався вогнем, що струмував од молодого гарячого тіла, зубів білих і очей чорних. Отак жував він зараз хліб, дивлячись на темну шибку, за нею — вологий вітер, неозорість чорна, їжак гризе жолуді, а, наївшись, бреде по стежках і городах, даремно принюхуючись і когось у тому мороці даремно шукаючи. Знайде забуте яблуко під яблунею і покинуті на городі недогризки; собака гавкне йому під носа, але наштовхнеться на колючки і жалібно запищить — втече в буду й зализуватиме поколеного носа. Микола ж усе ще сидітиме тут, на кухні, і жуватиме, аж доки не постане в прочілі, наче розіпнута, величезна біла постать. Гаркне на нього так, що він злякано підскочить, адже в нього залишилася ще одна недороблена робота, треба зорати цю білу ниву й кинути в неї насіння, хоч він чудово знає: нива ця, зорана й засіяна, врожаю не дасть. Може, це воно і є — чорне крило, котре вряди-годи торкає йому душу; він, зрештою, не дуже супроти того й змагається, зіскакує зі стільця, покидає недоїдену скибку і бреде в чорній тиші вслід за білою кучугурою, котра веде його за собою. Приходить на ту білу ниву, згортає з неї сніг — темінь там неозора й велика, прірва ненаситна; він зітхає, бо нива велика-безмежна, а йому копати її й копати, доки піт не вмиє чола, а знесила не приб’є його до вологих од поту подушок. І він покірно й не без задоволення ту ниву порав, а може, й орав її, припавши руками до чепіг, і піт струмів йому з чола, а нива була м’яка й колихлива, навіть постогнувала під ним та його плугом, навіть задихалась, а може, тільки вдавала Тоді Льонька відчував, що його зносить угору, а може, це він падав униз у червону, спечну прірву, де живе солодка втома й тиша і де блукають білі, як і нива ця, сни.
4
— Тобі добре було? — питає Тоська, тулячись до нього: гріє й пестить його, і він розклеплює майже зліплені повіки.
— Угу! — бурмоче, бо тепер найлюбіше, що вчинив би, — поринув би в сині з рожевими хмарами сутінки сну, в погойдування таке, де затишно й солодко. Але до нього все ще тулилося розпечене до жару велике й пухке тіло, рука її лягла йому на груди и плуталась у густій порослі; жінка торкнулася вустами його вуха і раптом захихотіла, засміялась у те вухо.
— А знаєш, хе-хе, — дихала вона йому на щоку, — що та Бронька встругнула?.. Забула тобі сказать, ну, не малахольна вона? Я там про тебе щось сказала, ну, як оце воно бува, а вона "Коли такий, — каже, — невгодний він тобі, — каже, — прожени його. Я його, — каже, — до себе прийму. Понімаєш? Сучка така, дівка стара, в неї там пластинка стальна, нє — ти чув таке? Як тобі це наравиться?
Тоська обурено відкинулася на спину, а Льонька відчув раптом, що в нього задубла спершу одна нога, тоді друга, закоцюб язик, груди його обілляла холодна, хоч і солодка хвиля: хололи йому серце й нутрощі.
— Ти тільки скажи, яка зараза! — говорила Тоська — Хотіла я її за ті маслаки схопить і за порога викинути. Нє, ти подумай: ходить, понімаєш, до людей, телевізора безплатно дивиться, а ще й на чужого чоловіка очі витріща!
Він мовчав, зрештою, на груди йому вже лягло щось тепле й просте, притулилося до обличчя і затуляло повіки. Тоська стуснула чоловіка під бік, і той злякано сів.
— Та не спи ти, соня окаянна! Чи тобі, може, не інтересно? Чи, може, за моєю спиною знюхався з тією клячею?
— Ну, що ти мелеш, що ти мелеш? — сказав він, знову лягаючи і приплющуючись. Але вона знову присунулася до нього, запустила руку між його потилицею й подушкою, налягла грудьми, аж почав він знову помаленьку оживати, залоскотала його солодко й поцілувала в губи.
— А що, Льонь, хіба я не лучча тієї маслакуватої? Ти ж на тих кістках мозолів собі намуляєш. Чи може вже муляв?
— Що це тебе вкусило? — спитав він, не все ще добираючи в тому, що казала жінка — Нічого я з нею не мав і не збираюся мати.
— А чого ж вона захотіла, щоб я тебе прогнала? Чого це так зразу згодилася тебе взяти? Я про тебе погане, а вона — хороше, чого? І так, сучка, хвостом крутить, так уже крутить! Ти мені лучче признайся, Льонь. Ну, вскочив у гречку, помнув трохи ті маслаки — всі ви, чоловіки, такі! Попробував, побачив, шо жінка лучча; — і додому! А шо, не лучча?
Вона знову почала пестити його й цілувати і знову розтривожила його. Він зітхнув і, хоч це траплялося між ними нечасто, вдруге заходився копати ту неозору, неосяжну ниву, вкриту снігом, а коли, вже зовсім зморений, упав навзнак, то його тільки й стало, що пробурмотіти (бо жінка все ще тормосила його й питалася) те, що було найлегше, тільки б дала вона йому спокій — сон уже посадив його на свою гойданицю, хитнув і покотив у простір синій чи білий, із хмарами рожевими, на яких сиділи чорноокі дівчата й трубили, аж щоки їм роздимались, у золоті лискучі труби.
Тоська вже його не чіпала. Вирвала від нього признання — він таки мав із тією хвойдою, з тією задрипою й клячею діло, отож лежала тепер біля хропітливого Льоньки, як чорне, повне смоли, барило, і вигойдувала в собі не менше чорні думки й помисли. Очі її палали в темряві, і вона подумала, що легко могла б під цю хвилю власного чоловіка й задушити.
5
Вологий вітер віяв над околицею, над уже голими деревами, скидав на них вільгу, і вони у місячному світлі лисніли, як тушові. На гілках збиралися краплі, падали далі на свіже іще листя, жовте й духмяне; вітер ганяв пружки хвильок на річці, і риба невідь-чого лякалася, спиняючись у зіллі, чи ховалась у кам’яні печери. Навіть вічноголодні щуки позавмирали у прибережному очереті, важко дихаючи. По той бік, де не було вже хат, прокинулася самотня лисиця, котра, як і їжак, покинула давно вже отруєний ліс; вона вийшла в поле і, з’ївши кілька мишей, сіла, підібгавши хвоста, і задивилася на розсипані по той бік річки вогні, думаючи, чи не безпечніше їй було б поселитись у якомусь із тих дворів. Вітер наскакував на ліхтарі, гойдав їх і вони ніби летіли, порипуючи, в ніч — птахи осяйні, жар-птиці небачені. Їжак уже втомився блукати, він приніс у нору чотири згублені яблука, приніс у нору з десяток жолудів, а окрім того натрапив на кілька волоських горіхів. Пробував їх розкусити, крутив у губах, шукаючи, куди засунути зуба, але була ця робота не під силу йому — пішов далі, на всяк випадок обминувши собачу буду: собака й досі зализував свої ранки на носі. Вологий вітер нападав на їжака, намагаючись укусити беззубим ротом, і їжак зітхнув важко: схотілося йому залізти в теплу нору, підгорнути листя, якого наносив, удихнути пряного запаху й заснути довгим, на кілька місяців сном, щоб пробудитися від також вологого вітру, який розбудить у ньому тугу; і рушить їжак тоді в довгу, як ніч, вітер цей і стежки людські, мандрівку. Ітиме й ітиме, бо нора його завелика для одного, в ній мала б копошитися їжачиха, вгамовуючи малих, прудких бешкетничків з кількома м’якими голками на спині. Вітер буде так само вологий, так само навальний; зараз він привіює темноокий сон, і сон той уже поганяє їжака до нори своїм мосянжовим батіжком. Помугукував, наче грало мав яке в роті, і їжак зітхнув, їжак розвернувся й покірно подибеляв до нори. Ще зупинився біля входу, щоб не помилитися: чи той це вологий вітер, чи треба йому спати, а чи, може, й на розшуки йти? Сон свиснув у срібну дудулечку, плеснув мосянжовим батіжком; очі їжакові стали клейкі, наче змазано їх вишневим глеєм. Він заліз у нору, щось там пожував, щось упорядкував, ще раз зітхнув і завмер, слухаючи, як далеко-далеко, десь угорі, біля місяця, летить гудливий звір, мов сміється чи плаче, чи чогось прохає у місяця і у ночі.
6
(Продовження на наступній сторінці)