Але вона не сказала мені все. Тільки повідомила мінімум інформації, потрібний, щоб відшити мене від себе. Та я не міг, фізично не міг розвернутися, покинути її на цій порожній, побитій більмами калюж, оцій окастій дорозі. Осінь мені стукала в душу, отже, й відчай відчував і неприкаяність, і розлам. Бо вже починав потроху вірити: те, що сталося, — не просто черговий напад меланхолії у дівчини, це те, що мало статися, бо коли можливі такі сни, які мене навідали, можлива й віра у фатум. І тут удруге мене освітило, ніби ясна хвиля покрила голову й видобула звідти ще один силогізм: а чи не той це негідник, котрий свого часу звів був Тамару, спокусивши її; той, у якого й мета була така — спокушати; той, який не одній зіпсував, як казала вона, життя?
— Ти його раніше добре знала? — спитав я.
Вона хитнула, але так невиразно, що мені могло б здатися. Я вирішив далі не розпитувати, адже була вона вдачі хованої і не любила, коли їй влазили в душу. Саме тому я так мало знав і про неї, і про її родину.
— Гаразд, — сказав я. — Мені не все зрозуміло, але, мабуть, і не потрібно все розуміти… Можу я одне в тебе попросити?
Вона повернулася ледь-ледь у мій бік.
— Тільки не кажи відразу ні, — сказав я з проханням у голосі. — Не можу так відразу отямитися… Надто довго я мріяв, що ми поїдемо до Києва і побродимо там по осінніх алеях… Мріяв багато про що, але тепер це не має значення. Подаруй мені ще цей день, вечір і ніч. Коли вже справді нам треба розлучитися, то давай… розлучимось як друзі.
Це було сказано як у мелодраматичному кіно. Мій язик солодко віщав оці милі, мирні речі, а в глибині моєї істоти, під отією бляшаною сорочкою, заморожений і через це й сам холодний, жив притлумлений звір. Він ще тільки прокидався, ще тільки розплющував очі, але я уже зримо відчув його присутність. Ще не знав, що вчинить той звір і на які діяння мене штовхне, та саме він велів мені сказати ті мелодраматичні слова; зрештою, це й була ота соломинка, за яку, єдину, міг я ухопитися. Жінки, в принципі, жалісливі, їхня жорстокість буває вражаюча, але виникає вона часто від того, що вони не вміють поділити своєї жалісливості та узгодити її зі своєю елементарною, жіночою практичністю. Правда, я тоді ще не був такий мудрий, щоб це розуміти, але зіграти на її здатності до жалісливості по-чоловічому хотів.
— Не знаю, — мовила вона, — чи я зможу.
— Давай спробуємо, — сказав я.
Вона йшла побіч мене мовчки. І це вже була моя перемога, принаймні не сказала "ні", а раз так, я був на вивіреному шляху. Хай там що, але одного досяг напевне: мандрівку до Києва ми таки відбудемо.
4
У цей час ми й вишли на Житомирське шосе. Справді, в цьому місці була автобусна зупинка, яка звалася "Проліски". Хилило вже на вечір, в мене гули ноги, адже я пройшов не менше двадцяти кілометрів, не мав сьогодні в роті ані ріски, одежа на мені хоч і підсохла, але ще була вогка, тіло хоч перестало тремтіти, але було зціплене від холоду й розпачу; ні, в такому стані мені й справді не можна було лишатися самому. Тамара, здається, це відчула також, бо вперше ковзнула по мені поглядом.
— Ти хоч сьогодні щось їв? — спитала.
— Ні, — мовив я задерикувато, бо першу шпарину в її холодній неприступності було пробито. — І яке це має значення?
Тоді вона вийняла з сумки бутерброд — був то хліб, перекладений салом.
— Давай переїмо…
Але ми встигли тільки відкусити по шматку, коли приїхав автобус. Був напівпорожній, і ми, завалившись на сидіння, закінчили бутерброда. Я відчув біля себе теплу Тамарину ногу, і від неї вперше за сьогодні потекло в мене тепло.
— Ти холодний, — мовила вона.
— Змок, — відповів, відчуваючи, що тіло терпне й розслаблюється. — Цілий ранок ішов дощ і я в ньому.
Однак я, здається, пересолив при натиску на її жалісливість. Вона раптом відсунулася від мене і знову поринула в чорну прірву меланхолії чи, може, відчуження.
Проте я тримав випущену ниточку і не збирався її покидати. Присунувся ближче до неї і знову відчув тепло.
Автобус мчав рівною дорогою, на узбіччях відчайно палало жовте й червоне листя, поля поволі наповнювалися драглистими сутінками, і я пізнав раптом дивну суголосність себе й сьогоднішньої погоди, себе й цих драглистих сутінків; побіч мене сиділа нещодавно моя дівчина, та це не була вона — був то манекен, статуя, тепло від неї поступово зникало, і холодом я наливався. Хтось неймовірний, очевидно, той чорт із моїх снів, учинив пакість: вийняв із тіла моєї дівчини її тепле єство, рідне мені й дороге, а всадив туди кавалок криги. Мені здалося, що він сидить на відкидному сидінні біля шофера, і скалить червоні зуби, і світить великими очима, в яких відбивається морочне місячне світло, і це світло просвічує малі срібні ріжки в нього на голові. І мені раптом захотілося зникнути зі світу, розчинитися в цей сутінок чи туман, злитися з ним, напитися багрянцю з осінніх пожеж і п’яним вернутись у ті безмежні поля з кущистими острівцями. Вже знав, хто ті людинята, які висипали були з них і кинулися ловити мене (сцена також зі сну), — це була темрява, розкладена на певні сполучення, розділена на всіх нас — кожній істоті по кавалку. А коли в людини трапляються нещастя, пропорції зміщаються — на неї суне ліс темрявних істот, і не завжди віднаходиться сила їх перемогти. Це і є запорукою нашої смертності — бідні ми всі, бідні.
— Чи можу я ще запитати? — мовив я, бо обов’язково хотів вийти із цього заціпеніння, в яке потрапив.
— Ліпше не треба, — сказала вона тихо, сиділа, скулена в грудочку, якась їжачкувата, насторожена. — Хай буде ліпше так, як є…
Але я відчув її ослаблість і не хотів аж ніяк пропускати цього моменту.
— Скажи, він не той, з яким ти була до мене?
Вона хитнула. Це, зрештою, й було останнє, що мені хотілося довідатися від неї. Отже, все було правильно: не вона мене зраджувала, а зі мною. Мені стало трохи легше, єдине, чого я не міг витримати, — це зрада. Саме тоді й прокидавсь у мені той звір, і я міг наробити відтак казна-що. А може, й справді, хай буде так, як у мелодрамах: ми проведемо останній спільний вечір, останню ніч, а ранок хай навіки нас розлучає? Може, й справді в цьому є щось красиве й логічне, бо який смисл нам ставати ворогами? Мій звір знову розплющив очі: я сам собі брехав. Відверто й цинічно, хоч цією брехнею й намагався врятуватися. Ми знову поринули кожен у своє: і я, і вона, були холодні, мимовільні доторки нас не зігрівали. Не бажав думати, що має бути далі; здається, не хотіла думати про те й вона. Але вона поділила зі мною свій хліб, одже не до решти від мене відторгнулася, згодилася на цю спільну поїздку і спільний вечір, тим і надії мої не всі ще втрачені.
Автобус в’їжджав у Святошин, тут була й автостанція. Палали ліхтарі.
— Ти додому? — спитала вона, не дивлячись на мене.
Я почув запах осіннього листя. Прилетів вітер і приніс мені його, замішаного на бензиновому перегарі.
— Проведу тебе до гуртожитку, — сказав.
Ми сіли в міський автобус і поїхали Окружною дорогою. Слів не було, але поруч із нею було мені легше, хоч аж зовсім не затишніше. Бо між нею і мною уже сплелося немало пов’язаних ниток — ми обірвали їх тільки кілька.
Я взяв Тамарину руку, холодну й неживу — вона руки не відібрала.
— Тамаро, — сказав я з тугою. — Невже все так безнадійно?
Мовчала. Автобус впускав і випускав людей. Ми сиділи кожен у своїй оболоні, а обоє — в спільній. І не існувало нічого, окрім того світу. Були ми роз’єднані, але й сполучені однією печаллю. Бо все, здається, і справді було безнадійно…
Йшли дорогою до гуртожитку. Я чув, як дівчина дихала, так само дихали навколо жовті дерева. Ось вони, київські алеї, по яких ми хотіли поблукати. Але сумне наше блукання.
Я тримав її за руку, а тоді обійняв за плечі. Вона напружилась, однак руки моєї не скинула. Ми йшли, як ходили не раз і не двісті, і наші тіла випромінювали ті струми, що нас завжди хвилювали та єднали. Але зараз було по-інакшому. Зараз на нас була бляшана одежа і дув у вічі холодний продув.
— А тепер іди, — шепнула вона, коли ми, нарешті, зупинилися біля гуртожитку.
— Ні, — сказав я вперто. — Цей вечір і ніч мої. Розлучимося завтра.
— Навіщо це тобі?
— Маю на те право, — сказав так само вперто, бо таки не міг зараз з нею розлучитися. Вона це відчула. І згодилася мене пожаліти. Я це нутром відчув: таки зумів пробити її холодну, бляшану неприступність. Ні, я ні на що не сподівався, прагнув тільки одного — поки що не піти.
— Ти мене мучиш, Максе! — сказала вона. — Ну, зрозумій!
Я стояв на певній відстані від неї і тяжко дихав — мені бракувало в цьому холодному вечорі повітря. Дух осіннього листя забивав мені горло.
— Це ти повинна мене зрозуміти, — сказав я.
— Не можу сьогодні. Я хвора! — майже зойкнула вона.
— Я знаю, — сказав. — Прошу в тебе не тебе — подаруй мені тільки ніч.
— Ти божевільний!
— Ні, я маю на те право, — мій голос набирав загрозливих ноток. — Інакше… цілий вік шкодуватимеш…
(Продовження на наступній сторінці)