Квартира № 3 була Ващуків. Розташована під нами, на першому поверсі. Вхід до неї під сходами галереї: дві кімнатки і манюпусенька кухонька, а жили там стара Ващучка, висока, худа, аж чорна на обличчя, і двоє дітей: хлопець із вирячкуватими очима та великим на шиї борлаком і надзвичайно гарненька дівчинка Стася, ніжна, тиха, з чудовими очима, завжди ошатненько вдягнена, і це тим більше було дивно, бо сама Ващучка ходила в сірих лахах, а хлопець Віктор теж тягав на собі недоноски, був брудний, непричесаний і в подертих парусинових туфлях. Пізніше повернулася до них друга дочка Ващучки, божевільна Зіна. Мати моя казала, що це родина непорядна, бо всі діти у Ващучки від різних батьків, і щоб я з ними не знався, бо у Віктора Ващука у школі часом знаходять блохи і що його за це часто й зі школи проганяють. Диво, правда, було не в тому, а в дивовижному контрасті між Віктором і Стасею, як і в тому, що в Стасі бліх ніколи не знаходили й зі школи не проганяли — було б це дивно для такої чистюлі, вимитої, охайно зачісаної, випрасуваної, у бездоганно підігнаній шкільній формі з накрохмаленим хвартушком, круглої відмінниці, яка ніколи не мала в табелі жодної четвірки, ніколи не пустувала, навіть не сміялася, схожої на чудової роботи порцелянову ляльку. Я вчився зі Стасею в одному класі; Віктор — старший на кілька років, залишався двічі на другий рік, отож ішов тільки класом вище нас. Стася ніколи в дворі не гуляла, з іншими дітьми не зналась, а, прийшовши додому, до вечора, а в неділю і зранку, вчилась, у класі сиділа тихусінька, як мишка, й уважно все слухала від учительок, а коли її викликали, то виструнчувалася, проказувала урок дзвінким голосочком, притому так, що на завмерлому личку, чудовому, як у ляльки, ворушилися тільки рожеві вуста і блискали перлово-чисті зубки, а все інше лишалося незворушне, і ніколи не бувало жодного запитання, на яке б вона не відповіла. В домі нишком казали, що Віктор, до всього, ще й кишеньковий злодій, що він шастає по трамваях, але поки що його ніхто не зловив. Одне ми тільки знали, що сестру свою він люто ненавидів і вряди-годи на нього нападав сказ; без будь-якої причини, дико заревівши, він нападав на закляклу біля підручників дівчинку і, хриплячи й завиваючи, бив її, рвучи на ній одежу. Стася тоді якось тонко, як поранене звіреня, вищала, і той вискіт був такий пронизливий, що його, мабуть, було чутно в кожному кутикові дому, а що це траплялося саме тоді, коли Ващучка мела мітлою вулиці, загорнута у клубінь куряви, яку сама й здіймала (ніби автомат з мітлою, нічого не бачила й не чула), то сусіди, хто був ближче, кидалися до них у квартиру, найчастіше це робив євангеліст Сухар, котрий на роботу не ходив: чи був для того застарий, чи заробляв домашнім столярством, або й Іван Касперович, якщо ще залишався вдома, хапали роз’ятреного Віктора Ващука, в якого вже біля рота збивалася піна, а очі витрішкувалися так, що майже вилазили з орбіт, і викидали його надвір, де він падав на землю й бився в конвульсіях, рвучи пальцями траву й риючи землю, поки не затихав; тоді зводився, дико озирався навколо й кидався навтьоки; а євангеліст Сухар брав Стасю, що тяжко ридала, вряди-годи пронизливо повискуючи, на руки й ніс її до себе в сарайчик, де садив собі на коліна, витирав їй сльози з обличчя великими, грубими, спрацьованими руками і тихо щось до неї промовляв, аж поки вона в його руках заспокоювалася. Тоді садив її на зробленого ним-таки ослінця й починав стругати рубанком дошку, щось до дівчинки проказуючи, власне, оповідав (якось я підслухав це) історію про муки і страждання Ісуса Христа, і дівчинка слухала цю історію, вряди-годи здригаючись від спазм, які бувають після плачу; чудові її очі сяяли якимсь дивним вогнем.
— Ти, крихітко, моя, — свята, на тебе молитися тра, — казав євангеліст Сухар, — знай, що таких, як ти, Бог любить і бачить! Благословенний же, хто йде у Господнє ім’я. Молись, дитино, Господові, і все, що попросиш у нього з вірою, — одержиш!
— А можу я в нього попросити, щоб померти? — спитала тоді, коли я підслуховував, дівчинка.
— Бога спитувати не годиться, крихітко, — лагідно мовив євангеліст Сухар, — бо учень не більший за вчителя. Ніхто не впаде без волі його, Отця нашого. А тобі і всім нам, крихітко, і волосся на голові перераховано, тож не лякайся і не думай зайвого, а те, що тебе брат ненавидить, не бери до серця, бо вороги людині — домашні його, а брат сестру ненавидить, коли Бога цурається. А ти його за це не ненавидь і не огуджуй, бо він, може, нещасніший за тебе, адже ти свята, а він — грішний.
І дівчинка сиділа, як мишка, й дивилася величезними очима на Сухаря, який, кажучи все те, стесував стружки, тонкі, як папір, і ті стружки вилися, скручуючись, і падали на підлогу, де їх виростала купка, схожа на піну.
Все-таки Стася, очевидно, не в усьому слухалася євангеліста Сухаря, бо таки скаржилася матері на брата, і ввечері відбувалась екзекуція. Ми чули з матір’ю внизу хрипкі вигуки старої Ващучки та гупання ударів; Віктор при цьому вряди-годи ревів прохриплим, зламаним голосом; мати моя при цьому сиділа з незворушним лицем, але до звуків унизу сторожко прислуховувалася.
— Бити дітей, може, й непедагогічно, — казала вона, — але часом без того не обійтися. — І додавала жорстко. — Дивися мені, щоб слухняний був!
Я ж сприймав ті верески й виття знизу із завмиранням серця — все в душі нівечилося й тремтіло.
Одного дня після такої екзекуції, уже після школи, я підкрався був до вікна Ващуків і зазирнув. Побачив дивну річ: у кімнаті стояв прив’язаний на ланцюгу і з ошийником Віктор. Він побачив мене й кинувся в мій бік, як пес, гримлячи ланцюгом, — я відсахнувся. Стасі в кімнаті не було, очевидно, сиділа за уроками в сусідній. Вражений до глибини душі, я тихо відійшов і вже в те вікно не зазирав. Знову та історія повторилася невдовзі, потім ще і ще, аж доки не з’явилась у їхньому помешканні божевільна їхня сестра Зіна. Привела її стара Ващучка за руку. Вдягнена в якусь хламиду, волосся в неї було майже острижене, тільки трохи підросле, а очі — пласкі, випиті, обличчя втомлене і, хоч зовсім молоде, опущене й постаріле. Зіна йшла і блаженно всміхалася; для мене було дивним, що досі я її ніколи не бачив. Але пояснити це неважко: Ващуки поселилися в нашому домі недавно, після того, як тут, куди перебрались, у цьому мешканні, загинула, отруївшись чадом, ціла родина: чоловік, жінка й троє дітей. То були перші смерті в нашому домі за моєї пам’яті, тоді у двір наш набилося жахливо багато людей, виносили труну за труною, посипали землю квітами, а духовий оркестр вив так пронизливо, що я забивав собі пальцями вуха. Люди витовкли в нашому дворі всю траву, і потім у ньому цілий день чувся запах смерті — цим запахом було пронизано все, навіть нашу квартиру він заповнював, і я цілий день ходив як прибитий… Отже, з’явилася в домі божевільна Зіна і після того (пояснити чому саме я й досі не вмію) Віктор Ващук перестав мордувати свою молодшу сестру; зрештою, ми ніби й забули за них, бо тепер із Ващуків найпомітніша стала вона, Зіна. Нікого не чіпала й ні до кого не заговорювала, а тільки блукала всюди в солом’яному капелюшку із великою штучною яскраво-червоною квіткою; спершу блукала двором, щось невиразно наспівуючи і вряди-годи схиляючись та рвучи травини й бур’ян, — складала їх у букети; потім почала виходити на гору, сідала на каменюку чи прискалок і плела там із квітів вінки. Одного з них насаджувала на капелюха й блукала так по горі, наспівуючи. Згодом покинула двір і гору й почала шаландати вулицями: ішла зосереджено й серйозно у своєму капелюшку зі штучною квіткою і з вінком; часом за нею ув’язувався гурт хлопчаків, які задирали її й підсміювалися, а вона милосердно всміхалася і йшла, тягнучи за собою хлопчаків, як зграю мух. Незвично було, що куди б я пішов і на яких вулицях бував, скрізь я здибувавсь із Зіною; згодом зграя хлопчаків, що часом її супроводжували, стала ходити за нею невідступно. Секрет цього всього розкрив один із Карасиків, він відкликав мене в глибину двору і сповістив, що Зіна "всім дає", що вона водить щоразу нову партію хлопчаків на гору, де росте столітній дуб, там під дубом лягає, заголює ноги, і хлопчаки по черзі на ній гопцюють. Карасик теж там побував із братами, вони вже того діла спробували, отож, коли і я хочу того спробувати, вони організують. Власне, й організовувати нічого не треба, а тільки прийти під дуба, а вона приводить хлопчаків туди щодня, притому приблизно в один і той же час. За раз на ній їздять не менше десятка хлопчаків, але вона тиха й лежить, не рухаючись, тільки сміється. Мене це знову-таки жахнуло, йти з Карасиками туди я рішуче відмовився, на що Карасик презирливо всміхнувся й сказав:
— Дурний, вона ж сама дає!
Кінчилося це тим, що на тих жирунів, довідавшись, наскочив Зінин брат Віктор з ломакою; він дико заревів, як розповідали мені згодом Карасики, і кинувся лупити хлопців, хоч тих було багато, а він один; кільком розбив лоба, одному з Карасиків врізав по спиняці, і хлопці, як мушва, порозсипалися. Відтоді під дуба Зіна хлопців не водила, бо Віктор побив і її, але тепер, шепотів мені на вухо Карасик, вона водить хлопців у інші місця, на той бік річки, в кущі, й вони не тільки постійно міняють місце, але й виставляють сторожу, щоб Віктор на них не наскочив. По всьому хлопці розходяться, а Зіна йде далі блукати вулицями, загадково усміхнена й безтямна.
— Ти дурний, — сказав мені Карасик, — вона каже: я всіх люблю і всіх любити хочу.
Але й це мене не спокусило, бо я Зіни, відверто кажучи, побоювався.
(Продовження на наступній сторінці)