«Привид мертвого дому» Валерій Шевчук

Читати онлайн роман-квінтет Валерія Шевчука «Привид мертвого дому»

A- A+ A A1 A2 A3

І це було дивно, бо Карась завжди був у гумових чоботах, але зараз він таки справді був у черевиках, що визирали з-під сітки. А дощ лив, і стояв під дощем Іван Касперович. І Карась дивився риб’ячими очима, і якась дивна, кострубата розмова між ними велася.

— Мочить уже три дні, — говорив Карась, — Вода, м’ать, у річці підійметься… Знаєте, про що думаю. Всіда, коли вода підіймається, карасів тоді приносить, да!

І його карасеве обличчя розцвіло.

— Саме для вас, — мовив Іван Касперович. — Ви в цьому спеціаліст.

— Зловлю, — гордо проказав Карась. — Через це й сітку лагоджу.

А Іван Касперович усе стояв серед двору й нікуди не йшов, а мок під дощем. Стояв і тупцював у невеликій калюжі, бо вода стікала з його плаща майже дзюрком.

— Ви б сховалися десь, — сказав Карась, — бо ваші черевики не на дощ. Хочете, то й до мого сарайчика заходьте.

— Ні, — сказав Іван Касперович. — Маю діло…

— Яке це таке діло в дощ?

— Діло моє, — протяг Іван Касперович. Вийняв цигарку, помнув мундштучка і запалив сірника. Але сірник одразу ж погас.

— Дощ! — сказав Іван Касперович, мов виправдовувався. Викинув цигарку і раптом хутко пішов із двору.

— Що в них, знову колотиться? — спитав у мене Карась.

— Не знаю, — стенув я плечима. — Тихо було!

— На тихо в дощ не тікають, — мовив Карась і почав зашивати іглицею велику дірку в сітці.

Мені жахливо хотілося піти за Іваном Касперовичем назирці, але падав дощ, злітало жовте листя, я намок би, а мати мені таких речей не дарує. І мені раптом здалося, що в повітрі зависла якась тривога, що цю тривогу відчув і незворушний Карась, бо відкинув раптом сітку і пішов через двір додому. Ішов, виставляючи кругле черево і повернувши карасячу голову; очевидно, дивився вслід Іванові Касперовичу, якого я з дверей галереї вже й не бачив, і від того тривога охопила мене ще більше.

Виявляється, в цій сцені брав участь ще один пожилець, але не з нашого парадного. Був то інвалід Георгій Ковальчук, людина без обох ніг, але на протезах — тими протезами він ледве двигав, налягаючи на костури. Стояв він у другому парадному нашого дому.

— Що там сталося, дядьку? — спитав він у Карася.

— Та, по-моєму, так сказать, то й нічо, — мовив Карась, зупиняючись під дощем, як недавно зупинявся Іван Касперович. — Але щось там є — не розказать.

— Чого не розказать?

— Бо не розказать, — сказав Карась. — А по-моєму, він, може, трохи того… Я б, може, з такою бабою тоже сказився…

І Карась спокійно подибав до своїх дверей, дощ зливався з його брезентової куртки, а обличчя було незворушне й мокре…

Відчуття тривоги, яке мене несподівано заскочило, було недаремне. Нічого начебто не відбулося: просто вийшов чоловік, постояв, побалакав із сусідом та й пішов собі. Ні криків не було в нього вдома, ані суперечки, бо їх я обов’язково почув би, але незвідь від чого в повітрі зависла тривога, і цю тривогу відчув не тільки я, а й Карась, навіть наш інвалід Георгій Ковальчук — недаремно і його витягло із власного барлога. І так було дивно: йшов дощ, падало листя, здавалося б, не порушилося навколо нічого, але повітря наповнене тремкими часточками, я сказав би, що ці часточки навіть запах свій мали: той запах висів сьогодні в галереї над сходами й несвідомо, темно мене хвилював. Я вискочив із парадного й перебіг до того, де стояв Ковальчук.

— Це ти? — спокійно сказав той. — Що там сталося?

— Нічо не сталося, — відповів я. — Просто давно іде дощ.

— Заходь до мене, — запросив інвалід і поволік свої протези до розчинених навстяж дверей. Я вже не раз тут бував із іншими дітьми нашого двору та й сам. Але сьогодні переступив порога Ковальчукової квартири з певним острахом.

— Знаєш, що я майстер спорту із шашок? — хвалячись, спитав Ковальчук.

— Знаю, — мовив я, бо це всі знали, принаймні в нашому домі, через що з Ковальчуком ніхто грати у цю гру не хотів.

— Я і в шахи чудово граю, — сказав Ковальчук. — В мене перший розряд. А знаєш, що мої задачки із шахів та шашок усякі газети пічатають? Хоч, покажу…

В хаті в Ковальчука був розгардіяш: розкидана постіль, захаращений стіл, одежа на стільцях, сміття й недопалки на підлозі, а головне — запах, важкий і кислий, від якого забивало подих. Але вразило мене не те. На комоді, на якому було накидано олівців, тюбиків і коробочок з акварельними фарбами, опертий об стіну, стояв картон, на якому було намальовано Івана Касперовича.

— Це ви малювали? — здивовано спитав я.

— Канєшно, хіба ти не знав, шо я художнік? — згорда відказав Ковальчук. — Я художник, шо такіх поїскать треба. Класний художнік, познав, кого нарисовано?

Звісно, я знав, що Ковальчук малює, але чи класний він чи ні, сказати тоді не міг, однак пізнати Івана Касперовича було можна. Я бачив інші малюнки Ковальчука, але цей йому, здається, вдався ліпше: на мене дивилися якісь по-тваринному болющі, розширені від затамованого в них жаху очі Івана Касперовича. І знову я відчув тривогу, розлиту по цій нечупарній кімнаті, тривогу, що вливалась у розчинені двері густою хвилею, як потік води чи натиск вітру. Ковальчук уже сидів на ослінці.

— Мене он только не визнають как художніка, — сказав він. — І как пісателя не визнають, хоч я написав десять повістей і їден роман. Осознайош, якого чоловіка ти знаєш?

Але мене цікавило інше.

— Коли це ви намалювали? — спитав.

— Давня історія, — відповів Георгій Ковальчук, закурюючи півсигаретки, застромленої в дерев’яного мундштучка. — Прийшов, знаїш, до мене Іван Касперович і такі странниє вєщи розказує. Очінь странниє вєщи! — сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму. — Диви, які я колечка пускаю! Шо, клас, нєт? Да, приходить до мене. Нарисуй мене, каже, Жора, шоб на памнять по мені. П’ять рублєй, каже, дам. Пойняв? П’ять рублєй. Смєшно! Та за такий партрет і п’ятсот рублєй мало… А он, чудак! Каже: намалюй мене, Жора, а партрета менє не нужно, хай у тебе остайоца. На памнять. Ну, ето уже інтересно, думаю. Тоїсть, не заказ він мені дєлає, а для памняті. Знає, шо я художник класний і по моїй смерті музеї за такі партрети биться будуть, розривать один другого. А я й питаю. "Шо, — питаю, — за странниє у вас мислі у голові, Іван Касперович?" І знаїш, шо він мені отвєтів… Нє, нікада не вгадаєш, — Георгій знову пустив колечко диму, колечка ці й справді були чудові. — Жизнь наша, каже, Жора, — бардак, а всі ми в жизні, каже, Жора, бардачні. І нема, каже, в жизні нічо свєтлого і доброго, а всьо суєта суєт, каже. Кстаті, я про те повість написав: "Суєта суєт, ілі Баришня, надушеная едіколоном". Хорошеє названіє, правда?

— Правда! — сказав я. — Але для чого малювати портрета, коли собі не береш?

— Інтересно, правда, пацанок? І мені це тоже інтересно. По-моєму у нього шарики за роліки завертуюца. Дур у голову ударила, нє? Хоч, я тобі газетку покажу, де мої задачки напечатано. Знаїш, шо я чемпіон України по заочной ігрє в шашки?

— Знаю, — сказав я, невідривно дивлячись на повні жаху очі Івана Касперовича. — Ви вже мені про це говорили…

— Нє, я тобі це покажу, — Ковальчук витяг затріпану газетку, любовно розгорнув її, і його обличчя щасливо засяяло. — Глянь! Шо тут написано?

— Георгій Ковальчук, — прочитав я,

— Отож-то, — щасливо засміявся інвалід. — Знай, з ким діло імєїш. Колись воспомінанія про мене писать будеш і хвалиться, шо знав мене. Це тобі Жора Ковальчук каже, а не дєрмо собаче…

4

(Продовження на наступній сторінці)