Не сказав би, що Марія Покорівна мені подобалася, але то з тієї причини, що білі голови взагалі мене не захоплювали; інстинкту продовження роду в мене не було, очевидно, через сирітство моє, адже я був, як уже казав, істотою цілком безрідною. Я знав, що дівчина давно чекає моїх освідчин, давно стоїть у своєму домі й колупає піч, а може, вже зовсім її розколупала, сердячись, що я гаюся. Зворушувало мене в цій історії, що вона так само, як і я, була сирота, отже, самотній мав прийти до самотньої, і в цьому таки було щось принадне.
Але я все ще вагався. Мене вабило у ліс, де я неприкаяно блукав, тяжко роздумуючи, чи у священичому стані не втрачу я волі своєї, адже священик — це не те що мандрований дяк: сьогодні тут, а завтра там, тут йому не сподобалося, взяв патерицю й торбу та й рушив куди очі дивляться; священик був прикутий до свого місця, підлягав духовній владі, яка його карала й присилала циркуляри, служив службу він не від себе та душі своєї, а за готовими приписами, навіть плату мав брати з прихожан визначену, тобто ставав частинкою духовного відомства — над ним була більша за Якову драбина менших і більших начальників — ще одна розлога й добре сплетена сітка, що охоплювала цей світ, і ще хто зна, чи ту сітку сплів Бог чи диявол. Признаюся, що я через житейський досвід не вірив у богонаставленість попів чи архієреїв, хоч у самого Бога вірив свято та щиро. Часом мені грішно думалося, що саме тут і є дияволовий підступ та ошуканство, що між людиною та Богом наставлено чимало парканів у образі духовних церковних чинів, бо хіба людина не може спілкуватися з Богом безпосередньо і хіба духовні чини не такі ж грішні і смертні люди? Чи досить того, щоб грішна і смертна людина, хай і в священичих шатах, проказала умовлені слова і вчинила завчене дійство, аби перетворитися відтак у богонаставленого. Ні, це надто вже якась дитяча гра грається, але в неї ув’язалися не діти, а дорослі. Отож я й думав, чи не зійду зі свого безгрішного шляху, коли оженюся та висвячуся? З другого боку, не міг уже жити так, як жив, бо таки справді пропадав, марнів, починали навідувати мене жахкі сни; більше того, я навіть згадував, що прізвище моє — Вовчанський, і починав жахатися: а чому воно в мене таке?
Чи не тому, що хтось із моїх незнаних предків був такий, як я, жив так само й думав: чи не перетворився він на вовкулаку? І там, у лісі, мотаючись між дерев із такими химерними думками в голові, я відчув, що тут він, початок жаху, що коли я щось не вирішу, то можу й насправді обрости вовчою шкурою і вже ніколи не повернусь у світ людей. І не просто я це відчував, а вже нагально, виразно і гостро знав — особливо коли опинився біля покорченого дерева, яке росло розвиллям і кора якого — ніби важкі, чорні набрезки шкіри. Мені навіть почулося, що те дерево дихає, що воно тільки здерев’яніла істота, яка дивиться з-під набрезків шкіри й очікує, що я візьму й переступлю через те розвилля, а тоді воно й станеться — побіжу лісом вовком, виючи, і житиму вовком, аж поки не вигасне з мене, як олія в лампадці, людська свідомість. Може, цього і не сталося б, може, оповіді про вовкулак — це звичайна собі байка, одна із множності бабських казок, яких так багато є між простим людом; може, це забобон, але, незважаючи на те, що я людина не забобонна і що смішно мені було слухати такі байки, я розвиленого дерева не переступив, а позадкував від нього, стало мені так страшно і незатишно, оголено самотньо — не пішов я звідти, а побіг, перелякано тікаючи.
Йшов путівцем через поле цілком переможений. Розкішно похитувалися зобабіч жита, котили хвилі до узвишень і спливали звідти такими ж хвилями. Дзвонили в небі жайворонки, підпадьомкали перепели, сонце щедро сипало промінням, і від того повітря ставало туге, соковите. Я йшов і думав: чи не обкрадаю себе безгрішністю своєю? Скільки хвилюючого й таємничого міг би пережити, коли б не тікав од любасно запалених до мене дівочих очей! А коли б уживав трунки, то чи не долав би з їхньою допомогою самоти своєї та смутку? А коли б навіть щось у когось украв, то чи не була б то захоплююча пригода? Коли б я вступав у бійку з тими, хто супроти мене виступав як ворог, а не покірливо сходив їм із дороги, чи не висталив би я тим самим своєї мужності, хай би навіть понівечив когось чи убив? Хіба рицарі не славляться тим, що володіють мистецтвом убивати? А коли б був хитрий, підступний і вмів дурити, то чи носив би на собі убогу кирею, а не золотий кунтуш, чи не придбав би собі млинів, поля, худоби — недаремно худоба зветься словом "статки"? Або ж їздив би у небезпечні купецькі дороги й хитрими та вправними оборудками надбав би собі добра, сплодив би на землі рід свій із дітей законних та незаконних і, передавши їм оте добро, — чи не зробив би тим самим і їх знаменитими у світі? Я думав як той циган, котрий крав огірки, які мріяв продати й купити собі курку; продавши курку, купити гуску, а продавши гуску, купити вівцю і так далі, аж доки не стане сановитим господарем, який матиме підставу поважно й статечно пройтися вулицею, вражаючи сусідів своїх і відбираючи звідусіль поклони. Соромився таких думок, але й пускав їх у себе, ніби воду пив, адже той, хто здобуває у світі, той і має, а той, хто злидарем вік проходив, даремно тішиться своєю чесністю і святістю, бо що він знав у світі, крім гризот та убогості, крім голоду й холоду?
Був налаштований рішуче, тому зайшов до титаря Стефана Зінчака і ледве не з порогу сказав:
— Пане Стефане, я до вас із ділом. Чи не згодитеся бути мені старостою?
— Чого ж не згоджуся, — відповів Стефан Зінчак. — Дивуюся тільки, пане дяче, що так довго роздумували. Саме щастя вам пливе до рук, а ви ще й комизитеся.
Чи ж міг я пояснити цьому простому чоловікові свої резони — він би напевне мене не зрозумів.
— Ви людина статечна, мирна, богобійна, вас люди як панотця шануватимуть, то і вам з нами буде добре. І нас навчите статечності та богобійності, — сказав цей поважний чоловік.
— Але я людина бідна і без статків, — мовив я. — Через це довго роздумував. Боюся, що жінка, багатша чоловіка, зневажатиме його за убогість і попрікатиме.
— І це правда, — згодився Стефан Зінчак, — але можу вас заспокоїти, пане дяче. Отець Андрій був совісливий панотець, а через це так само бідний. Недаремно його й Покорою прозвали.
— Я також не прагну розкошів, пане Стефане, — прорік я. — Прагну миру душевного собі й людям.
— Мир душевний буде тоді, коли стане що в миску покласти, — мовив титар. — Отож сподіваюся, що дістанете те й друге. Але до мене треба вам ще одного старости.
— Хочу просити пана Івана Зуя.
— Пан Зуй трохи заповажна для вас персона, — відверто повів Стефан Зінчак. — Попросіте ліпше пана диякона.
— Боюся, що пан диякон мав думку стати панотцем після панотця Андрія Покори, — сказав я.
— І це правда, — згодився Стефан Зінчак. — Тоді попросіть бувшого сотенного писаря, людину статечну і вже без уряду, пана Миколая Пилипенка.
На цьому ми й вирішили.
І от ідемо містечком Жданівкою, попереду двоє поважних господарів: пан Стефан Зінчак, титар Святоуспенської церкви, і колишній сотенний писар пан Микола Пилипенко, а за ними і я, і мені знову стало дивно, ніби якась інтермедія має розігратися і я в ній беру участь, як і ці люди, адже не раз так мені випадало, бо не раз у такий спосіб заробляв на хліб.
Ні, забув сказати ще про одне. Те, що я мимоволі ставав на дорозі в диякона, мене мулило, тож ще раз сказав про те своїм старостам, перш ніж вирушили ми на сватання.
— Це добре, що ви такий совісливий, пане дяче. Бог вам цього не забуде, — сказав Стефан Зінчак. — Але ви людина вчена й розумна, тож розсудіть і таке. Пан диякон чоловік у малженському стані, а отець Андрій найбільше перед смертю турбувався за дочку свою, сироту. За дочкою має придатися й попівство, так віддавен ведеться. Отож коли б ви поступилися панові диякону, то тим уразили і знедолили сироту по панотцю Андрію.
То була правда, і я упокорився остаточно. Отож ми урочисто ступали вулицею, а з усіх дворів на нас дивилися люди, привітно нам покивували й усміхалися, бо ж гралася весільна інтермедія, а інтермедії й граються для того, щоб людей звеселяти. І все ж мені здавалося, що всі ми неживі люди, а тільки герої інтермедії, передусім я сам.
(Продовження на наступній сторінці)