— Досить, панотче, — сказав кухар, і я зморено розігнувся, в очах у мене мигали зірочки. Він же стояв навпроти мене, широкий, барилькуватий, і дивився чи іронічно, чи зневажливо. — Дивний ви, панотче, — сказав, розглядаючи мене. — Скільки я вашого брата перебачив, не було такого.
— Мабуть, я грішніший інших, — мовив, обмиваючи з тіста руки.
— Авжеж, — спокійно сказав пекар. — Коли б не були грішні, то не закували б вас у заліза і не прислали б на покуту. Дуже ви красні на обличчя, панотче, на жіночок, певне, ласі?
Він засміявся, розтуливши широкого, як верша, рота, а я подивився на нього спокійно й холодно, аж погасив він сміх і здивовано, а може, й нетямкувато на мене подивився.
— Нє, ви якийсь чудний, — буркнув. — Придивляюся до вас і не втямлю, що ви за їден.
— Цього й сам ще не втямив, — сказав я, покірливо всміхаючись. — Що мені робити зараз?
— Принесіть дров, — грубо й трохи невдоволено сказав пекар. — І побільше!
Я вийшов із пекарні. Монастир дзвенів пилками, стукав молотками, рипів возами, розлунював погуками. Скрізь кипіла робота, снували люди, нахилялися, підіймалися, спускалися, тягли ноші, змішували з піском вапно, кидали лопатами пісок та глину, складали дошки, мурували стіни — все було залито яскравим сонцем, а мені вкотре здалося, що все це — театр тіней від чарівного ліхтаря.
Розділ третій
Рубав дрова. Піт стікав по обличчі, але я був ніби лялька у вертепі: зводив сокиру й опускав, поправляв колодку, а тоді знову опускав сокиру. Не бачив нікого й нічого, не помітив, що біля мене зупинився сам ігумен Іларіон Левицький, котрий був водночас і київським ректором, а мені, як особі покутній, не годилося бути аж так безпошанівним, аби не помічати таких персон.
— Зупинися, панотче Михайле! — почув я іронічний голос його превелебності, і сокира вилетіла в мене з рук та й, задзвенівши, покотилася по дровах та колодках.
Отець ігумен, а заодно київський ректор, засміявся.
— Про щось задумався, панотче, — сказав, — аж нічого біля себе не бачиш.
Перепросив його превелебність і поцілував йому руку. Він мене благословив.
— Дивно бачити тебе тут у залізах, — сказав отець ігумен.
— Кожен у цьому світі, — сказав я, — має відстраждати повинно чи безневинно.
— Безвинно страждав хіба Христос, — мовив ігумен. — Давно не випадало нам здибуватися, відколи покинув ти alma mater. А я мав надію, що вийде із тебе чудовий професор.
— Spes aliat, spes aesalit[10], — сказав я.
— Заважкою роботою наділив тебе отець Георгій, — буркнув отець Іларіон. — Зайди до мене після вечірні.
— Мене на ніч зачиняють, — сказав я.
— Чому? — здивувався ігумен, він тільки недавно приїхав із Києва і таки нічого про мене не знав.
— Бо кілька разів хотів із монастиря піти.
— Втекти?
— Ні, ваша превелебносте, тікають потайки, я ж ішов із монастиря не ховаючись.
Ігумен озирнув мене пильно, очевидно, запідозрив, чи несповна я розуму. Але був мудрий, знав я це із alma mater.
— Гаразд, — сказав, — поговоримо. Накажу, щоб на ніч не зачиняли. Ти ж пробував покинути монастир не вночі?
— Удень, — сказав я смиренно. — На очах в усіх.
— Задумавшись?
— Так, ваша превелебносте. Маю такий гріх.
У цей час із дверей викотився пекар, він весь розцвівся, кланявся і якось бочком підступав до його превелебності, щоб поцілувати йому руку. Наблизившись до мене, раптом озвірився і, хоч раніше казав мені "ви", перейшов на непошанівне "ти".
— Принеси дров! І побільше! — і відразу перелив свій голос на улесливий: — Яке маю щастя бачити вашу превелебність! З приїздечком, з прибуттячком! Цмок! Цмок! — він підхлібно цмакав ігуменову руку, і я побачив, що по тонкому обличчю отця ректора київських шкіл та ігумена монастиря пробігла тінь обридження.
Я присів навпочіпки й почав накладати на руку дрова. Згори почув спокійний, але владний голос його превелебності:
— Щоб ти мені до отця Михайла з неповагою не ставився. До речі, від завтра він буде відставлений од роботи в тебе, а тобі надішлю іншого помічника. Чи ти його зачиняєш на ніч у келії?
— Отець келар, ваша велебносте, — схилився пекар, — ключі мені поки що не ввіряли.
— Перекажеш отцеві келарю, що я велів панотця Михайла на ніч не зачиняти, — він величаво поплив далі, а я, зводячись із оберемком дров, побачив, що пекар трохи здивовано дивиться йому вслід. Потім повернувся до мене, і ми зустрілися поглядами.
— Чого став? — крикнув він брутально. — Давай мені дров! І побільше!
Того дня він начебто сказився, не давав мені й хвильки спочити, ганяв від дров до діжі, а від діжі до збирання трісок, знову посилав по дрова, змусив вичистити закопчені дека, на яких пікся хліб і які лежали в нього без діла, — я мовчки, покірно і справно все виконував, а це його, здається, ще більше сердило. Ввечері ж, коли я роботу кінчав, зирнув на мене баньками, побитими червоними прожилками, і спитав, розсовуючи губи:
— А що, панотче, скаржитимешся на мене за непошановне ставлення?
— Ніколи ні на кого не скаржився, — мовив я спокійно. — Окрім того, перебуваю в покуті.
— Отож! — сказав він задоволено. — Хоч ти й причмелений трохи, але робітник добрий. Шкода, що тебе від мене забирають. До речі, ще не розказав мені, що там вичворяв з білими головами — за це ж тебе забили в заліза? Ну-ну, — застеріг він, побачивши, що я хочу щось сказати, — в заліза, панотче, даремно не забивають. М’ать, немало обірвав подолів, га? — він зареготав.
Я подивився на нього спокійно і сказав словами апостола Петра, мовленими римлянам.
— Коли Божа правда через мою неправду збільшилася на славу йому, пощо судити ще й мене як грішника?
— Щось не дуже втямив, що ти сказав, — мовив пекар, оглядаючи мене.
Узяв із полиці гарячу хлібину й усунув мені до рук.
— На і йди з Богом, — сказав.
Я узяв хлібину, подякував і вийшов. І мене раптом уразила тиша в монастирі. Не різали дощок тертичники, позникали зі стін будованого храму мурарі, не катали візків рейцарі, не було біля цегелень цегельників. Всі разом закінчили роботу й розходилися тепер по келіях — я бачив у дворі розкидані чоловічі постаті, які кудись поспішали. Паляниця гріла мені груди, я підніс її до обличчя і вдихнув — пахла вона чудово. Здається, єдина була справжня в цьому світі, бо все решта — тіньовий театр з чарівної ліхтарні.
Відламав шкурину, поклав до рота й жував. Ішов стежкою, і заліза на моїх ногах побренькували.
Біля кузні мився коваль. Ковальчук поливав йому на руки, а він плескав у розпалене від жару лице, задоволено хекаючи. Руки в нього були величезні й чорні, і з долонь скапувала на землю чорна вода. Повернув до мене закіптюжене, з брудними патьоками лице й блиснув великими, міцними зубами.
Я йшов, відламуючи хліб і помалу жуючи його, і насолоджувався тишею. Хліб біля моїх грудей парував.
Залопотіли крила, і мені на плече сів приручений монастирський ворон. Я скочував із хліба кульки й подавав йому, ворон ті кульки ковтав. Ковтав і задоволено покрякував, бо йому смакувало, а він хотів про те розказати. Я зупинився і вдихнув на повні груди. Пахло вже осінню, зрештою, на порі й була.
Розділ четвертий
Увечері я пішов до отця ігумена, як він мені й велів. Зустрів мене доброзичливо.
— Такого тут про тебе начувся, — сказав. — Коли це правда, то немалий єси переступець. Зневажив пані сотникову Дмитрищиху, незаконно брав із мужиків та козаків за вінчання й поминування, самоправно захопив колодницю[11] із ланцюгом із канцелярії… Що з тобою сталося, пане Михайле? Завжди був мирний і тихий.
Я промовчав.
— Чого ж мовчиш?
— Коли оскаржений каже правду в оборону собі, — мовив я печально, — гадають, що він викручується. Коли ж людину оклепано і вона це заперечує, її шанують ще менше, бо суд уже відбувся. І люди мають рацію: для злочинця злочин не є злочином, його часто чинять безвідносно до власного сумління — він перед собою чистий, а перед людьми — ні.
В ігуменовій келії стояли сутінки. Отець Іларіон посадив мене на услона, а сам сів навпроти.
— Але мені можеш оповісти правду, хай навіть свою правду, — сказав він. — Я тебе не судив, я тебе не милуватиму, хіба поставлю на іншу роботу, не таку важку, — покуту свою все одно маєш відбути.
— Правда така ж мала, як і вина моя… І нецікава, — відповів.
— Не вів би цієї розмови, коли б не знав про твою чесну й праведну душу, — мовив отець Іларіон. — Розумна й тонка ти був завжди людина. Чи ж так уже опростився, що живеш малою правдою та виною? Чому покинув школи? Чи, може, рушив на більші науки?
— Хотів побачити світу. Та й більшої науки хотів. Зібрався до Люблина, але мене попередили: щоб учитися там, треба було затаїти, якої ти віри. І я тоді подумав: більша чи менша наука — це все одно. Адже "ніхто не прийме переможну вітку, зле воюючи", тобто дурячи. І я пішов блукати по школах малих.
(Продовження на наступній сторінці)