Простяг руки до моєї жінки і сюсюкаючи покликав:
— Ходи, зозулечко, до мене. Ходи, сядеш мені на коліна!
— Коли ж я соромлюся! — послала бісики моя жінка.
— Ходи, зозулечко, ходи, — лебедів безсоромно нахідник. — Приласкаю тебе, голубоньку, поцілую. Така ж ти гарна, що мені в грудях млоїть. Як кришталь!
Моя жінка не була гарна, швидше — навпаки. Але тепер, розчервонівшись од трунку й залицянь нахідного похітника, й справді ніби погарнішала.
— Ти ще не пішов спати? — повернувся до мене Іоанн Москівський. — Іди швидше, бо, бач, вона соромиться, а мене вже й нетерплячка бере. Ходи, зозулечко, ходи, голубонько. Поцілую тебе в коральовії твої вустонька.
І жінка моя пішла. Безсоромно сіла в моїй присутності йому на коліна, і він почав цілувати її й лапати, а вона верескливо сміялася, знову-таки, якось не по-своєму, й ухилялася, але видимо для того, щоб більше його заохотити. Я ж сидів мов громом битий, розширивши очі, дивився на все це безпутство.
— Отямся, жінко! — сказав. — Чому ганьбишся сама і ганьбиш мене?
— Тому що ти сам себе давно зганьбив! — сказала вона спокійно, не повертаючись до мене. — Іди ліпше, Михайле, спати і не заважай нам кохатися.
— А може, хай дивиться, — сказав Іоанн Москівський. — Може, отак дивлячись, чогось научиться й перестане бути ні бабою, ні чоловіком, а зробиться або тим, або тим. Дай я тебе почіпаю за колінце, золотце. Ух, яка ти принадна!
Мені жахливо хотілося взяти штофа і гримнути ним по голові нахідникові, але я знав, що він цього хоче, а може, для цього й прийшов сюди, аби зруйнувати мою непогрішність. Бо я вже почав здогадуватися, хто він такий, оцей Іоанн Москівський, і чому саме тепер знайшов мене і не хоче покинути в спокої. Тому я встав, подибав у куток, де стояли ікони, упав на коліна і звів руки догори.
— Боже, чому мене спитуєш? — спитав відчайно. — Боже великий, дай мені силу це витримати. Не приведи мене до гріха, бо я боюся, що візьму сокиру і зарубаю їх обох.
Вони ж там, за моєю спиною, бавилися. Він голосно примовляв до неї, чмакаючи, й лоскотав, бо жінка моя заливисто сміялася. Я продовжував молитися. Тоді почувся тріск одежі — розривалася.
— Ах, що ти зробив? — солодко вигукнула жінка.
— Персочко-яблучко хочу тобі цьомнути, ласочко! — просокотів Іоанн Москівський, і я вже не міг більше терпіти. Похитуючись і відчуваючи нудоту, поплентався в комірчину, де звичайно спав. Якось туго й тупо я думав, а, здається, треба було вчинити не так. Мав би принаймні вийти з цього дому, де таке творилося, застукати до сусідів, напасти з ними на стидомирників, поврізувати їм поли і здати до суду, — так принаймні чинять усі зраджені чоловіки. Тоді б я увільнився від сумного обов’язку жити разом із цією жінкою, зміг би з легким серцем покинути попівство і ворогиню свою нещадну, пані сотникову Дмитрищиху, і знову стати людиною не від світу, тобто піти в той світ, не жити в ньому, а залишатися його вільним і безстороннім спостерігачем. Адже саме для цього послав мене Господь у світ — хтозна-чому, але в цьому я був переконаний. Відома ж бо річ: він щоразу посилає в нього вісників, і ті вісники мають скуштувати людського життя, щоб він, усюдисущий і всесильний, ліпше його знав і бачив. А може, й не так: він посилає вісників на землю, щоб нагадати й собі, і людям, тобто їм, землянам, про свої колишні страждання у світі, адже там, у небі, пізнати страждання годі, а без відчуття страждання у нього пригасає співчуття до людини.
Але що це я роблю: кладу собі аж таку місію, і пробую вгадати безвгадне, і чому хочу збагнути незбагненне, пояснити неспоясненне — ні, то гріх великий, вибач мені, Боже! — прошепотів я. Бо, чи вісник я, чи не вісник, маю зараз щось вирішити і щось учинити. Або ж піти спати, як наказували мені ці безсоромні гріховоди, або вийти із хати і застукати до сусідів, а тоді звільнитися.
В моїй голові зароїлися й інші думки, і їх я тяжко думав, уже сидячи на ложі в комірчині своїй. Жінка моя могла й справді бути заморочена і не відала, що чинить, — це коли Іоанн Москівський той, про кого я думаю і імені якого в добрім домі й згадувати не годиться. Окрім того, вона чинить так з моєї-таки вини, адже не був я їй чоловіком, не жив із нею, як заповіджено, в парі, не дав їй ні дітей, ні родинних радощів. Отож, коли б я пішов і закликав зараз людей, вона б оганьбилася навіки і постраждала б таки з моєї вини. Я, може, мав би підстави так учинити, коли б вона взагалі була блудлива, але досі не зраджувала мені, хоч я з нею у малженському зв’язку не був. Знову-таки, звільнитися від неї, від попівства та власних гризот за рахунок її честі й неслави — чи гідний це вчинок істоти, яка себе часом у хвилини самолюбного запаморочення за Божого вісника вважає, хоч і це може бути тільки переконання моєї хворої голови. Ні, я не міг принести собі звільнення через страждання іншої людини, хоч гріх сказати, що не їли мене муки ревнощів та й сліпа зненависть до зайди, який нещадно вдерсь у мій дім та й розтоптав рештки мого спокою. Що ж мені чинити, нещасному, в цій потребі: чи ж схопити сокиру, ввірватися до коханців та розрубати його чи обох, порушивши найбільшу заборону — не убий, чи покликати людей і порушити заборону — не суди, чи віддати все на розсуд Божий, тобто від своїх бід та нещасть самоусунутися і втекти?
І я раптом заплакав, бо так тяжко ще ніколи мені не було; ніколи не дізнавав я такого відчаю й безсилля, аж мені захотілося підвести руки вгору й попросити, щоб Господь мене звідси забрав. І хоч найбільше я боявся з усього смерті, тепер її бажав. Адже був загнаний у цю набиту темрявою по вінця комірчину, у цей воістину чорний кут чи закут, а з нього не було жодних дверей. Більше того, здалося мені, що закут цей все більше й більше стискався і зменшувався і тис на мене ущільненою темрявою, і я в ній почав по-справжньому задихатися. І я почав декламувати вірша Івана Максимовича, архієпископа чернігівського, із книги "Осм блаженства євангельськії", не проказуючи, а витискаючи із себе страшні слова:
День нашої бутності на ніч похиляється,
Ніч смертна, недочасна до нас наближається,
Похмура не одна ніч, але нескінченні,
Такі всі зморочілі, такі нескінченні.
Гріха ніч, і ніч миру, і ніч спокусіння,
Ніч бід страшних і суму, важкого гоніння.
Ті ночі на нас сильно і важко готуються,
Щоб всіх нас сокрушити навіки, гуртуються,
Зненацька налетіти на нас і здолати,
Покрити хочуть тьмою і зло учиняти.
Не залишай нас, Христе, наш добрий дозорче,
Пробудь із нами завше, захиснику-творче.
Зусібіч нас, пребідних, пітьма огортає,
Вже сила немощіє і міць пропадає.
Любов зникла у людях, злоба виростає,
Всі заздрісні зробились — і це не збуває.
— Ніч гріха, ніч гріха! — казав я, стискуючи голову й забиваючи пальцями вуха, бо звідтіля, де сиділи й бавилися Іоанн Москівський і моя жінка, почувся стогін і голос:
— Що ти робиш, що ти робиш? Не треба, не треба!
І якийсь холодний, мерзький сміх чоловічий.
— Ах! Ах! — закричала моя жінка. — Мені боляче!..
— То й добре, що боляче! — вигукнув чоловічий голос. — Бо хтось повинен зробити тебе жінкою! Баба бабу жінкою не зробить!
Я не витерпів, відкинув двері й побачив таке, від чого в мене все попливло. Моя жінка стояла зовсім гола навкарачки на долівці, а ззаду навколішках стовбичив Іоанн Москівський і, як пес, спрагло хилявся.
Причинив двері і відчув, що ноги підкошуються, що темрява притьма кинулася на мене й поранила смертельно чорною косою. Звалився на підлогу й знепритомнів.
Коли ж отямився, в хаті було тихо. За вікнами почало світати. Полежав якийсь час, приходячи до тями, не тямлячи, чи це сон такий важкий і страшний мені привидівся, чи й справді все те було, — звівся на ноги й відчинив двері. Сірий сутінок заливав кімнату, де гостився мій непрошений гість, — було тут порожньо. На столі ані мисок, ані штофа. На лаві лежала моя стара ряса, в яку жінка дала перевдягтися Москівському.
Я тихо вступив у сіни і взяв сокиру. Був ніби сновида і не відав, що чиню, хоч рухи свої усвідомлював.
Тихо ступаючи, перейшов світлицю і відчинив двері до покою, де звичайно спала моя жінка. Вона спала, але біля неї нікого не було. Більше ми помешкань не мали, отож я тихенько причинив двері й пішов у поварню. Тут також нікого не було, не було й немитого посуду після вчорашньої вечері. Не було й штофа, з якого пив Москівський з моєю жінкою.
Я вийшов у сіни, поклав на місце сокиру і виступив надвір.
— Може, це був сон? — спитав себе сам.
Світ навколо спав, сіре світло міражно розпливалося довкруги, і все виглядало як неживе. Я стояв на порозі також ніби неживий, і в мене важко калатало серце.
— Слава тобі Господи, — прошепотів я, — що всього цього не було! Слава тобі Господи, що прогнав це видіння і цю зморочілу, нескінченну, похмуру ніч гріха, ніч спокусіння, ніч бід великих, суму і важкого гоніння! Слава тобі Господи, що новий день прийшов і розвіяв чортовиння!
Не вірив сам собі, тож пішов до стодоли, щоб пересвідчитись, чи не спить Іоанн Москівський на сіні. Але й там нікого не було. Я понюшив повітря, вийшовши із стодоли, і мені вчувся слабкий запах сірки. Оце і все.
Розділ десятий
(Продовження на наступній сторінці)