Отож пані сотникова Дмитрищиха почала тепер писатися до того приходу, чим зробила мені велику пільгу, бо я вже не мав обов’язку служити їй як священик і бачити у своїй церкві під час служби Божої. До тієї церкви приставили священиком Кирила, мого диякона, того, що хотів попувати в моїй церкві після смерті отця Андрія Покори, і тим самим пані Дмитрищиха учинила другу мені ласку, бо я перед Кирилом мав відчуття вини, ніби перейшовши йому дорогу. Але й отець Кирило швидко розгнівав пані Дмитрищиху, хоч ніхто не довідався, чим і як саме, навіть моя лопотлива жінка, яка все знала і все могла вивідати. Отець Кирило поїхав до архієрея, і той віддав йому порожню парафію в селі Заріччі, а люди його залюбки прийняли, був-бо людиною нелихою й богобоязливою. Отже, церква Святого архангела Михаїла була якийсь час без священика, і пані сотникова Дмитрищиха почала їздити в село Семенівку до тамтешнього священика отця Макарія, і вже почала сікатися до отця Макарія; очевидно, мала якусь фатальну пристрасть воювати із попами і навдокучати їм, але отець Макарій був крутого замісу і пригрозив, що відлучить її від церкви, коли вона не покине капостити. Ця розмова сталася на свято Чотиридесятниці, куди пані сотникова прибула для сповіді, вона там висповідалася, але святих тайн не причастилася і в гніві від’їхала, відтак прийшла до моєї церкви, щоб таки сподобитися святих таїн. Отаке коїла та зневажниця священного чину, і я не піддався, бо, сподобивши її святих тайн, знову ніби прилучив би до своєї церкви, а архієрей саме в той час послав по всій єпархії указа, щоб священики не приймали на дух несвоїх прихожан і святих таїн не сподобляли. Я вислав пономаря Григорія, щоб вона, пані сотникова Дмитрищиха, із церкви пішла, а поїхала туди причащатися, де сповідалася. Тож вона змушена була поїхати в сусіднє село Степанівку і там сподобилася святих таїн у священика Амбросія, який про указ архієрея чи не знав, чи його зневажив, злякавшись непокірливого норову пані Дмитрищихи, а може, вона йому чимось пригодила. Мені розповів пономар Григорій, що коли вона виходила із церкви, то над головою і над плечима в неї здіймалася пара, ніби вона вся кипіла й варилася, а тіло двигтіло, як горщик з окропом, коли перекипає; а коли йшла церковним подвір’ям, то хмара пари тяглася за нею, як шлейф. Я не забобонний, але в таке можу повірити, бо ця жінка, здається, тільки тоді й жила, коли кипіла злістю та ярістю; отож мав я тепер начуватися, що й сталося: знову вона постала проти мене з новою силою. Звісно, розумніше було б їй поступитися, але й проти указу архієрея піти не міг, та й хтозна, чи вона утихомирилася б, коли б я її причастив святих таїн, — не така вона була людина, щоб шукати спокою. Отож вигадала тепер таке: прикликала до себе котрогось із своїх підданих буйнішого норову, напоювала його й насилала на мій дім, і той, наче бик роз’ярілий, сунув у мій двір, стукав у двері й вікна і вимагав, щоб я пустив його для розмови, але я п’яних у свій дім не пускаю, отож крізь оті двері радив йому піти проспатися, а тоді до мене приходити. Іншого вона посилала п’яного причепитися до мене на вулиці, але я знав, як розмовляти з такими шибайголовами: грозив вічними муками в пеклі й церковним відлученням і спокійно від напасника відходив. Мені сказали, що пані Дмитрищиха стерегла мене, коли я мав вийти поза межі містечка, щоб перехопити, а може, без свідків і побити, отож я тепер стерігся таких виходів; загалом же вона більше лякала мене своїми п’яницями, намагаючись зіпсувати настрій і зробити життя невиносним, але я спокійно все те зносив, не тратячи рівноваги духу, що їй, звісна річ, радості приносило мало.
А якось пробував у її домі полковник Танський, саме той Танський, котрий, як оповідають, повівся нестатечно з посланими прохачами милостині від антіохійського патріарха; він їх прелюб’язно прийняв вдома, гостив і поїв, дозволив навіть тримати в себе зібране, сам вділив немалу мзду, а коли задоволені ченці, благословляючи полковника, відійшли, то він послав услід своїх людей із татар, і ті люди наскочили на тих ченців біля річки Дніпра, обібрали, захопивши не тільки те, що дав полковник, а й те, що було зібрано в інших місцях, і все те принесли полковникові, трохи, звісна річ, і собі вділивши, а ченців у Дніпрі потопили, і тільки один із них чудом врятувався, через що про цей полковників подвиг і стало відомо. Про цього Танського ще оповідали, що він упир і ночами блукає дорогами, шукаючи, в кого б напитися крові, через що лице в нього було буряково-червоне, а коли він, як оповідають, блукав ночами, то воно світилося серед пітьми, як місяць. А ще казали, що він водивсь із відьмами і ходив на шабашні збориська, що деякі відьми були його поденницями й підданими і працювали на полковника, через що він незмірно багатів, а вночі, розказували марновірники, бо сам я у такі байки не вірю, їздив на них, як на конях, а може, й коні його були перевтілені відьми, бо надто вже баскі і вогнедишні. Цей Танський також писав вірші, але дуже вже студні, в стилі жартівливої travestia, з дуже грубими фігурами та плитким і невибагливим гумором. Я ці вірші знав через те, що маю книжицю, яку списував, ще бувши мандрівним дяком, отож позичав книжиці в інших дяків і ті вірші читав, а що мене до стидов’я не вабило й смаку до таких віршів я не мав, то й не переписував, хоч інші дяки, читаючи ті вірші, особливо напідпитку, кишки собі надривали зо сміху. А ще й та особливість була в тих віршів, що той, хто їх читав, нечестиво збуджувався до нестатечних і нешпетних дій та помислів — вони мали якусь чортівську силу, — я сам це відчував, коли їх перечитував.
Отож саме цей полковник якось приїхав пишним ридваном до пані сотникової Дмитрищихи, а яке в них могло бути приятельство, Бог святий знає; тепер же я думаю, що пані сотникова при її вдачі цілком могла займатися чортівськими справами, чарами чи відьмацтвом, для цього лихоносності в неї вистачало, а те кожен знає, що нечестиві, знахарі, ворожбити, відьми і всіляка подібна нечисть між собою пробувають у спілці, бо так вони могутніші і легше дурять людей та й примушують їх себе боятися. Отож той упир і віршопис-студник покликав мене до пані сотникової через Павла Греська, якого я уже тут згадував, — сотникова Дмитрищиха вже встигла мене перед полковником оббрехати.
Йшов у той дім із трепетом і з молитвами захисникові своєму Богові, його святій Пречистій Діві та архангелові Михаїлові, моєму патрону, — з ними завжди спокійно й надійно, тобто я зумів і при лихих передчуттях зберегти в серці благий спокій.
Було то влітку, полковник сидів, розставивши ноги, між які провалювався величезний живіт, на лаві; Дмитрищиха сиділа у винесеному здоровенному кріслі, як величезне лантушисько, і це лантушисько безпомічно кліпало очками, а ще безпомічніше шмаркало носиком, котрий був як пувичка, ще й закандзюблений, і оповідало смиренним, тонким і вельми жалісливим голоском про мої начебто злодіяння — я, слухаючи ті брехні, отетерів. Обличчя в полковника Танського й справді було буряково-червоним, над очима висіли кущакуваті брови, губи масно блищали від їжі й ніби аж репалися, а очі свердлували мене ніби буравами. Вряди-годи полковник оддувався, тоді його могутнє черево двигтіло, і він задоволено відригав.
— То оце, судячи з вашої мови, пані добродійко, у вас не піп, а сатана! — гукнув Танський пропитим басом.
— А я й кажу, що сатана. Сатана, сатана! Смиренна сатана! З янгольською подобою сатана! Сатана, сатана, смиренна сатана!
"Смиренна сатана" — це визначення мене болюче стьобнуло, і я з жахом подумав: а що, коли я й справді в її очах сатана? Що значать тоді мої добродійності, тихе, скромне й невибагливе буття й намагання жити безгрішно?
А пані Дмитрищиха тим-таки жалісливо-плаксивим голосом оповідала, як я її зневажив перед людьми, не сподобивши святих таїн.
Тоді полковник Танський побагровів ще більше, зірвався на ноги й закричав:
— Ах ти, нечестивцю, смиренна гнидо, задрипаний і загепаний попище! То це ти так шануєш свою пані? То я тебе зараз бити буду, всю твою котячу мармизю розтовчу на мнясо! — і він двигнув на мене.
Але я з місця не зійшов, а заговорив до нього латиною, повідаючи про архієреїв указ до всієї єпархії, щоб священики чужих прихожан не приймали і святих таїн не сподобляли. Я оповів доброю латиною, що сотничиха Дмитрищиха зовсім не є моєю панією, а належить до приходу церкви Святого Михаїла, яку сама й збудувала, і що вона має ображатися не на мене, а на його преосвященство єпископа, я ж чоловік малий і укази маю виконувати, чого мені й пан полковник не зможе заперечити.
— Є такий указ архієрея? — перепитав Танський так само латиною. — Ну, це діло інше. Я так і подумав, що ця чортиця якісь брехні накручує. Бачу, ваша милість довго й добре вчились у Київських школах.
Я оповів доброю латиною, коли вчився і в кого, і полковник від того миттю заспокоївся і сказав також аж зовсім непоганою латиною, що найбільші заколотники спокою — білі голови, особливо ті, в яких ззаду росте хвіст, і щоб я не зважав на їхні вибрики та коверзування — вони без того й хвильки не проживуть, а полопаються.
— По-якому це ви цвенькаєте? — верескнула пані сотничиха, вона вже збагнула, що ми порозумілися.
Танський сів на лаву, відітхнув і взявся за келиха.
— Тут, пані добродійко, — сказав поважно, — діло не просте, бо є на те указ архієрея. А говоримо ми, пані добродійко, на вченій мові, яку пізнати білим головам не дано. Отож заспокойтеся, пані добродійко, відпустіть з миром цього попа, бо ми з ним однієї alma mater.
— Що це за альма-матер? — верескнула Дмитрищиха.
(Продовження на наступній сторінці)