– І це правда, — сказав розважно Теодорит. — На ваших очах Око Прірви пожерло Кузьму, которий богохульствував і ярісно не виявляв віри в святого, і не я його вбив. Буває, що тут люди вмирають, як і в цілому світі, не перемігши тілесних болячок. Убиваємо ж тільки тих, хто цього просить, — так, до речі, загинув на очах у брата Михайла розбійник. Потверди, брате Михайле, що розбійник прохав у святого смерті.
— Так було, — мовив я.
— Чинимо це завжди на очах людських, щоб мати без сумнівних свідків, ніколи не ховано і не через свою озлобу чи несприйняття. Окрім того, ніколи не вбиваємо зі своєї волі; тільки тоді, коли святий пророчо підтвердить, що приречений дійшов кінця життя. Тобто звільняємо людину від зайвих мук. Що було б, коли б розбійника забрали селяни, самі знаєте.
Він казав правду: злодія нещадно б мучили, а тоді забили б.
— Як розбійник вивідав стежку через болото й Око Прірви? — запитав Созонт.
— Стежку місцеві люди знають, з них і провідники для паломників. Ти, брате Созонте, сам провів селян до Ока Прірви й бачив, що вони пішли без нашої помочі. Цей же злодій у нас бував. Хотів забрати наше золото й гроші, яких ми ніколи не мали, принаймні золота чи коштовностей. Перерив цілого острова, навіть до святого лазив, але впав із драбини і зламав ногу. Тоді й відійшов зі своїми людьми.
— Чому ж його не пожерло Око Прірви? — спитав Павло.
— Ми Окові Прірви давати наказів не сміємо, а людей попереджаємо, як попереджали вас і Кузьму. В його волі брати людину чи не брати.
— Око Прірви, очевидно, не взяло його тому, — сказав Симеон, вищий за інших юнак, — щоб він прийшов сюди на покаяння й поніс тут кару. Так воно й сталося.
— Ми не бажаємо кривомисля і перекручень, — сказав Антоній. — Через це свої сумніви й думки нам відкривайте — ми відкриті перед вами.
— Чи було таке, щоб хтось із прибульців був затриманий не зі своєї волі? — спитав Созонт.
— Такого не було й бути не може, — сказав Теодорит.
— Що таке Око Прірви? — запитав я, бо це мене найбільше цікавило.
— Це те, чого ні ви, ні ми збагнути не можемо, — сказав Теодорит.
— По-моєму, це Божий остережний дух, що бере нас, безпомічних, перед злом світу, — сказав Георгій, зовсім білий юнак, біле в нього було волосся, брови, вії й порость на відкритих руках.
— Чи багато людей воно забрало? — спитав Созонт.
— Ми рахунку недостойних людей не ведемо, — відповів Теодорит. — Нехай їх рахує Господь.
— Розбійника ви також кинули туди? — спитав Павло.
— У нас на острові лишень одна могила — матері святого Микити. Померлих здебільшого забирають родичі, котрі їх перед цим привели, а коли родичів нема чи друзів, кидаємо покійника в Око Прірви.
— Кидаєте з тягарем чи просто так? — спитав Созонт.
— Просто так, — мовив Теодорит.
– І ніколи трупи не спливають?
— Не було такого й разу, — сказав Антоній. — Гадаю, що в Оці Прірви живе якийсь дивний водяний звір, його бачив тільки раз Никифор. Розкажи, Никифоре.
Никифор мав кругле, трохи розкосе обличчя, приплюснутого носа й повні губи. Він оповів, що якось вийшов до Ока Прірви, гуляючи й розмірковуючи про діла Господні, спинився на березі замислений, і тут раптом збурилася вода й на поверхню випливла кругла спина з роговими плавниками. Це тривало, однак, тільки мить, спина зникла, озером пішли кола, а згодом усе заспокоїлося.
— А я вважаю, — сказав Теодорит, — що в Оці Прірви живе вилікуваний святий Микитою вуж-полоз.
— Як бачиш, — сказав, усміхнувшись, Антоній, — ми й самі того добре не знаємо.
— Коли набираєте воду з озера, — спитав Созонт, — чи не нападав на вас звір?
— Знаючи по звіра чи змія, воду набираємо самі. Але ні разу на нас не напав, — мовив Антоній. — Чи всі у вас запитання?
— Ще одне, — прорік Созонт. — Чи не каратимуть карлика за те, що усякого наговорив?
Микитині учні здивовано перезирнулися.
— Чого б мали його карати? — мовив Антоній. — Брат Теодорит зголосив, що все ним повідане правда.
— Але нас непокоїть у цьому карлику інше, — проказав Теодорит. — Сестра Марта звістила, що він крутиться довкола жіночого табору і підкликає до себе одну карлицю. Блуд же у нас суворо засуджується — не може бути місця похотям у святому місці.
— Коли він зогрішить, як його покараєте? — спитав Созонт.
— Спробуємо напоумити, — сказав Антоній. — Можете й ви його застерегти, як познайомлені.
— Поки йде залицяння, його не чіпатимуть. Кара прийде тоді, коли блуд звершиться.
— Хто і як каратиме? — спитав Созонт.
— Сам себе, — мовив Теодорит. — З острова має піти геть, тобто пущений буде перейти Око Прірви. Коли перейде, його щастя, коли, ж ні, прийме покару. Каратимемо не ми, а Господь.
— Ваші слова чіткі і все роз'яснюють, — сказав Созонт. — Не маю жодних підстав вам не вірити.
— Тоді перейдімо до того, ради чого прийшли, — сказав Антоній. — А прийшли оповісти тобі, брате Созонте, для писання твого, що знаємо про святого Микиту. Чи записуватимеш, чи візьмеш у пам'ять?
— Все досі оповіджене записую, — сказав Созонт, вий маючи оправлену в шкіру книжицю, — хоч не все почуте записати встиг. Прочитати вам?
— Ні, — мовив Антоній. — Перекажи тобою освоєне.
— Гаразд, — озвався Созонт. — Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі — це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, — тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все.
Микитині учні слухали перелік з посиленою увагою.
— Теми розклав ти добре, але недостатньо, — сказав Теодорит, — бо знаєш не все. Отже, коли твоя згода, розпалимо тут, біля вас, вогонь, і хай кожен із учнів святого, окрім мене — я своє оповів, — розкаже по одному чуду святого Микити. Тоді звіримо, чи не залишилося чогось незаписаного, — матимеш змогу упевнитись, що своє послушання виконав. Хто тобі його давав?
— Уже казав: святі отці київські. Маю намір, переписавши Києво-Печерського патерика у Касіяновому відписі, докласти сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві на нашій землі. Для цього я й мандрую й турбую розпитами людей.
— Боговгодне діло чиниш, — сказав Теодорит, — ми раді тобі допомогти.
Усі кинулися збирати хмиз, і через певний час запалало вогнище. Ми розсілися довкола, хто як міг, і почалися оповідки.
Антоній розповів про одного жовніра із оружного супроводу князя Костянтина Острозького, який привів до святого, власне, приніс на плечах, був-бо велетенського зросту й вельми потужний, свого розслабленого брата. Жовніра того звали Спиридоном Чайкою, і він молив святого про зцілення брата. Преподобний же відрікався, бо не бажає зцілювати тілесних недугів, а тільки духовні. Тоді Спиридон Чайка заявив, що хвороба його брата не тілесна, а духовна, бо батьки їхні на старість були спокушені бісом і перейшли в аріянську єресь, через це він гадає, що брат постраджав через батьківські гріхи, в яких обидва родичі пробували. Тоді святий звелів принести розслабленого до стовпа й запитав:
— Чи відрікаєшся злочестя батьків своїх? Той відрікся, тоді знову запитав блаженний:
— Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа? Розслаблений потвердив і це. Відтак блаженний наказав:
— Тепер устань. Тебе сюди брат приніс, а ти матимеш стільки сили, що понесеш брата…
(Продовження на наступній сторінці)