— Чи може мати наречену той, котрий не допускає до себе жінок? — спитав Созонт.
— Не він є наречений для сестри Марти, — сказав спокійно Антоній, — а вона йому. Він про сестру Марту відає в дусі не більше, ніж про інших хворих та уломних, — вона задля нього служить у жіночому таборі. Це так само як діви, що хочуть бути нареченими Христа, себе такими називають, але чи бере їх усіх у наречені Господь — забагато б їх було. Водночас не заперечує цього їхнього бажання.
— Марта теж хвора? — спитав Созонт.
— Усі ми тут по-своєму хворі. Святий наклав на неї покуту служби між уломних, отож вона й старається.
— Чому зібралося тут стільки почварних та уломних? — спитав Созонт.
– Їх покинули родичі, бо в мирі вони не живуть, а мучаться. Сказав-бо Христос: "Прийдіть до мене усі струджені та обтяжені — і я вас заспокою!"[16] І за цим заповітом святий Микита їх від себе не проганяє. Вони-бо приваб та зваб світу не відають, отже, ближчі до Бога, ніж ті, в миру, що в сітці заплуталися.
— Чому тримаєте жінок у загорожі, як худобу? — спитав Созонт.
— Бо вони і є худоба Божа. Коли б пустили вільно, вони б, як недомисленні, творили блуд. Сестра Марта їх у цьому сторожує.
— А чи не проникають чоловіки туди таємно, хоч би вночі?
— Уночі в нас сплять. А коли б хто й захотів проникнути, того пожирає Око Прірви.
— Ви його туди кидаєте?
— Ні, йде туди сам, ведений силою каяття.
— А чи не народжуються від цього діти?
— О ні! Ці люди не для розмноження. Господь про них подбав.
— Вибач мені цікавість мою, брате, — сказав Созонт.
— З'явлені сумніви ліпші притаєних, — відказав Антоній, і в цей час заспівав півень.
Ми відразу ж рушили на трапезу, бо, легко поснідавши і без обіду, були вже доста зголоднілі. З кущів, з-за дерев виходили, й виповзали, і видибували на стежку всі оті потворні й уломні, і вмить заповнили її всю, витворивши довгу чергу. Ми ж опинилися в її хвості, правда, стояли не впритул, а трохи віддалено. Ззаду не було нікого, нас тут, здається, ніхто не міг підслухати, тож Созонт-диякон проголосив своє слово-проповідь про гру. Переповідаю з пам'яті й своїми словами:
— Не відаю, чи вам дивно те, що бачимо й чуємо, але гадаю, що ці люди ведуть заплутану, ще не до кінця мені зрозумілу гру. Не бачу нічого лихого в грі, бо життя людське, за волею Божою, складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри. Хліб дає людині можливість жити, а гра — цікавість жити; робота людину виснажує, а гра манить і захоплює. Гра, брати мої, первісніша від роботи, бо, граючись, створив Бог Адама, а для гри Адамові створив Єву; для гри собі й між собою вони народили дітей, і діти їхні у грі-таки дійшли до вбивства. До приходу на землю Адам та Єва знали тільки гру і, вже вигнані з раю, навчилися роботі. Робота — це самоприневолення, а гра — це забавка, приневолювати до якої непотрібно. Щоб не було таке немиле рабство роботи, люди покривають її грою: співають при праці, щось вигадують, змінюють, придаючи тим новість неволі, а це значить: починають грати в роботу — тоді вона їм люба й мила. Всі вчені мужі та винахідники, всі книжники й творці книжок, танцюристи, грачі, байкотворці — це діти, які граються, отож чим більше люди на живе, тим більше вплутує себе в гру. Вояки розігрують битви і змагання, прикликаючи до своїх ігор Смерть і знаряддя вбивства, священнослужителі перетворили храми у гралиська, бо де є обряд — там і гра. Грою є всі свята, веселощі, весілля, похорони, родини, веснянки, зажнивки і все таке. Граючи думкою, філософи будують мисельні споруди, співотворці — пісні та вірші, музики — ладні звуки, будівничі — будови; гра людину все більше й більше заполоняє. Гра, брати мої, дає бажання жити; гру ведуть королі, політики, судді та возні, досліджуючи злочин; гру ведуть єретики й відступники від догматів, творці невірства та сект. Одна гра освячена традицією, а інша традиції ламає; одна гра, брати мої, вважається доброчинна, бо не приносить зла, а інша лихочинна, котра зло приносить. Грою були змагання на Олімпі, і грою наповнюються всі Парнаси. Усі лихочинці, облудники, хитродійці, підступники, сквернителі, улесники, блудосіятелі, славителі та гудителі, єретики та святі, тирани, розбійники, воїни, ненависники, проповідники, купці, лихварі, скупарі, грошозбирачі й маєткорозширювачі — це грачі, і тому, що без гри людина прожити неспроможна. І це тому, що найбільший із усіх гравців — Господь Бог, від гри якого створився світ, бо всяке творення — це гра. Це він сплів світову сіть, пов'язавши всесвіт живоводними нитками, і той світ став жити. Через це рай, пекло і життя на землі — це гра. Велика, незбагненна для людського розуму, але гра. Гра кінчається тільки там, де йдеться про здобуття пожитку. Але й кішка перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, хоч інколи така гра жертви й споживача буває вельми коротка. Зрештою, й Смерть грається з людиною, хапає її й відпускає або ж творить хвороби, що також є її грою. Все живе живиться при допомозі Смерті: пташка вбиває гусінь та комах, хижа — собі подібних; комахи й гусінь убивають рослину, рослина, ростучи, бере соки із тління мертвих рослин, чи живих істот, чи з погною, а погній — це вбите живе. Вовк загризає вівцю, вівця їсть траву, трава з'їдає здохлого вовка та вівцю — без убивства та нищення, тобто без Смерті, не може бути ніякого існування, а отже, й гри. Робота, зрештою, — це теж служниця Смерті, бо дає пожиток людині, а пожиток — це вбивство, отже, робота — це наука знищувати, щоб споживати. Відтак, єдині струменти в руках Божих для його вічної і незбагненної гри із нами — це сама гра і Смерть. Ось два нерушні стовпи світу, і це так, хочемо ми того чи не хочемо.
— А злий дух? — спитав Павло.
— Про це сказав Самуїл, — відповів Созонт. — "Коли буде на тебе злий дух від Бога, то заграє той рукою своєю — і буде тобі добре".
— Отже, злий дух таки від Бога? — спитав я.
— Без Бога ані до порога, тобто Бог — усе що є, а все що є — в ньому. Злий дух — це одна з ігорних костей Бога.
— Не поділяєш думки Кузьми, що Бог і диявол взаємозаперечні і незалежні від волі один одного? — спитав я.
— Кажу тобі: сатана — це одна із кісток у великій Божій грі.
— Але гра — це недійсне, вигадане й умовне, — мовив Павло.
— А я думаю, що гра — це найдісніша дійсність. Бо сама дійсність — результат гри.
— Дивовижні речі кажеш, — мовив Павло. — Чи ж не богозневаження називати Бога грачем?
— Сказав уже: не бачу нічого лихого у грі, а коли так, не заперечую і не осуджую Божої гри, якою є цей світ та дійсність, але сама гра, це також казав, може бути добра й лиха. Розум людині на те й даний, щоб розрізняти добре від лихого, а відтак творити добро чи зло, а це значить вести чи добру, чи лиху гру.
— А чи мав рацію Кузьма, говорячи про суперечність любов'ю до Бога та батьків? — спитав Павло, розширюючи свої благі і сині очі.
— Ніякої суперечності не існує, — спокійно відказав Созонт. — Ісус Христос сказав, що любов до Бога має бути більша за любов до батьків — і це перша заповіді у першому ряді, а любов до батьків — це перша заповідь у третьому ряді, і зовсім не значить, що тут є суперечність. Святий Симеон міг би цілком пошанувати й Бога, й матір, не порушуючи статус кожного, бо мав на те час і спромогу.
— Святий Микита, хотів сказати? — мовив Павло.
— Розповідь про матір і святого книжна, — спокійно сказав Созонт. — Узята із житія Симеона Стовпника. Та й майже всі розповіді про Микиту з невеликими відхиленнями повторюють житіє Симеона.
— Але це може значити й інше, сказав Павло. — Ці люди наслідують Симеону, тож Микита живе цілком так, як жив той. Може, це якась секта сименоїдів?
– І я так думаю, — прорік Созонт. — Хоч про таку секту досі ще не чув.
— Не чув, — уступив у розмову і я, — бо вона тут і поширення ще не здобула. Тобто засновник секти і його учні всі в одному місці, на цьому острові.
Созонт подивився на мене прихильно.
— Маєш добрий розум, брате, — сказав тепло. — Тому й кажу, що ці люди придумали якусь складну і не до кінця зрозумілу гру. Але одне поки що пізнав напевне: жодного власного чуда Микита не створив.
— А чудо з Кузьмою чи чудо з розбійником?
— Чудо з Кузьмою ще треба збагнути, а чудо з розбійником може з'явити брат Михайло. Я тому свідком також: бачив-бо усе, сховавшись за деревом.
Я розповів коротко, як убив Антоній розбійника. Павло дивився на нас здивованими й розширеними очима: у них стояв жах.
— А тепер помовчмо, брати мої, — сказав Созонт. — Надходить час трапези.
Довкола поварні, просто на землі, сиділи, розсипавшись, уломні та почварні, карлики та слабкі розумом — кожен тримав на колінах дерев'яну мисочку і поспішливо мотав від неї до рота дерев'яною ложкою. Ми почекали трохи, доки кухар не вділить останніх юшкою, миски й ложки були з ними, хоч торби покинули на місці стоянки. Кухар відміряв нам корцем страви.
(Продовження на наступній сторінці)