Ні, господиня мені сьогодні не подобається. Назвати мій героїчний ґерць з Переходовцем фіглями — це все одно, що назвати бика козлом. Втім, людська логіка буває незбагненна.
— Його звуть Володимиром, і живе він, здається, на Крошні, на тому новому масиві.
— Він казав, що з Павлюківки…
— Спершу він і жив на Павлюківці. Але коли знесли лівий ряд, йому дали квартиру на Крошні.
— Хто тобі це розказав? — швиденько перепитала господиня.
Подруга засміялася.
— Зустріла Галку Ніжниченко. А її приятелька колись жила на Павлюківці. Ну, то колись цей Володька закидав камінці у її городець.
"Боже мій! — подумав я. — Це вже не бароко: закидав камінці у її городець! Це вже бурлеск!"
— Тому вона його і знає, — завершила своє повідомлення Подруга.
— А Галка його знає?
— Та от, балакали ми про те і се, аж він суне. Мабуть, од тебе, бо озирався, мов кіт, який нашкодив.
"Ну ні! Ця Подруга зовсім позбавлена доброго смаку, — подумав я зневажливо. — Порівняти цього типа з котом, хай і шкідливим, — засмілива парадигма!"
— Чого б то йому озиратися? — трохи образилася господиня.
— А я хіба знаю? Це ти в нього спитай!
— А та Гальчина приятелька що?
— Що? Не вив’язалася в них вірьовочка.
— Дякую за інформацію, — холодно й розважно сказала господиня. — Бачиш, він немолодий, до тридцяти їхній брат рідко засиджується… Знаєш, коли я мазала йому зеленкою руку, мені здалося… на пальці в нього була смужка від знятої обручки.
— Чого ж йому до тебе ходити? — наївно спитала Подруга.
— Чого, чого? — аж підскочила господиня. — Погратися, от чого! Вони такі телепні бувають, ці чоловіки, і не завжди тямлять, з ким можна гратися, а з ким ні! А я така, що зі мною гратися не можна! — Вона стала аж несамовита од обурення, ніздрі її затріпотіли, а лице поблідло. — Коли мені трапиться порядна людина, я піду за нього, а ні — то у дівках звікую, а не дозволю, щоб мною ласував якийсь кнуряка!
Од тих її високо патетичних слів я й сам виповнився святим гнівом. У цю хвилину вона була велична й прегарна. Подруга, однак, наче не помітила того: спокійно блимнула і сказала з єзуїтською смиренністю:
— Авжеж, ти горда, лапочко. Хотіла б і я бути такою гордою, але де куцому до зайця. Я спробую, лапочко, все розвідати: у нас на роботі є одна з того масиву, противна, правда, особа, але треба буде до неї підкотитися. Ти, лапочко, не турбуйся: ми не тільки взнаємо всі його паспортні дані, а й те, скільки стільців у його квартирі.
Вона зробила таємниче обличчя, підморгнула, а за хвилю розсміялася. Господиня моя розсміялася також, однак причини їхньої веселості я не збагнув.
7
Те, що було сказано під час тієї аудієнції, мене надзвичайно зацікавило: моя господиня таки мала намір змінити спосіб свого існування, тобто була не проти вийти заміж за того гевала, хоч я не міг утямити, як їй могло таке спасти на думку. Переходовець і вона — настільки невідповідна пара, що треба бути зовсім засліпленою, щоб цього не збагнути, адже йшлося не про якусь дочасну зустріч, а таки про серйозне й довготривале співжиття. Переходовець був грубий і брутальний, окрім того, побувавши в нього на колінах, я безпомильно визначив, що від нього пашить стійким духом алкоголю, який вживають люди незвідь для чого, — риса далеко не позитивна, як відзначають і вони самі; той чоловік, котрий виносив мене в бур’яни, мав точнісінько такий самий дух, і, коли б не різниця в літах, я міг би подумати, що це прийшов до господині мій колишній господар — той, що мав вандальську звичку відкидати з дороги кошенят ударом черевика. Моя ж господиня була тиха й ніжна, від неї пахло квітами (теоретично я згоджуюся, що це гарний запах; згадаймо приказку: з ким поведешся, од того наберешся); вона, як і я, любила затишок; можливо, того затишку, який вона мала, було їй недостатньо, якщо виявила бажання таки змінити своє життя. Однак, як я пересвідчився, її бажання було не беззастережне, і це давало мені надію, що все може скластися на добре, тобто той Гевал (зватимемо його і так для синонімічної різноманітності) виявиться жонатим і вона відшиє його: жити-бо мені в одній хаті з істотою, котра має котожерські нахили, було б справдешньою мукою; під якийсь мент він і справді міг би мене засмажити, щоб закусити смердюче пійло, до якого деякі люди мають просто-таки непогамовану пристрасть і котре так музично зветься: алкоголь! Зрештою, на свята вживає його навіть моя господиня, запрошуючи до себе якихось чужих, гамірних і безцеремонних людей.
Коли вже прийшла така нагальна потреба, я волів би, щоб моя господиня поєднала свою долю із тим патлатим чолов’ягою, котрий вряди-годи буває на нашому березі і який беззмінно смалить люльку. Тютюновий дим — це теж немала бридота, але не така, як алкоголь; від того зв’язку мав би користь і я: міг би легко входити з писакою в телепатичний зв’язок, не лазячи по чужих дахах, а вільно спочиваючи у своєму улюбленому фотелі і на власній подушці. "Всі радощі — вдома!" — казав про таку ситуацію якийсь грецький мудрець, прізвище якого вже встигло вивітритися з моєї голови, як і автентичне звучання фрази… Однак ці мої мрії (з’єднати господиню й того товстого патланя), здається, залишаться у сфері найабстрактніших добрих побажань: мій обранець замість роздивлятися дівчат, котрі пробігають часом повз нього в самих бікіні, шукає формули механічного зчеплення пилинок на власних черевиках і буває при цьому сліпий і глухий до жіночих принад.
Отак я думав, відчуваючи на серці меланхолійний тягар. Тоді я уявляв, що те, чого боюся, рано чи пізно станеться: Переходовець, чи, як назвав я його ще, Гевал, поселиться в нашому затишному гніздечку й почне наповнювати це помешкання, де завжди пахло тільки тканиною та парфумерними виробами (якщо виключити кухонні запахи), своїм їдко-кислим духом. Він викидатиме мене щоразу в кватирку, і господиня навряд чи зможе мене захистити. Я думав під ту хвилю про котів-бездомників, мені теж, мабуть, усміхається така доля, але чи зможу я витримати двобій із природою, як це витримують вони? Так, справді, бачити героїв і оспівувати їх куди легше, ніж самому творити той героїчний чин, — це може зрозуміти й дурний. Комфорт, у якому поселяють нас з малоліття, все-таки притуплює наші захисні рефлекси, що робить нас безпомічними перед житейськими халепами, як би не відточували й гартували ми свій інтелект. Саме тому мені треба продовжувати свою негативну політику супроти Переходовця, чи пак Гевала, хоч я і розумію, які обмежені мої можливості.
Тим часом з’явився й Гевал. Він приніс із собою букет квітів і пляшку вина з лискучою етикеткою; я був стрибнув на стіл, щоб роздивитися на ній напис, але Переходовець змахнув мене звідти, начебто я був купка хлібних крихот.
— Що ти собі думаєш! — обурилася моя господиня, а я тільки пізніше зрозумів, що обурилася вона не тому, що Гевал змахнув мене зі столу, а через те, що він приніс оте дурманяче пійло. — Сьогодні свято, чи що?
— Найсправжнісіньке! — засвітив зубами Переходовець. — Уяви собі: мій день народження.
— О! — вигукнула тонко господиня. — І скільки це тобі?
Запитання було поставлене так натурально, що навіть я не сказав би, що господиня "випитує".
— До вашого відома, — спробував галантно всміхнутися Гевал, — тридцять!
— Золота пора для чоловіка! — підлестила господиня. — Годилося б піднести тобі букета!
— Буду вельми щасливий! — так само галантно схилив голову Переходовець.
По квіти далеко йти не треба було, вони росли перед нашим ґанком, і господиня моторно метнулася туди, а за мить з таким тріском почала ламати квіти, що це стало чутно аж у хату.
Вона зайшла з букетом і з палахкими рум’янцями на обох щоках.
— Вітаю тебе! — сказала, трохи ніяковіючи.
— В таких випадках годиться поцілуватися, — засміявся Гевал, приймаючи квіти.
— О! — сказала господиня і, звівшись навшпиньки, чмокнула Переходовця у вуста.
Я сидів на канапі й незмигно дивився на них. Переходовець схопив мою господиню за плечі й притис до себе; вона, однак, вислизнула з його рук, наче водяна, але на обличчі в неї ще дужче запалали рум’янці.
— Не забувай про кота, — сказала, тицьнувши у мій бік пальцем, і подефілювала на кухню готувати закуску — тіло її пливло з такою легкістю, наче вона й підлоги не торкалася.
Гевал уже йшов до мене.
— Про кота я не забуду, — бурмотів він люто крізь зціплені зуби і почав наставляти руки, щоб відрізати мені шлях до втечі. Я притиснувся до канапи, готовий щомиті відскочити вбік, вуха мені аж до голови приклеїлися, а зуби ошкірилися. — Зараз ми з тобою побалакаємо, любий котику, — шипів тим часом цей варвар, і очі його випромінювали таку ненависть, що мені здалося: прийшов моєму існуванню край.
(Продовження на наступній сторінці)